Секрет народної любові до «шерифа» Хомишенка
Напевно, нелегко знайти з-поміж усіх підрозділів міліції тих працівників, які перебували б ближче до людей, ніж дільничні інспектори. Цим правоохоронцям моці та стійкості – не позичати. З ранку й до пізнього вечора, не рахуючись з особистим часом, вони пильнують спокій на ввірених територіях, розкривають злочини, розглядають скарги й заяви громадян, проводять профілактичну роботу… Усього й не злічити. По суті, «шерифи» – це універсальні міліціонери, що повинні бути оперативниками, слідчими й до того ж – гарними психологами. Один із таких вартових порядку – старший лейтенант Лебединського міськвідділу УМВС Сумщини Микола Хомишенко. Він обслуговує кілька дільниць, де загалом живе близько 2 тисяч людей. Щоб подивитися на роботу «народного міліціонера», як то кажуть зсередини, ми вирішили впродовж дня «нести службу» разом із ним.
Для вихованців інтернату – друг, наставник і батько
На годиннику сьома ранку. Сьогодні Микола Хомишенко вирушає в село Штепівку – це одна з найбільших дільниць, якою він опікується. Там уже багато хто чекає на «шерифа», а особливо – вихованці місцевої школи-інтернату. Чоловік хвилюється, адже не бачив їх майже місяць: у складі зведеного загону обласного УМВС він перебував на бойових постах у Слов’янську й лише днями повернувся додому.
«Підопічні телефонували щодня – номер же мій у них є, – розповідає Микола Іванович. – Коли відбувалася операція «Візит», я свої візитівки роздав у кожній хаті. От люди і просили: то чоловіка втихомирити, то профілактичну бесіду провести, а дітлахи з інтернату запрошували у футбол поганяти. Однак змушений був пояснювати, що не можу приїхати, бо з автоматом в сусідньому регіоні країну захищаю. Обіцяв малечі, як повернуся, обов’язково піду з ними на риболовлю. Хоча б годинку, а поспілкуюся, бо ж їм, безбатченкам, увага потрібна, як нікому».
Появу Хомишенка вихованці Штепівського інтернату зустрічають радісним гомоном. Без зайвих слів зрозуміло: його тут люблять і сприймають не як суворого міліціонера, а як друга, наставника і навіть батька. У цій школі мешкає близько сотні дітей із важкою долею: або вони сироти, або їхніх батьків позбавили права піклування.
«Микола Іванович частий гість у нашому закладі, – каже працівник інтернату Тетяна Кищик. – Попри свою зайнятість, він не тільки бесіди з дітьми проводить, а й у футбол чи волейбол з ними грає. Для кожного дільничний має добре слово, тож наші вихованці до нього, немов до рідної людини тягнуться. Дехто за його прикладом також хоче стати міліціонером».
Узявши вудочки, дітлахи тягнуть вартового порядку до ставка. Доки триває риболовля, він встигає дізнатися про останні події з життя школи, комусь щось порадити, а когось і пожурити за необдуманий вчинок.
«Одне з першочергових завдань дільничного – запобігти правопорушенню, аніж потім розбиратися з його наслідками, – розмірковує Хомишенко. – Особливо це стосується молодіжного середовища, адже в юному віці дуже легко спіткнутися й „зіпсувати” собі все майбутнє».
Без допомоги людей не обійтися
Попрощавшись з дітьми та пообіцявши їм завітати за кілька днів, «шериф» вирушає в сільраду на особистий прийом громадян. А там уже є перший відвідувач. 35-річний чоловік стверджує: доки спав, у нього викрали мобільний телефон. У вчиненні злочину заявник звинувачує знайомого, із яким напередодні активно вживав спиртні напої. Неборака розуміє, що частково сам винен у такій пригоді, бо ж якби знав міру у випивці, то, найімовірніше, і телефон залишився б при ньому, але «проґавленої» речі йому шкода, тож він просить дільничного допомогти.
Щоб поспілкуватися з товаришами по пляшці потерпілого та переконати їх повернути чуже, Микола Іванович викликає «на підмогу» громадських помічників з числа місцевих жителів. «У нашій роботі не можливо обійтись без допомоги людей, – пояснює він. – Для того, щоб на території обслуговування був порядок, кожен дільничний повинен налагодити співпрацю з громадськими формуваннями правоохоронної спрямованості. Їхні члени беруть участь у патрулюваннях, проводять профілактичну роботу з раніше засудженими особами, відвідують неблагополучні родини тощо».
Побесідувавши із заявником, міліціонер з помічниками вирушають до ймовірного підозрюваного. Чоловік ще й досі перебуває під дією «оковитої». Вираз його обличчя красномовно свідчить: на появу правоохоронців він зовсім не очікував. Після кількох хвилин спілкування крадій зізнається в скоєному, віддає телефон та щиро кається, обіцяючи більше не зловживати спиртними напоями.
Доки Хомишенко йде селом, його зупиняють місцеві жителі. Бажають здоров’я, розпитують про службу на бойовому посту в Слов’янську. «Сьогодні я вперше за останній місяць побачила нашого Миколу Івановича, – говорить пенсіонерка Тетяна Журенко. – Ми тут за нього так хвилювалися, душа боліла, щоб дільничний повернувся додому живий та здоровий. Я нині з ним поговорила – і настрій покращився. Він тут на своєму місці: добрі люди поважають, а погані – остерігаються. Хай янгол-охоронець завжди його оберігає».
Вартовий порядку розмовляє з селянами, після чого крокує в магазин. Там він купує хліб та печиво. Це для 70-річної Віри Луговик. Вона хворіє й майже не підводиться з ліжка. Один з небагатьох, хто переймається її долею, – дільничний. Рідний син згадує про матір лише коли протверезіє, що трапляється не дуже часто.
Жінка рада гостю, каже, що неабияк сподівалася на його повернення: «Коли я зателефонувала Миколі Івановичу й попросила приїхати напоумити сина, він пояснив, що перебуває у відрядженні, та запропонував допомогу колеги. Я відмовилась, сказала: буду чекати на нього. І дочекалась. Він дуже хороша, ввічлива, уважна людина, кожному допоможе. Навіть мій непутящий син тільки до нього й прислухається».
На дільниці треба бути господарем
Відвідавши ще із два десятки домівок селян, «шериф» стомлений, але задоволений повертається в Лебедин. Чоловік зізнається: йому подобається його робота, він завжди бачив себе дільничним. Але спочатку бракувало необхідних знань: у міліцію Хомишенко прийшов одразу після армії, вісім років прослужив патрульним. Відтак працював помічником дільничного інспектора, здобуваючи досвід, а паралельно – й вищу освіту. І от тепер уже п’ять років поспіль займається улюбленою справою.
«Моїм першим наставником був Юрій Іванович Батраченко, – згадує співрозмовник. – Дуже вдячний йому за науку. Він завжди пояснював: робити треба так, щоб люди тебе поважали. А ще – необхідно до кожного мати свій підхід. Тоді будеш господарем на своїй дільниці».
Загалом Микола Іванович небагатослівний. Він не любить розповідати історії про розкриті ним злочини й затриманих лиходіїв. Але нам усе ж вдається дізнатися: старший лейтенант має головну рису характеру – прагнення будь-що встановити істину. Тому розкрити кожен злочин на своїй дільниці вважає справою честі, за що заслужив повагу і колективу, і керівництва міськвідділу. За бездоганну службу його не раз заохочували відзнаками УМВС та МВС України.
«Справжній чоловік та професіонал! – так коротко й змістовно характеризує підлеглого начальник Лебединського міськвідділу Володимир Харченко. – Якби в міліції працювали всі такі, як він, за імідж правоохоронних органів можна було б не турбуватися. На службу Хомишенко прийшов уже добре фізично та психологічно загартований, здобувши навички в батальйоні морської піхоти. Ми одразу розгледіли в новачку великий потенціал і не помилилися: нині за показниками роботи він один з найкращих дільничних району».
А вдома – дружина майор і двоє синів
…Надворі сутеніє. А вдома на Миколу Івановича вже зачекалися рідні. Менший син Максимко, угледівши татка з балкона багатоповерхівки, біжить зустрічати його до дверей, а дружина Тетяна на кухні розігріває смачну вечерю. До речі, кохана «шерифа» – теж міліціонер, працює слідчим у тому ж міськвідділі, де і її чоловік. І навіть має більше від нього зірочок на погонах – перебуває в званні майора.
«Я приходжу додому, знімаю мундир і стаю його підлеглою, – усміхається жінка. – Роботу Миколи розумію та поважаю. Нерідко буває так, що його викликають на службу вночі: десь щось трапилось і треба бігти. А я до ранку очей не зімкну, хвилююсь. Трапляється і навпаки. Нічого не вдієш, така наша служба».
Подружжя виховує двох хлопчаків – старшому вже виповнилося 16, а меншому вісім років. Враховуючи напружений графік роботи батьків, уся родина дуже цінує ті вечори, коли вони можуть зібратися за одним столом і насолодитися митями звичайного сімейного щастя. А завтра знову на службу – людям допомагати…
Отак, провівши один день пліч-о-пліч із дільничним Миколою Хомишенком, ми можемо поділитися «рецептами» його успішної роботи: велика любов до людей та знання своєї справи, помножені на працелюбність і прагнення невпинного руху вперед.
Ельвіра БІГАНОВА,
Сумська обл.
