Чим важче їм, тим легше нам
Новостворена Національна гвардія України нині має продовжити найкращі традиції внутрішніх військ, адекватно реагуючи на виклики сьогодення. Глибина суспільно-політичної кризи, якої ще не знала наша країна, реальна загроза зовнішньої агресії примусили керівництво держави суттєво переглянути структуру сектора безпеки й зрештою розпочати необхідні перетворення. Переформатування й підвищення боєздатності силових структур триває, м’яко кажучи, у несприятливих умовах. Саме тепер відбувається найсерйозніший іспит, найвідповідальніше випробування для правоохоронних й оборонних відомств. Попри складнощі, уже багато вдалося зробити.
Мобілізація навсправжки
Наші кореспонденти нещодавно побували в Управлінні Південного територіального командування Нацгвардії. Тамтешні вояки та офіцери якраз звикали до нового, «гвардійського» статусу. Десятки солдатів-строковиків, контрактників, що прибули в Одесу з анексованого Криму, треба було влаштувати, нагодувати, забезпечити всім необхідним, зрештою, просто заспокоїти й по-людськи поспілкуватися з ними. Чи не вперше після чорнобильських подій в Україні постала потреба оперативної мобілізації значної кількості придатного для військової служби люду. Це питання, як і багато інших, якими ми цікавились у згаданому ТрК, також нині актуалізувалися для військ правопорядку та його регіональних структур.
– Теорія – річ віртуальна, її треба перевіряти практикою. Укотре в тім переконуєшся, коли стикаєшся з впровадженням у життя чи виконанням прописаних наказами й нормативами положень. Приміром, у мирну добу ми постійно підтримували мобілізаційну готовність внутрішніх військ у межах відповідних заходів, зокрема й у співпраці з військовими комісаріатами, які постачають нам мобресурси, – зауважує заступник начальника штабу з мобілізаційної роботи підполковник Михайло Вовк. – Тобто щопівроку проводили тренування й розгортали мобілізаційні пункти. Звісно, тепер, з початком особливого періоду, для якого характерними є дещо інші алгоритми подій та реагування на них, виникає низка завдань і проблем, які неможливо передбачити в умовах громадянського спокою. Нині нам вдалося налагодити тісну взаємодію з усіма ланками, що відповідають за забезпечення належного рівня мобілізації.
Щодо тих, хто прибуває з пунктів прийому мобресурсів у частини Нацгвардії, як нас запевнили в Південному ТрК, особливих проблем не виникає. З-поміж них багато добровольців – людей дорослих не тільки в сенсі віку, а й свідомості та «зарядженості» патріотизмом. Саме вони допомагають офіцерам-вихователям проводити серед мобілізованих (читай – призваних) найголовнішу натепер роботу: піднімати бойовий дух. У певному сенсі їх «тонізують» і зустрічі із працівниками прокуратури, які проводять лекторії щодо сучасної законодавчої бази та правового «коридору», в якому новобранці мають право діяти.
Головне, щоб була мотивація
– У середовищі тих резервістів велику частку становлять чоловіки середнього та старшого віку, що виказують бажання послужити батьківщині як справжні вояки, – говорить Михайло Васильович. – На жаль, далеко не всім це дозволяє стан здоров’я. А тим, кого відібрали для підготовки та подальшої служби, намагаємося пом’якшити перехід від звичного комфортного цивільного життя до військового ритму їхніх нинішніх буднів. Тих, хто не зміг налаштуватися на «військову хвилю», не так багато, в основному це молодь, що не звикла долати труднощі. Щойно така особа прибуває в наше розпорядження, одразу починається її бойове злагодження, звикання до підрозділу, розпорядку, до командира й колег по зброї. Певно, на часі уведення такої категорії військовиків, як резервісти високої готовності, не тільки в теоретичній площині, а й на практиці. Їх зараховуватимуть у списки частини, приміром, у Нацгвардії, й вони загалом проходитимуть службу не більше як 3-4 місяці на рік. За необхідності резервістів призиватиме не військкомат, а викликатиме певний підрозділ. Ці люди матимуть кращу підготовку, аніж звичайні чоловіки, які колись відслужили строкову.
– Солдати в/ч 3012, що діє при Управлінні, та наші контрактники та спецпризначенці нині займаються службовою підготовкою, ходять у наряди з охорони правопорядку, вартують консульські представництва, яких в Одесі вісім, здійснюють планові конвоювання, – розповідає заступник начальника Управління Південного ТрК Нацгвардії України з виховної роботи полковник Андрій Сафошкін (до речі, він має фах соціального психолога, соціолога-дослідника). – Також виконуємо певні завдання, продиктовані тією непростою суспільно-політичною обстановкою, що маємо натепер у державі. Націлюємо колег на якнайкраще відпрацювання індивідуальних та командних дій у разі ускладнення обстановки, особливо під час масових заходів, яких в Одесі відбувається вдосталь. Водночас ми перебуваємо в режимі виконання плану з часткової мобілізації. До нас ідуть люди, що хочуть захищати країну від зовнішнього та внутрішнього факторів дестабілізації. Звісно, це супроводжується як негативними, так і позитивними процесами, бо є першою суттєвою практичною перевіркою нашої спроможності в короткий термін розгорнути значні сили резерву. Якщо й виникають проблеми, то намагаємось оперативно та якомога ефективніше їх вирішувати.
Полковник Сафошкін, зрозуміло, наголосив на важливості виховної роботи серед військового персоналу. Нині згаданий контингент поповнився доволі різношерстим людом – за віком, життєвим досвідом, політичними вподобаннями, рівнем освіти й внутрішньою мотивацією ставати під нацгвардійські знамена. Виховання є справою комплексною, тут не обійтися лише патріотичними закликами та гаслами. Варто звертати увагу й на те, що й у пересічних контрактників, і навіть у «вислужених» офіцерів і досі залишається надзвичайно низькою мотивація до служби, що є основною причиною браку досвідчених професіоналів.
Повернення з полону «зелених чоловічків»
В Одесу прибуло чимало солдатів і контрактників із Криму. Більшість із них продовжує службу на материку, дехто звільняється з війська й повертається на окупований півострів. Хто залишився вірним Присязі українському народові, тепер поступово вливається в новий колектив. Із тими ратниками проводять ґрунтовну психологічну роботу, адже майже всі вони пройшли через київські події, а потім і евакуацію з автономії.
Нам вдалося поспілкуватись із солдатами військ правопорядку, яких на той момент щойно вивели з Криму. Реабілітаційний період тривав кілька діб. Хлопців відмили, нагодували, розважили, показавши в клубі кілька фільмів, провели екскурсію в бібліотеку, завели в тамтешню капличку.
Молодший сержант Олександр Щербаков із Херсонщини на запитання: «Де було страшніше – у Києві чи в Криму?», каже, що в столиці, бо на півострові обійшлося без штурмів (розмова відбулася до подій 2 травня в Одесі).
– Частину оточили росіяни, що прийшли, за їхніми словами, «охороняти нашу зброю», – розповідає молодший сержант. – Дивно якось: невже ми були нездатні те робити? На материк ми їхали без зброї. «Зелені чоловічки» побажали щасливої дороги, а колишні кримські «беркутівці» умовляли залишитись і дослужувати (певно, що вже Росії. – Авт.). Але ніхто з тих, хто вирішив їхати, не пристав на цю пропозицію. Зосталися місцеві – солдати, офіцери, які там народилися, в яких є сім’ї. Ми їх не засуджуємо, бо з ними стояли на київських барикадах… Якісь такі подвійні відчуття виникають, словом, каша в голові.
Мій співрозмовник перебував на Грушевського майже три місяці, але, дякувати Богу, серйозних травмувань він та товариші по взводу не зазнали, хоч і стояли в перших рядах.
– До київських подій більшість із нас розмірковували над тим, щоб далі служити в міліції чи військах. Чимало хто так і не відмовився від своїх намірів, – зауважує Олександр.
Звісно, було б непогано, якби матеріальне забезпечення контрактників покращили – це одразу відчує країна в кращій якості військових кадрів. З іншого боку, хлопці переконані: строкова служба потрібна.
– Україна потребує запасу навчених військовій справі людей. Принаймні, нас нормально підготували як фахівців військ правопорядку, – переконаний строковик Руслан Лесий із Буковини.
– Солдати з Криму в нас адаптуються непогано, як і загалом українська молодь до служби, – зауважує бібліотекар тамтешньої частини Нацгвардії Альона Капітон, яка має 20-річний досвід роботи. – Проте нині побільшало «домашніх» хлопців, розніжених. Подеколи вони заходять до мене, спілкуються – як не кажіть, а дехто потребує маминої опіки. Після розмови по душах їм легшає. Хлопці, немов із рідною, діляться сокровенним, навіть радяться з багатьох питань, приміром, чи варто залишатися на контракт.
Відвідали ми й кімнату бойової слави Управління Південного ТрК. Експонати, фотографії, документи, зібрані там, докладно розповідають про бойовий шлях підрозділу та етапи становлення частини, якій незабаром виповниться 70 років. Тут проводять зустрічі ветеранів із діючими офіцерами й молодим поповненням вояків.
На завершення візиту до нацгвардійців Одеси ми із задоволенням поспостерігали за дуже нелегким процесом вишколу спецпризначенців. Так, хлопцям несолодко, але повірте: що важче їм тепер, то легше нам потім…
Геннадій КАРПЮК, «ІЗ».
Фото Олега ТАБОРОВСЬКОГО
Додати коментар
