Чорнобильський вальс
Перебуваючи в 30-кілометровій зоні, військовослужбовець-строковик ВВ Сергій Тюняєв не патрулював вулиць, не стояв в оточенні атомної станції чи населених пунктів, не супроводжував колони з евакуйованими жителями… Він у складі оркестру грав для тих, хто після виконання завдань повертався «звідти» на місце дислокації. І хто знає – скільком людям у погонах подарували радість і допомогли відновити душевну рівновагу ті марші, польки та вальси…
У липні 1987-го молодого солдата Тюняєва перевели з Донецька в Луганський конвойний полк, а вже за два місяці хлопця разом із товаришем по службі відрядили до Києва, у регіональне Управління внутрішніх військ. Звідти майже одразу доправили в чорнобильську зону – село Розсоху, де розмістилися штаб в/ч 3031 і дві роти.
Згаданий населений пункт – доволі примітний. Наприкінці 1980-х біля нього створили відстійник використовуваної під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС техніки. А через два десятиліття це місце стало прототипом локації «Звалище» для комп’ютерної гри S.T.A.L.K.E.R.
Прибувши в Розсоху, з якої евакуювали все місцеве населення, рядовий Тюняєв дізнався, що тут створюють оркестр, і йому вже «заброньовано» місце. На трубі Сергій грав із 11 років. Після закінчення 8 класу в рідному Єнакієвому парубок із мамою приїхав у Донецьк на прослуховування до диригента оркестру внутрішніх військ. Офіцеру-музиканту він сподобався, тож незабаром хлопець став одним із восьми вихованців гарнізону ВВ. Підлітки, як і військові, носили погони, тому їх жартома називали дітьми полку. У Донецьку Тюняєв закінчив школу, а жив і грав в оркестрі на території військової частини. Там після призову й розпочалася його армійська служба.
З різних областей України в селі Розсоха зібралося 12 музикантів. Підшукали собі житловий будинок – сільрада була зайнята, там розмістився штаб, а в місцевій школі оселилися зв’язківці, хіміки та дозиметристи – і почали його облаштовувати. Було дещо моторошно, адже всі хати стояли порожні, тільки речі нагадували: тут зі своїми радощами й бідами жили люди, які вмить втратили рідні домівки. Як потім склалися їхні долі?..
«Одним із головних наших засобів захисту була ванна, вкопана перед будинком у землю та наповнена водою. Перш ніж зайти в оселю, кожен із бійців мив у ній чоботи, щоб не заносити радіоактивний пил у приміщення, – згадує ті часи нині помічник оперативного чергового чергової частини Єнакіївського міськвідділу міліції Донеччини Сергій Тюняєв. – Вранці, вдень і ввечері пожежна машина поливала дорогу в селі. Також видавали порошок із певними добавками для прання одягу. А так, по молодості не особливо замислювалися над тим, що перебуваємо в небезпечній зоні. Дивувало, що з тварин водилися тільки коти, собак взагалі не було. Одного муркуна ми навіть прихистили, назвали Люсіком, і кожен по черзі ділився з ним своїм пайком».
Шість двох’ярусних ліжок музиканти розмістили в одній кімнаті, іншу виділили під кабінет диригентові. Біля будинку поставили турнік, і в їдальню ходили тільки через нього, щоб не втрачати спортивної форми.
Потім взялися за облаштування клубу – на щастя, музичних інструментів вистачало. А от меблі довелося збирати звідусіль. Приміром, якось у Чорнобилі отримали дозвіл на вивезення столів і стільців із пансіонату, розміщеного в сосновому лісі. Завантажили цілий ЗІЛ. Тут підійшли дозиметристи, поміряли рівень радіації в меблях – зашкалює. Що ж поробиш? Розвантажили ЗІЛа й поспішили у свою частину відмиватись у лазні.
Незабаром оркестранти привели до ладу клуб. Репетирували багато. Виступали під час урочистих подій, вшанувань пам’ятних дат… А іноді просто грали для хлопців, які були не на службі, адже навіть перебуваючи у звільненні, солдати не могли залишати село. І пливли понад кронами дерев незабутні мелодії – веселі, ніжні, сумні, грайливі…
Тюняєв потрапив у зону восени 1987 року, відслужив зиму, весну… З настанням тепла, зізнається він, стало веселіше: у селі з’явився магазин. От уже коли напилися дефіцитної вдома «Пепсі-коли»!.. Згодом відкрили й поштове відділення. Якось у військовика зносилися черевики, і він написав батькові, щоб той прислав взуттєву гуму. Тато передав її різних видів цілу коробку – не знав, яка саме потрібна. Потім у відремонтованому взутті ходив увесь оркестр. До речі, батькам – щоб їх не хвилювати – Сергій не повідомив, що служить у небезпечній місцевості. Натомість запевняв: живе на чистій території.
Найголовніший концерт оркестру був присвячений Дню Перемоги. Музиканти створили хор, в який охоче йшли військовослужбовці, і поїхали виступати в найближчий до Чорнобиля райцентр, Іванково, – там базувалися медики й інші учасники ліквідації наслідків аварії. Успіх був неймовірний! Люди, у серцях яких трагедія на ЧАЕС залишила незагоювану рану, раділи можливості хоч трохи відволіктися від непростої роботи.
А наприкінці травня вже сержант Сергій Тюняєв демобілізувався, прослуживши в 30-кілометровій зоні 7 місяців. Повернувся в Єнакієве. Про погони навіть не думав: каже, тоді втомився від них, адже носив із 15 років. Закінчивши автошколу, пішов працювати водієм в АТП. Але, як відомо, від долі не втечеш: у січні 1990-го чоловік знову надів однострій, і з честю носить його донині. Більше того, у міліцію пішов служити і його молодший брат, а донька Юлія, студентка Луганського державного університету внутрішніх справ, уже проходить первинну підготовку в Маріупольському училищі й хоче стати слідчим.
Ірина ГРИНОВЕЦЬКА,
Донецька обл.
