...Наче кадри із фантастичного фільму

Нічого героїчного

Саме такими словами Віктор Литвишко нині оцінює свої перебування й роботу в тій гарячій, власне, фронтовій зоні. Зрозуміло, йому видніше. Хоча тут із ним можна посперечатися. Особливо тим людям, які завдячують Вікторові та його товаришам своїми життям та здо­ров’ям. 

…1986 року Литвишко ніс службу в обласному управлінні внутрішніх справ. 26 квітня на 11-у ранку був терміново призначений збір. Повідомили засекречену інформацію: на Чорнобильській атомній станції відбулася масштабна пожежа, потрібно терміново їхати туди для забезпечення громадського порядку. Необхідно – отже, необхідно. Тим паче, що накази не обговорюються. Третього травня у складі загону Литвишко був направлений до Чорнобиля з конкретним завданням: організовано провести евакуацію жителів як самого міста енергетиків, так і сіл 30-кілометрової зони. 

Картина, яку побачили новоприбулі, нагадувала якийсь фантастичний фільм: безліч військового та вантажного автотранспорту, у небі не стихає гул гелікоптерів і літаків, навколо повно озброєних військовиків і людей у хімзахисних костюмах із якимись невідомими приладами в руках. 

Жителям 30-кілометрової зони тоді казали: беріть лише документи й цінні речі: евакуація тимчасова, на два-три дні. Та, як виявилося, ці два-три дні перетворилися на вічність. А тоді хтось покірно сідав в автобуси та їхав у невідомість, а хтось опирався, не бажаючи полишати майно, і його доводилось умовляти. Правоохоронці працювали без сну й перепочинку. Кожен автобус супроводжувало троє міліціонерів. Рухалися нескінченною колоною. Дякувати Богові, евакуацію вдалося завершити успішно. 

Усе евакуйоване цивільне населення проходило обов’язкову дезактивацію. Людям видавали новий одяг та речі першої необхідності. А ось на тих, хто супроводжував переселенців, особливої уваги не звертали. Власне кажучи, реального дозиметричного контролю, окрім як для високого партійного керівництва, не було. Про показання ж звітували, беручи цифри, як то кажуть, зі стелі. 

Відгомін «зони»

Чернігівських правоохоронців розподілили на контрольно-пропускні пункти, які фіксували всі пересування людей і транс­порту. Власне кажучи, після участі в евакуації населення й терміновому облаштуванні так званих могильників для поховання різноманітної техніки, життя на КПП можна було б вважати «раєм». Працювали по дванадцять годин, постачання харчів стало значно кращим: уже не доводилося щодня їсти лише рибні консерви з галетами. З’явився й змінний одяг, а військові стали частіше замірювати радіацію. У Віктора Литвишка й досі у вухах оте потріскування дозиметра, що посилювалося, чим ближче прилад був до міліцейського кашкета. Аж серце стискало від остраху! Щиро кажучи, так само тріскотів дозиметр і коли ним заміряли рівень радіації, що її набрав вагончик, в якому жили міліціо­нери. Проте його дезактивацію провели лише через два тижні від початку цього непростого службового відрядження. На заміну чернігівцям прибув міліцейський загін із Полтавщини. Хлопців, помивши та переодягнувши, відправили додому, а їхні речі спалили. Десь там, у зоні, залишився й «урочисто» похований міліцейський кашкет Віктора Литвишка – правоохоронця, котрий, на його думку, не зробив нічого героїчного, а просто виконав свій обов’язок. 

Чим віддячила Батьківщина Литвишку та його колегам? П’ятивідсотковою надбавкою до пенсії за вислугою років і законом щодо лікарської допомоги. Та й те – на папері. А в житті… За весь цей час, із моменту катастрофи, ліквідатор отримав лише одну безоплатну путівку на лікування до Сочі – наприкінці листопада 1986 року. Та він ні на кого не ображається. 

…Більшість справжніх чорнобильців не люблять багато розповідати про ті часи: певно, хочуть, щоб ці спогади нарешті стерлися з пам’яті. А нам не можна допустити, щоб із пам’яті віків стерлося те, що ці люди врятували світ. Щирі вам уклін і дяка! 

Олександр ШИЛО, 

Анатолій СЕНЧУК, 

Чернігівська обл.