«Загрози ж не видно, тому вважали, що її немає…»
У квітні 1986 року сплило трохи більш ніж місяць, як Олександр Кирильчук (нині – заступник начальника Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при УМВС України в Житомирській області. – Авт.) прийшов служити в міліцію: був призначений на посаду міліціонера батальйону патрульної служби й отримав перше звання – сержант міліції. Попереду на нього чекало навчання у школі первинної підготовки працівників органів внутрішніх справ і складання Присяги. Усе це, звісно ж, відбулося, та набагато пізніше, ніж тоді гадалося...
-Вранці 26 квітня, як завжди, ми заступили на службу з охорони громадського порядку в місті Житомирі, а вже ввечері всіх терміново зняли з патрулювання й зібрали в актовому залі обласного управління, – згадує ті тривожні дні Олександр Кирильчук. – Чіткої інформації не було, єдине, що стало відомо, – скоїлось щось надзвичайне. Правоохоронцям повідомили про формування окремого батальйону спеціального призначення та терміновий виїзд до Чорнобиля. Із собою ми повинні були взяти триденний пайок, гроші, документи. Наступного дня, точніше, вечора, виїхали до місця призначення. У Володарську-Волинському та Коростені, що на Житомирщині, до нас приєдналося ще по одному автобусу з міліціонерами, і такою колоною «Ікарусів» ми вирушили…
У Житомирі залишилася мінімальна кількість працівників органів внутрішніх справ, які забезпечували роботу чергових частин, та два-три наряди з охорони громадського порядку на вулицях. Решту правоохоронців направили до Чорнобиля. Ми приїхали вночі й зупинились у піонертаборі «Лазурний», між Прип’яттю та Чорнобилем. Однак на ранок стало відомо, що над табором пройшла якась там радіаційна хмара. Нас негайно перевели в інше місце, неподалік пансіонату кіностудії ім. О. Довженка. У сам пансіонат не пустили – про те, що там уже ніхто й ніколи не відпочиватиме, тоді ніхто й гадки не мав, – тож розбили наметове містечко прямісінько посеред лісу.
На патрулювання в Прип’ять спершу возили тими ж автобусами, якими ми приїхали з Житомира, а потім на перепускному пункті між Чорнобилем і Прип’яттю пересадили в бронетранспортери, які на той час прибули у складі спеціального хімполку. Власне, від військових і дізналися хоч щось про «мирний атом». Наш захист у перші дні обмежувався марлевими пов’язками. Лише через певний час видали респіратори. Окрім того, перші два дні на додаток до привезеної з дому їжі харчувалися ще й в одній із їдалень Чорнобиля. Потім, звісно, і її закрили. Щоправда, нам видавали аптечки зі спеціальними пігулками, які слід було приймати за певною схемою для прискореного виведення з організму радіонуклідів. Усіх нас розподілили на наряди по двоє. Ми мали забезпечувати охорону громадського порядку, виявляти та не допускати фактів мародерства.
На той час місто вже було «напівмертвим» – майже всіх людей евакуювали. Олександр Кирильчук разом із напарником, Олександром Подвожуком (тоді – міліціонером батальйону патрульної служби, а нині – капітаном міліції у відставці. – Авт.), мали пильнувати дільницю, до якої входили дитячий садок і багатоповерхівка.
– Через кожні 20-30 хвилин ми оглядали доручену територію, – веде далі Кирильчук. – У дитсадку, зрозуміло, уже нікого не було, а от у будинку де-не-де горіло світло – там ще жили люди, які обслуговували атомну станцію. В інших квартирах панували розгардіяш і пустка. Чергували по три-чотири години, потім нас змінювали інші наряди, – згадує наш співрозмовник.
Олександру Кирильчуку назавжди врізалась у пам’ять картина:
– Із даху «нашої» багатоповерхівки, як на долоні, було видно, що діється на території атомної станції. На той час реактор із повітря засипали спеціальною сумішшю. Ми з напарником спостерігали, як вертольоти зависали над зруйнованим енергоблоком. Вони працювали без упину – там дійсно вирувало пекло. Повітря й без того було розжарене, ми всі потерпали від спеки, а поблизу реактора було нестерпно гаряче.
Сторонніх людей майже не бачили. По-перше, була запроваджена комендантська година, а по-друге, фактично залишилися тільки працівники ЧАЕС, які мали спеціальні перепустки. В останній день нашого перебування в зоні лиха всіх зібрали й попросили допомогти з евакуацією одного із сіл, розташованого між Прип’яттю та Чорнобилем. Маю сказати, що поряд із пеклом на атомній станції життя в навколишніх селах ішло своїм звичаєм: люди садили картоплю, пасли худобу... Нас знову розподілили на окремі наряди, кожен із яких відповідав за виселення п’ятьох-шістьох будинків. Людям дозволили взяти лише речі першої необхідності, документи, гроші. Селян вивозили автобусами, з яких формували колону, їхню худобу – вантажівками. Худобу певним чином позначали, щоб знати, де чия, і обіцяли на нових місцях усім усе повернути. От тільки ніхто не відав, де буде те «нове місце»… Якщо молодь ще більш-менш спокійно реагувала на все, що діялося, то люди старшого віку переживали це дуже тяжко. Були й такі, що відмовлялися полишати свої будинки: і просили, і молили, і погрожували, щоб їх тільки залишили. «Я війну пройшов, голод пережив, а тут якимсь атомом мене хочуть налякати! Не поїду!» – обурювався літній чоловік. Це дуже гнітючі й тяжкі спогади, навіть після стількох років. Про те, що жити сюди вже ніхто не повернеться, певно, здогадувалися, але сказати не наважувалися.
…Правоохоронці супроводжували ту транспортну колону до Іванкова, що на Київщині. На під’їзді до місця призначення надійшла команда висадитися з автобусів і прибути до наметового містечка. Там був організований обмивочний пункт.
– Ми здали речі й попрямували до польового душу, – продовжує Олександр Леонідович. – Після цього пройшли дозиметричну перевірку – особливо «фонило» волосся. Потому нам видали новий одяг, хебешки та кеди. У такому несерйозному, якщо не хуліганському, вбранні ми й повернулись у Житомир. Кілька днів відпочили, а потім вирушили на медичне обстеження. Утім, наші організми тоді ще були молоді й ступінь ураження відразу не відчувався. Не було й самого розуміння небезпеки: загрози ж не видно, тому вважали, що її немає…
Алла ВАЩЕНКО, Житомирська обл.
