Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Наші люди
04/04/2014 11:41

І у вісімдесят – у строю!

Девізом життя шанованого ветерана – у минулому начальника УВС Луганщини – генерал-майора міліції Григорія Михайловича Вєтрова є три слова: закон, справедливість, відданість. Ще замолоду вирішивши присвятити себе служінню людям на ниві правопорядку, він ось уже понад 60 років залишається в строю.

Усі, хто працював із Григорієм Михайловичем, пам’ятають його вольовим, наполегливим і рішучим керівником, який був здатний тримати під контролем безліч питань, а ще – опікуватися долями людей, що залежали від нього. У відносинах із підлеглими Вєтров був вимогливий і принциповий, а іноді навіть суворий – це залежало від сумлінності того, хто виконував доручене завдання. Утім, він ніколи не виявляв надмірної опіки й довіряв своєму оточенню. Як керівник Григорій Вєт­ров не допускав безцільних ротацій кадрів. Вимогливий до підлег­лих, він був вимогливим передусім до себе. Завжди підтягнутий, охайний, наче влитий в однострій – справжній зразок офіцера.

Службі в органах правопорядку Григорій Михайлович присвятив 34 роки життя, з яких майже третину – керував міліцією Луганщини. За ці три десятиліття спогадів назбиралося на цілу книгу. Пропонуємо до вашої уваги два епізоди, описані Вєтровим у мемуарах «Спогади генерала».

«…Група ув’язнених у виправній колонії, узявши в заручники чотирьох жінок, погрожувала розправитися з ними, якщо влада не виконає низки їхніх вимог. До цього часу таких НП у країні не було, тому сполошилися всі партійні, радянські органи країни й республіки, не кажучи вже про Міністерство внутрішніх справ Союзу та Республіки. Тривогу „передали” і по ВЧ, і по рації, й через інші оперативні засоби зв’язку.

Я негайно виїхав на місце НП на чолі спеціальної оперативної групи, щоб особисто керувати операцією й самому вести переговори зі злочинцями. Мені стало відомо, що призвідниками бунту були пропащі головорізи. Я розумів, яку небезпечну місію мені належало виконати, та не міг ризикувати чужими життями й вирішив, що піду до злочинців сам, без охорони.

Як потім з’ясувалося, вони очікували будь-якого розвитку подій, але навіть подумки не могли допустити, що до них прийде сам начальник Управління внутрішніх справ області. Підійшовши до вікон колонії, я побачив на обличчях злочинців розгубленість, яка, щоправда, тривала недовго.

– Чого ви хочете? – запитав я спокійно.

– Наші умови такі: ви надаєте нам автобус із заштореними вік­нами, ми виїжджаємо з території колонії, заїжджаємо в іншу й забираємо звідти свого дружка. На аеродромі нас повинен чекати заправлений пальним літак з екіпажем. Запам’ятайте: переслідування з вашого боку не повинно бути, в іншому випадку ми вб’ємо заручниць.

Під час наших переговорів один зі злочинців тримав приставлений до скроні заручниці пістолет, таємно виготовлений на підприємстві колонії.

– Умови приймаються, – сказав я. – Я особисто супроводжуватиму вас, щоб не виникало ніяких непорозумінь.

– Автобус маєте подати за годину, і ні хвилиною пізніше. І ще: після прибуття на аеродром, перед вильотом, ми назвемо маршрут й висунемо додаткові умови.

За час, що пішов на подачу автобуса, був розроблений план ней­тралізації злочинців і створена оперативна група захоплення. Дорогою до іншої колонії автобус тричі зупинявся (за кермом був наш водій, що знаходив різні приводи для зупинок). Я ж, користуючись цим, знову й знову намагався вмовити бандитів відмовитися від задуму. Але вони були непохитні.

Ось і колонія. Відкриваються ворота, з’являється конвой, який виводить поплічника бунтарів. На думку злочинців, усе йде за планом. Вони наказують водієві відчинити дверцята, щоб їхній товариш увійшов, і цієї миті лунає два постріли наших снайперів: один із бандитів падає замертво, інший – випускає пістолет. У салон автобуса вривається група захоплення… Із заручників ніхто не постраждав. Додам лише одне: сталося це 12 квітня, саме в день мого народження.

 

Ніколи не забуду й випадок, що стався однієї зими в Первомайську. Чоловік, добряче підігрітий спиртним, приревнував свою дружину й вирішив з’ясу­вати стосунки за допомогою кулаків. Сусіди, почувши несамовиті крики жінки, зателефонували в міліцію. Щоправда, озвірілий чоловік уже встиг накоїти лиха: він застрелив із рушниці дружину та старшу доньку, яка спробувала захистити матір. А коли зачув сирену міліцейського автомобіля, що наближався до будинку, схопив меншу дочку, потягнув її на горище й там забарикадувався.

Убивця висунув вимогу „розчистити” йому дорогу на свободу, інакше обіцяв застрелити дівчинку. У нього було дві рушниці й чималий запас набоїв до них. Час від часу він обстрілював двір.

Потрібно було якось відволікти увагу негідника. Продемонструвавши злочинцеві, що не маю зброї, я вийшов на відкриту площадку, став прямісінько під стволами його рушниць і розпочав переговори. Хвилини, необхідні для того, щоб оперативна група зайняла свої позиції для захоплення, здавалося, тривали вічність. Я намагався переконати мерзотника відпустити дівчинку, та він уперто наполягав на своєму – вимагав дати йому можливість утекти.

Переконавшись, що ніхто не підходить до вхідних дверей, убивця на якусь мить втратив пильність. Я подав своїм хлопцям умовний знак – поправив шапку. Тієї ж миті над негідником проломився дах і на нього звалилися наші оперативники. Та все ж він встиг натиснути на курок. На щастя, дріб не зачепив голови, тільки пробив мені шапку…».

 

Ось так, буденно, без пафосу й хизування, розповідає генерал Вєтров про пережиті події. І в цьому весь він: простий і мужній. За керівництва Григорія Вєтрова показники розкриття злочинів на Луганщині стабільно трималися на рівні 90-95%. А 1981-го на базі УВС провели Всесоюзну нараду міністрів МВС республік і начальників УВС областей усього Радянського Союзу.

Слід віддати належне Григорію Вєтрову: вирішуючи безліч службових питань, він завжди знаходив сили й можливості опікуватися соціальними та побутовими проблемами своїх під­лег­лих. За його безпосередньої участі були зведені нові житлові будинки, поліклініка, туристична база, створено садівниче товариство на 600 ділянок. Не можна не згадати про ще одну рису генерала – безмежну щедрість, не показну, а таку, що йде від самого серця.

Серед своїх численних нагород – знаків «Відмінник міліції», «Почесний працівник МВС», звання «Почесний громадянин міста Луганська» та ще багатьох інших – найбільше генерал цінує визнання й шану людей.

У свої 80 років Григорій Михайлович, як і в молоді літа, щоранку поспішає на службу в рідне обласне управління міліції. Адже відчуває: ще не все віддав, ще має що сказати молодому поколінню, чому навчити, від чого застерегти. А молодь цінує його мудрі поради, дослухається до них і втілює в життя.

Євген ПОГРЕБНЯК,

 Луганська обл. 

друкувати

Коментарi

Інші статті