І у вісімдесят – у строю!
Девізом життя шанованого ветерана – у минулому начальника УВС Луганщини – генерал-майора міліції Григорія Михайловича Вєтрова є три слова: закон, справедливість, відданість. Ще замолоду вирішивши присвятити себе служінню людям на ниві правопорядку, він ось уже понад 60 років залишається в строю.
Усі, хто працював із Григорієм Михайловичем, пам’ятають його вольовим, наполегливим і рішучим керівником, який був здатний тримати під контролем безліч питань, а ще – опікуватися долями людей, що залежали від нього. У відносинах із підлеглими Вєтров був вимогливий і принциповий, а іноді навіть суворий – це залежало від сумлінності того, хто виконував доручене завдання. Утім, він ніколи не виявляв надмірної опіки й довіряв своєму оточенню. Як керівник Григорій Вєтров не допускав безцільних ротацій кадрів. Вимогливий до підлеглих, він був вимогливим передусім до себе. Завжди підтягнутий, охайний, наче влитий в однострій – справжній зразок офіцера.
Службі в органах правопорядку Григорій Михайлович присвятив 34 роки життя, з яких майже третину – керував міліцією Луганщини. За ці три десятиліття спогадів назбиралося на цілу книгу. Пропонуємо до вашої уваги два епізоди, описані Вєтровим у мемуарах «Спогади генерала».
«…Група ув’язнених у виправній колонії, узявши в заручники чотирьох жінок, погрожувала розправитися з ними, якщо влада не виконає низки їхніх вимог. До цього часу таких НП у країні не було, тому сполошилися всі партійні, радянські органи країни й республіки, не кажучи вже про Міністерство внутрішніх справ Союзу та Республіки. Тривогу „передали” і по ВЧ, і по рації, й через інші оперативні засоби зв’язку.
Я негайно виїхав на місце НП на чолі спеціальної оперативної групи, щоб особисто керувати операцією й самому вести переговори зі злочинцями. Мені стало відомо, що призвідниками бунту були пропащі головорізи. Я розумів, яку небезпечну місію мені належало виконати, та не міг ризикувати чужими життями й вирішив, що піду до злочинців сам, без охорони.
Як потім з’ясувалося, вони очікували будь-якого розвитку подій, але навіть подумки не могли допустити, що до них прийде сам начальник Управління внутрішніх справ області. Підійшовши до вікон колонії, я побачив на обличчях злочинців розгубленість, яка, щоправда, тривала недовго.
– Чого ви хочете? – запитав я спокійно.
– Наші умови такі: ви надаєте нам автобус із заштореними вікнами, ми виїжджаємо з території колонії, заїжджаємо в іншу й забираємо звідти свого дружка. На аеродромі нас повинен чекати заправлений пальним літак з екіпажем. Запам’ятайте: переслідування з вашого боку не повинно бути, в іншому випадку ми вб’ємо заручниць.
Під час наших переговорів один зі злочинців тримав приставлений до скроні заручниці пістолет, таємно виготовлений на підприємстві колонії.
– Умови приймаються, – сказав я. – Я особисто супроводжуватиму вас, щоб не виникало ніяких непорозумінь.
– Автобус маєте подати за годину, і ні хвилиною пізніше. І ще: після прибуття на аеродром, перед вильотом, ми назвемо маршрут й висунемо додаткові умови.
За час, що пішов на подачу автобуса, був розроблений план нейтралізації злочинців і створена оперативна група захоплення. Дорогою до іншої колонії автобус тричі зупинявся (за кермом був наш водій, що знаходив різні приводи для зупинок). Я ж, користуючись цим, знову й знову намагався вмовити бандитів відмовитися від задуму. Але вони були непохитні.
Ось і колонія. Відкриваються ворота, з’являється конвой, який виводить поплічника бунтарів. На думку злочинців, усе йде за планом. Вони наказують водієві відчинити дверцята, щоб їхній товариш увійшов, і цієї миті лунає два постріли наших снайперів: один із бандитів падає замертво, інший – випускає пістолет. У салон автобуса вривається група захоплення… Із заручників ніхто не постраждав. Додам лише одне: сталося це 12 квітня, саме в день мого народження.
Ніколи не забуду й випадок, що стався однієї зими в Первомайську. Чоловік, добряче підігрітий спиртним, приревнував свою дружину й вирішив з’ясувати стосунки за допомогою кулаків. Сусіди, почувши несамовиті крики жінки, зателефонували в міліцію. Щоправда, озвірілий чоловік уже встиг накоїти лиха: він застрелив із рушниці дружину та старшу доньку, яка спробувала захистити матір. А коли зачув сирену міліцейського автомобіля, що наближався до будинку, схопив меншу дочку, потягнув її на горище й там забарикадувався.
Убивця висунув вимогу „розчистити” йому дорогу на свободу, інакше обіцяв застрелити дівчинку. У нього було дві рушниці й чималий запас набоїв до них. Час від часу він обстрілював двір.
Потрібно було якось відволікти увагу негідника. Продемонструвавши злочинцеві, що не маю зброї, я вийшов на відкриту площадку, став прямісінько під стволами його рушниць і розпочав переговори. Хвилини, необхідні для того, щоб оперативна група зайняла свої позиції для захоплення, здавалося, тривали вічність. Я намагався переконати мерзотника відпустити дівчинку, та він уперто наполягав на своєму – вимагав дати йому можливість утекти.
Переконавшись, що ніхто не підходить до вхідних дверей, убивця на якусь мить втратив пильність. Я подав своїм хлопцям умовний знак – поправив шапку. Тієї ж миті над негідником проломився дах і на нього звалилися наші оперативники. Та все ж він встиг натиснути на курок. На щастя, дріб не зачепив голови, тільки пробив мені шапку…».
Ось так, буденно, без пафосу й хизування, розповідає генерал Вєтров про пережиті події. І в цьому весь він: простий і мужній. За керівництва Григорія Вєтрова показники розкриття злочинів на Луганщині стабільно трималися на рівні 90-95%. А 1981-го на базі УВС провели Всесоюзну нараду міністрів МВС республік і начальників УВС областей усього Радянського Союзу.
Слід віддати належне Григорію Вєтрову: вирішуючи безліч службових питань, він завжди знаходив сили й можливості опікуватися соціальними та побутовими проблемами своїх підлеглих. За його безпосередньої участі були зведені нові житлові будинки, поліклініка, туристична база, створено садівниче товариство на 600 ділянок. Не можна не згадати про ще одну рису генерала – безмежну щедрість, не показну, а таку, що йде від самого серця.
Серед своїх численних нагород – знаків «Відмінник міліції», «Почесний працівник МВС», звання «Почесний громадянин міста Луганська» та ще багатьох інших – найбільше генерал цінує визнання й шану людей.
У свої 80 років Григорій Михайлович, як і в молоді літа, щоранку поспішає на службу в рідне обласне управління міліції. Адже відчуває: ще не все віддав, ще має що сказати молодому поколінню, чому навчити, від чого застерегти. А молодь цінує його мудрі поради, дослухається до них і втілює в життя.
Євген ПОГРЕБНЯК,
Луганська обл.
Інші статті
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua