Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Наші люди
31/03/2014 16:34

Географія професії – половина земної кулі

Віллі Гуфт – людина з неординарною долею. Ось уже два десятиліття він опікується  здо­ров’ям працівників та ветеранів органів внут­рішніх справ  Житомирщини. Свій безцінний досвід Віллі Антонович набув під час служби військовим лікарем у різних гарнізонах колишнього  Радянського Союзу.

Дитинство Віллі Гуфта припало на суворий час Великої Вітчизняної. Він народився 1943 року в німецькому місті Містельбаху, куди вивезли на примусові роботи його матір-воро­не­жанку.

– Мама працювала прислугою в німецьких будинках. Я ще був малим, коли нас разом із тисячами радянських людей, зігнаних на територію Німеччини, відправили у фільтраційний табір у західний район Словаччини, Малацкі, – згадує Віл­лі Антонович. – Після тривалої перевірки всіх завантажили в телячі вагони й повернули до Радянського Союзу.

На малу батьківщину, у Воронеж, сім’я Гуфта (в якій, окрім Віллі, було ще троє дітей – його два брати й сес­тра) не повернулася. Репресованих завезли в Алтайський край. Оселились у малесенькій хатинці в селі Іванівці, у Кулундинському степу. Почали обживатися. Віллі разом із місцевими хлопчаками пішов у початкову школу, де на чотири класи була лише одна вчителька. 1953-го школу закрили й родина Гуфтів була вимушена переїхати до Серебропілля.

– Я був досить активний хлопчик, як і всі мої однолітки, – згадує співрозмовник. – Влітку ми з товаришами ловили капканами ховрахів: такі в нас були забавки. Я захоплювався випилюванням лобзиком різних фігурок із дерева. Навіть збереглась одна з моїх робіт – шкатулка за мотивами казок Пушкіна.

Із настанням зими для місцевих жителів розпочинався найскладніший період. За спогадами Віллі Антоновича, із будинку на вулицю виходили по черзі, бо валянки були одні на всю родину. Хатини заносило снігом по самісінькі дахи, і, перш ніж вийти надвір, потрібно було відкопувати своє житло.

Закінчивши школу, хлопець вирішив розпочати самостійне життя. Поїхав до Барнаула, поступати в Алтайський державний медінститут.

– Чому медицина? Навіть не знаю, – щиро зізнається Гуфт. – Якихось конкретних перспектив у ті часи не було, а навчання в медичних вишах вважалося престижним. От я і спробував вступити. Вдалося.

Після чотирьох років опанування лікувально-про­фі­лак­тич­ної справи Гуфт вирішив по­в’я­за­ти свою долю з армією. Так він опинився серед 14 студентів, відібраних для подальшого нав­чання в Томському військово-медичному інституті, відомому виші, що випускав військових лікарів і фельдшерів. По його закінченні отримав звання лейтенанта й диплом військового лікаря.

У той період у його житті сталася ще одна важлива подія: курсант військового медінституту Віллі Антонович зустрів свою другу половинку – майбутнього педагога Зою Олександрівну.

– Наше весілля було скромне – молодіжно-ком­со­моль­ське, – усміхається Віллі Антонович. – Курсанти запросили дів­чат із медінституту й ми відсвяткували подію шампанським.

«Бойові» будні радянського офіцера почалися відразу ж після випуску з медінституту. Першим місцем служби став мотострілецький полк у Східному Сибіру, за 30 кілометрів від Улан-Уде. За півроку його підвищили з молодшого лікаря до начальника медпункту.

– Коли мала з’явитися на світ наша перша із Зоєю дитина, я ще встиг відвезти дружину в місцевий пологовий будинок на військовому ГАЗі. А от забрати разом із донькою стало серйозною проблемою, – розповідає Гуфт. – Це був 1968 рік, і через відомі всім події в Чехословаччині оголосили казармене становище. Мою поїздку до пологового відстояли всім полком.

Невдовзі Віллі Антоновичу довелося переїжджати на нове місце служби – в Монголію, аж на кордон із Китаєм, де він лікував пацієнтів у тамтешньому військовому гарнізоні протягом наступних шести років. Пустеля Гобі, постійна нестача води, довкола лише сопки та верблюди…

Із середини 1970-х і аж до 1985 року Віллі Антонович вдосконалював лікарську практику в Україні: в Кам’янці-По­діль­сь­кому, де народилася друга донька, Ольга, потім у Львові. А 1978-го працював у Житомирському військовому госпіталі ординатором терапевтичного відділення.

З України підполковника Віл­лі Гуфта відправили служити на Крайню Північ, призначивши начальником терапевтичного гарнізонного госпіталю.

– Арктика, морози, хуртовини, суцільна крига – то були найсуворіші роки моєї служби. Літо там триває лише два тижні. День починається з середини березня й закінчується в червні. Потому настає полярна ніч, така ж тривала, – згадує ті часи Віллі Антонович. – Але людина звикає до всього.

1992 року Гуфт вийшов у відставку. Разом зі своєю дружиною і двома доньками приїхав до Житомира й замість сидіти на лавочці у дворі та грати в доміно пішов влаштовуватися на роботу в місцевий військовий госпіталь. Проте там вакансії не знайшлося. Тоді він влаштувався лікарем-терапевтом у міліцейську поліклініку з лікарнею, де продовжує працювати й донині.

– Ця робота мені добре знайома, адже я все життя мав справу з військовими, а в міліції майже такий самий порядок, – пояснює свій вибір Гуфт. – Я дуже вдячний своїй дружині Зої Олександрівні, що всі роки поневірянь по гарнізонах була для мене надійним тилом і підтримкою. Їй, педагогу за освітою, так і не довелося працювати за фахом. Працювала бібліотекарем, а на Крайній Півночі служила зв’язківцем.

Нині обидві дочки ветерана-медика – Лілія й Ольга – живуть за кордоном, у Німеччині. Батьки намагаються навідуватися до них у гості щороку. Ось і своє 70-річчя Віллі Гуфт зустрів у сімейному колі, разом із дочками та онуками. Найстаршому, Артему, – 18 років, нині він визначається зі своїм майбутнім. А молодші, Василь та Михайло, – професійно зай­маються хокеєм: 14-річний Михайло вже увійшов у збірну Баварії. Гуфт упевнений: велика й міцна сім’я – це його головне багатство.

Ольга НОМЕРЧУК, 

Житомирська обл.

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті