Легендарний партизан
Йому довелося виходити з ворожих оточень, брати участь в обороні Києва 1941 року, здійснити втечу з табору смерті, а згодом, у лавах з’єднання Сидора Ковпака, стати одним із видатних партизанських командирів. Після війни він пережив арешт, несправедливий вирок, сталінські табори…
Герой Радянського Союзу полковник у відставці Петро Євсейович Брайко – легендарна постать. На рахунку фронтовика – чимало подвигів, трагічних і тріумфальних сторінок у біографії, кожна з яких варта щонайменше окремого нарису.
Про героїчне бойове минуле ветерана, який нинішнього року відзначить 95-річний ювілей, нагадують його високі нагороди – медаль «Золота Зірка», ордени Леніна, Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня, польські ордени – Хрест Грюнвальда та Партизанський Хрест і багато медалей, а також звання заслуженого діяча культури Польської Народної Республіки та почесного громадянина міста Замосця (Польща).
Петро Євсейович Брайко народився в селянській родині на Чернігівщині, був шостою дитиною в сім’ї. Після сільської семирічки вступив до Конотопського педагогічного технікуму. Отримавши диплом, вчителював в одному з прикордонних сіл Вінницької області, де познайомився з воїнами в зелених кашкетах. Романтика ратних буднів прикордонників захопила юнака, і 1938 року він вступив до Московського військово-технічного прикордонного училища зв’язку НКВС СРСР. Після закінчення навчання служив спочатку в 4-му мотострілецькому, а згодом – у 16-му кавалерійському полку оперативних військ НКВС. У березні 1941 року лейтенант Брайко дістав призначення на 13-ту заставу 97-го прикордонного загону на румунсько-радянському кордоні, де молодого командира й застала Велика Вітчизняна війна.
22 червня прикордонники мужньо зустріли ворога. Але сили були нерівні. Про долю та відчайдушну боротьбу підрозділу в штабі загону розповіли лейтенант Брайко та один із його підлеглих, які єдині з усієї застави залишилися живі…
Обійнявши посаду командира роти зв’язку 4-го мотострілецького полку оперативних військ НКВС, лейтенант Брайко брав участь в обороні української столиці. Уже в перших боях нашим воїнам удалося здобути певних успіхів. Як пригадує Петро Євсейович, багато людей не вірили, що німці захоплять Київ. Але фашисти змогли обійти й оточити одразу кілька радянських армій Південно-Західного фронту. Відступаючи, під час переправи через річку Ірпінь, воїни-чекісти потрапили під ворожий вогонь. Серед тих небагатьох, яким удалося вижити, був і Петро. Разом із чотирма бійцями свого підрозділу вирішив пробиратися далі на схід, до своїх. У першому ж селі вони переодягнулись у цивільне. Але в Чернігівській області їх затримали фашисти. На щастя, не здогадались обшукати, інакше б розстріляли на місці – у кишені Брайка лежав пістолет ТТ з тридцятьма набоями.
Усіх п’ятьох доставили в Київ, до Дарницького табору військовополонених, який не випадково нарекли табором смерті. Велике скупчення людей, антисанітарія, замість їжі – бурда з немитих буряків, холод… Щодня тут помирали десятки людей. Фашисти могли застрелити будь-якого полоненого просто заради розваги.
Треба було тікати. Але як? Табір огороджений чотириметровою бетонною стіною з колючим дротом, на вишках по периметру – кулеметники. Допоміг випадок. Лейтенант познайомився з бранцем Сергієм, з Кавказу, який розповів, що зранку полонених транспортом доправляють на роботи з відновлення мостів через Дніпро. Тих, хто не потрапляв до розрахунку, німецькі офіцери використовують як прислугу. Сергія, приміром, щодня забирав майор, якому згодом набридло ходити за ним, і він дав йому «перепустку» – клаптик паперу, на якому від руки німецькою було написано: «Прошу пропустити трьох осіб. Майор Лютке». Деякий час той самостійно ходив до свого «хазяїна». Згодом він потрапив у служки до іншого офіцера, але записка залишилась у нього. Це був шанс на порятунок. На прохання Брайка Сергій віддав йому записку. Наступного ранку після підйому лейтенант разом із двома однополчанами заліз під нари, а через годину, коли все затихло, вони вийшли з табору. На кожному з чотирьох вартових постів Петро, що трохи знав німецьку, показував «перепустку» й повторював: «Вір геген арбайтен цум офіцер» («Ми йдемо працювати до офіцера»). Так їм удалося вийти за межі табору, а згодом – і Києва. Протягом усього життя Петро Євсейович із вдячністю згадуватиме чорнявого Сергія, який урятував його від неминучої смерті...
Після втечі лейтенант продовжив свій шлях на схід. Пістолета довелося позбутися, щоб не ризикувати. Але перед тим він застрелив двох поліцаїв, які намагалися його затримати. Згодом Брайко приєднався до партизанського загону Сидора Артемовича Ковпака, який з часом виріс у ціле з’єднання.
Партизани наводили на окупантів справжній жах. Вони з’являлися зненацька, завдавали удару й так само раптово зникали. 1943 року до з’єднання входило 1 500 бійців – а ворогам здавалося, що проти них діє 20-тисячна армія! Під час війни народні месники здійснили сім рейдів. Сам Петро Євсейович за три роки взяв участь у понад ста великих боях та спецопераціях, пройшов шлях від командира оперативної групи (взводного) до командира полку 1-ї Української партизанської дивізії. Здобувати перемоги над панівними силами ворога йому допомагали командирський талант і вміння використовувати місцевість.
Під час Карпатського рейду влітку 1943-го, коли партизанам удалося паралізувати залізничні магістралі Ковель – Коростень – Київ та Львів – Коростень – Київ, Брайко дістав наказ зупинити противника на річці Бистриці Надвірнянській. Завдання виявилося, м’яко кажучи, не з легких – Кролевецький партизанський загін під командуванням Брайка нараховував 200 осіб, а стримати мав три есесівські моторизовані полки з танками й артилерією. На одного партизана припадало 50 (!) гітлерівців. Боєприпасів у ковпаківців було обмаль. Але, уважно вивчивши місцевість, командир дійшов висновку, що ситуація не така вже й безнадійна.
Вузькою лісистою ущелиною, що простяглася приблизно на п’ять кілометрів, пролягала бруківка. Перед входом в ущелину через річку були перекинуті чотири мости, які партизани вночі підірвали. Тож, коли вранці німці пішли в наступ, їм довелося залишити бронетехніку з гарматами. У засідці на початку ущелини, захищені кам’яними брилами, партизани розмістилися напівпідковою. Есесівці, не знаючи, що на них чатує противник, ішли похідною колоною. Щойно вони втягнулись у «мішок», як партизани відкрили вогонь, за чверть години розстріляли колону, швидко знялися з місця, відійшли на кілометр углиб ущелини й зайняли новий рубіж. Ворогу знадобилося понад п’ять годин, щоб прибрати трупи й розчистити дорогу. За три дні завдяки таким «пересувним» засідкам брайківці, втративши лише чотирьох бійців, знищили сім ворожих батальйонів.
1944-го партизани здійснили тяжкий Польський рейд. Щодня точилися бої – гітлерівське командування кинуло проти ковпаківців кілька з’єднань, які два місяці переслідували народних месників. Але в лісах, за підтримки польських партизанів, народні месники залишалися невловимими й завдавали ворогу нищівних ударів. Одна з блискучих перемог була здобута під час операції під назвою «Багратіон», коли з’єднання надавало допомогу 1-му Білоруському фронту в оточенні військ групи армій «Центр» та визволенні Білорусії. Два полки, одним з яких, чисельністю близько 1 000 бійців, командував Петро Євсейович, зупинили на річці Німан дві танкові й три мотопіхотні дивізії 4-ї та 9-ї гітлерівських армій. Партизани обрали дуже вдале місце для засідки – в глибокому проваллі. Вони замінували узбіччя дороги, підпустили ближче колону бронетехніки та вдарили з усієї зброї. Танки почали розвертатися в їхній бік і наскочили на міни. Колона припинила вогонь і повернула назад. Так народні месники, втративши вбитими лише двох бійців, виконали майже нездійсненну місію – затримали фашистів на дві доби. Вороги ж втратили 800 вояків, 15 одиниць бронетехніки, 36 машин з піхотою та боєприпасами. Загалом під час операції партизани знищили близько 7 тисяч нацистів. Це був останній рейд з’єднання, яке в червні 1944 року вийшло в радянський тил. А в серпні за успішні бойові дії під час Польського рейду Указом Президії Верховної Ради СРСР майору Петру Брайку присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
По завершенні партизанської кар’єри Петро Брайко очолив окрему кавалерійську бригаду військ НКВС. Перед молодим, але досвідченим бойовим офіцером, якому на той час виповнилося лише 27 років, відкривалася перспектива блискучої військової кар’єри. У квітні 1945 року за клопотанням Українського штабу партизанського руху й ЦК КП(б)У майора Брайка зарахували слухачем Військової академії ім. М. В. Фрунзе. Через три роки Петро Євсейович складав випускні іспити, але 18 вересня, рівно за тиждень до закінчення навчання, його заарештували за доносом зі звинуваченням у зраді.
Першою сяйнула думка: помилилися. Але в Міністерстві державної безпеки пояснили: мовляв, «органи» не помиляються, а тому «доведеться зізнатися». Але в чому?! Ну, наприклад, у співробітництві з фашистами, у змові з Жуковим проти самого Сталіна…
Петро Євсейович заперечував усе, що йому інкримінували. Слідчі «вибивали» зізнання в прямому розумінні слова: протягом восьми місяців щодня жорстоко били, не дозволяли спати. Від постійних побоїв і виснаження організму він навіть не міг самостійно приходити на допити, але тримався. У справі Брайка проходило 90 свідків, і жоден не підтвердив участі майора в «зраді» та «змові». Слідство нічого не довело, натомість «злочин» перекваліфікували на «на наклеп на радянську дійсність». Підстава – «неодноразові висловлювання щодо поганої якості харчування у їдальні академії», вирок – 10 років виправно-трудових таборів, позбавлення звання й усіх нагород. Так бойовий офіцер, якому вдалося втекти з ворожого полону, став в’язнем на Батьківщині, за яку проливав кров…
Покарання Петро Євсейович відбував у Комі АРСР. У суворому кліматі й нелюдських умовах, де життя в’язня нічого не вартувало, йому вдалося вижити. Керівництво табору знало про героїчне минуле «ворога народу» Брайка та з повагою ставилося до нього. Колишнього партизана влаштували працювати в медчастину, де він допомагав лікарю – військовополоненому румунові. Лише за п’ять років, після смерті «вождя народів», Петра Євсейовича звільнили й повністю реабілітували.
Сталінські табори не змогли зламати духу Героя Радянського Союзу – він вдруге вступив до Академії, після закінчення навчання продовжив службу у внутрішніх військах. Саме в цей час у ньому пробудився талант письменника. Першою пробою пера став нарис про партизанського побратима Андрія Цимбала, який був надрукований спочатку в дивізійній газеті, а пізніше – у «Красной Звезде». Захоплення згодом переросло у справу життя – 1960 року полковник Брайко звільнився на заслужений відпочинок з посади командира з’єднання ВВ, дислокованого на території Казахської РСР, а через два роки вступив до Літературного інституту ім. М. Горького. Після закінчення вишу розпочав активну письменницьку діяльність – вийшли у світ 14 його документальних повістей, присвячених Великій Вітчизняній війні. Також він автор унікальної двотомної монографії «Партизанська війна».
Олександр КОНОВАЛОВ,
м. Київ
