Русалко, де твій дельфін?
Українки – не лише найвродливіші у світі жінки: наші співвітчизниці однозначно є сильнішими в багатьох моментах за своїх чоловіків-земляків. Так, маю на увазі фізично-спортивний аспект, адже впродовж останніх олімпіад та різноманітних чемпіонатів якраз українські дівчата й жінки дедалі частіше піднімаються на почесний лідерський п’єдестал. А якщо й не піднімаються, то захищають національні кольори під час турнірів з подвійно ревною затятістю й, не побоюся застосувати це слово щодо слабкої статі, мужністю.
Особливо у світі прославилися наші плавчині. Звісно, більшість знає про «золоту рибку» – Яну Клочкову. Проте разом із нею тренувалися, боролися, уславлювали Україну в усіх куточках світу й інші, не менш наполегливі й талановиті «русалки». Серед них детальніше варто розповісти про Наталію Худякову. Передусім, тому що вона із суто спортивної родини і є примножувачем традицій цілої школи плавання. А ще Наталка цікава тим, що є неймовірно доброзичливою й багатогранною особистістю, адже, завершивши спортивну кар’єру, серйозно взялася за науку.
тато – «Захід», мама – «Схід»
Наша співрозмовниця – семиразова чемпіонка України з плавання, рекордсменка, призерка численних міжнародних змагань європейського й світового рівнів, учасниця олімпіади в Пекіні 2008-го та трьох універсіад. Плавчиня стверджує, що вдома зберігає сім кілограмів (!) медалей. Скільки себе пам’ятає, вона та вода нероздільні, бо чи не від самого народження її другою домівкою став басейн. Тут пройшло дитинство, з’явилися найвірніші друзі, тут її виховували батьки – тренери й педагоги від Бога. Нині ж Наталія Худякова працює викладачем кафедри вогневої та фізпідготовки факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства НАВС і має звання лейтенанта міліції.
Матуся спортсменки – Любов Василівна – і досі навчає дітей плаванню в Броварському вищому училищі фізкультури та спорту. А тато, Юрій Віталійович, майстер спорту з легкої атлетики, був чемпіоном Радянського Союзу, а тепер навчає школяриків азам «королеви спорту» в тому ж закладі.
– Ми жили за містом і нас, дітей, не було куди подіти, окрім як брати із собою в басейн. Мама вперше привела в басейн, коли мені виповнилося три роки, – розповідає Наталія. – Навчала мене так само, як і інших вихованців. Є різні причини, які змушують людей займатися плаванням: хтось хоче стати спортсменом-любителем, комусь треба оздоровитись, а дехто справді мріє про чемпіонство. Звісно, тут можна говорити й про певні батьківські амбіції, не відкидаю цього, але якщо й так, то вони не мали якогось негативного підтексту. Тим паче, у плаванні багатьох успішних спортсменів тренують їхні батьки. Уже в 6-7 років я почала перемагати на різних змаганнях. Це не тільки тішило рідню, а й окреслило майбутній життєвий шлях – професійний спорт. На певному етапі моїми наставниками стали тренери Яни Клочкової: подружжя Ніна й Олександр Кожухи. Саме з ними ми допрацювали до завершення кар’єри змагальних спортсменів. Займалась я для себе, не для батьків. Професійний спорт – каторжно важкий труд. У середньому за одне тренування потрібно пропливти п’ять і більше кілометрів. Буває, що в період підготовки спортсмени просто перегорають, надто багато сил віддають відточуванню майстерності, а на стартах не здатні показати свій максимум. Найважче на змаганнях, бо там збираються найкращі, там відповідальність не тільки за себе, а й за команду, тренерів, батьків, країну, а отже є певне хвилювання. Це й не дивно: реальна боротьба відбувається не зі спротивом води, а з самим собою.
Так склалося, що кохання батьків Наталії стало уособленням ідеї соборної єдності українських теренів. Адже її тато – зі Львівщини, а мама – з Луганської області. Зустрілись і познайомилися вони в Броварах, де викладали в спортивному училищі. Отак «схід» і «захід» живуть разом кількадесят років.
Плавання в Європі – профільний спорт
Із 2005-го Худякова виступала за ФСТ «Динамо». І вона має повне право на оцінні судження щодо стану цього спорту як загалом, так і у спорттоваристві зокрема. Із жалем констатує, що плавцям катастрофічно не вистачає місць для підготовки.
Щоб претендувати на якісь помітні перемоги, необхідно відновити ті динамівські басейни, які колись діяли в багатьох містах держави. Ніна Кожух також не раз наголошувала, що «…достойних умов для підготовки олімпійських чемпіонів немає навіть у Києві, а на відвідування зборів деінде потрібно витрачати забагато здоров’я». І такі об’єкти потрібні не лише для виховання плавців високих досягнень, а й для належного рівня підготовки самих міліціонерів. І це не забаганка, це норма, до того ж загальноєвропейська. Свого часу президент Європейської спортивної спілки поліцейських (USPE) Люк Смеєрс зауважив: «Плавання в європейських країнах є профільним спортом, і кожен поліцейський – чи жінка, чи чоловік – повинен вміти добре плавати, щоб врятувати себе на воді й надати допомогу постраждалому в екстремальній ситуації».
– Ми тренувалися з Яною Клочковою. Змагальності не було жодної, бо профілювалися на різних дистанціях та різних способах плавання, – каже Наталія Худякова. – У нашій групі було 10 осіб, які залюбки одне одному допомагали. Погано, що для збірної України з плавання немає єдиної бази, доводиться їздити тренуватися вранці в одному басейні, а ввечері – в іншому, що виснажує.
Спортсменам бракує «запасних аеродромів»
Наталія ще під час активних виступів на доріжках думала про те, що робитиме, коли настане час відходити від змагального стилю життя – вік спортсмена як активного гравця короткий. Тому тренувалася, виступала й водночас навчалась у Національному юридичному університеті ім. Ярослава Мудрого в Харкові, де стала магістром права. А згодом вступила і в ад’юнктуру НАВС.
– Спортсмени – як сліпі кошенята: завершують активні виступи й не знають, що робити далі, – ділиться спостереженнями наша героїня. – Вони звикли, що про них піклуються тренери, а тут потрібно навчатися боротися за місце під сонцем без «тилового» забезпечення, самотужки. Так стається, що викладаючись сповна на тренінгу, вони вже не мають сил і часу шукати «запасний аеродром». І «вихід на пенсію» для багатьох є неприємним сюрпризом, особливо, коли це відбувається через травму, хворобу… Піти зі спорту було нелегко, але я зуміла те зробити вчасно. Нині викладаю загальну фізпідготовку, прагну не розпорошувати власні напрацювання з плавання, сумую за тим дуже. За нагоди допомагаю мамі в тренерстві, виїжджаю з нею на збори.
Щодо кондицій міліціонерів у сенсі фізпідготовки співрозмовниця не найкращої думки. Вона вважає: тут варто подумати про ліпшу стимуляцію, передусім, самопідготовку, щоб правоохоронцям було вигідно про себе дбати, гартувати тіло, а не ходити з пивним животом. Звісно, більшість каже, що їм бракує часу, але тут питання особистого бажання й авторитета командира. Можна знайти можливість робити зарядку навіть на роботі – присідати, віджиматися, нахилятися. Варто розбити ці вправи на 4-5 кількахвилинних підходів. Нині, як ніколи, треба пропагувати здоровий спосіб життя, вкладати кошти в дитячий і доступний спорт, бо секції стають дедалі дорожчими, статусними. А українські діти народжуються дуже слабкими, а ми ще й оберігаємо їх від найменших навантажень, дивуючись потім, чому школярі зомлівають на уроці чи й того гірше – помирають. А законів природного відбору ніякі технології й препарати не скасовують.
– Це несправедливо й нечесно, – переконана Худякова. – Держава губить шанс цілих поколінь. Якщо людина з дитинства не займалася спортом, не була фізично активною, то її перспективи в сенсі здоров’я доволі сумні й навряд чи вона зрозуміє, що корінь проблеми саме в лінощах. Зрозумійте, дівчата, якщо після 30 років ви раптом виявите целюліт і почнете війну з ним «хімічною зброєю», то викинете великий ресурс, але навряд чи досягнете справді глибинних змін, бо проблеми зі шкірою – це лише прояв чогось важливішого й потужнішого. Обмін речовин залежить від фізичної активності та правильного харчування. Це значно краще вплине на ваш стан, аніж фірмові креми й натирання, маски та недешеві спа-процедури. Як жартують, штукатурка може бути красивою, але за нею не видно несної спроможності всієї конструкції.
– Я прихильник активного відпочинку. Навіть коли брала участь у змаганнях, намагалась у різних країнах та місцях подивитися цікаві пам’ятки, – розповідає гостя «ІЗ». – Я не страждаю на синдром стюардеси, яка всюди була, та нічого не бачила. Найяскравіші враження залишилися від відвідин Парижа, куди приїздила п’ять разів, Берліна, Барселони й Пекіна. Є різні спортсмени: хтось просто зачиняється після виступу в готелі й спить, хтось іде розслаблятись у нічний клуб, кав’ярню, а мене вабить зовсім інше… Знаєте, людям не вистачає спілкування. Усе життя вміщується в коридорі: «робота – дім – робота». Щоправда, інколи когнітивний дисонанс виникає на морі, де намагаюсь усе-таки релаксувати, а не перетворювати відпустку на тренувальні збори. Тут я не повинна комусь щось доводити.
Серце в Наталі вільне, як вона каже, перебуває в пошуку.
– Якщо можете, допоможіть! – жартома про серйозне мовить екс-чемпіонка, а нині педагог, що працює над кандидатською дисертацією. – Я не вибаглива до супутника. Він має бути, передусім, людиною, а рельєфність його м’язів мене зовсім не цікавить…
Геннадій КАРПЮК, «ІЗ».
Фото Олега ТАБОРОВСЬКОГО
