У кожного доктора – своя «цілина»
Юлію Чорноус можна впізнати з неймовірного, неповторного сміху й дзвінкого голосу – варто хоч раз його почути. Це видає життєрадісну, сповнену позитивної енергії вдачу жінки – професора кафедри криміналістики та судової медицини НАВС, доктора юридичних наук, доцента, автора 120 наукових і навчально-методичних праць.
Ми із фотокором ішли коридором міліцейської академії, вдивляючись у таблички на дверях, щоб не пропустити кабінет, де нас мала очікувати героїня цієї публікації. Раптом десь попереду пролунав нібито знайомий голос. Оперативна пам’ять за лічені секунди підказала, що саме його я чув у телефоні, коли домовлявся про зустріч із Юлією Миколаївною Чорноус, професором кафедри криміналістики та судової медицини НАВС, доктором юридичних наук, доцентом, авторкою 120 наукових і навчально-методичних праць. Робимо ще кілька кроків, відчиняємо двері. Усе збіглося: у кабінеті на кількох господарів, пересипаючи слова сміхом, присутнім розповідала про щось дуже насущне чарівна пані в однострої підполковника міліції.
Ми впізнали її з голосу
– Добридень, товариство, вас вітає газета «Іменем Закону»! Напевно, то з вами ми спілкувалися кілька днів тому, пані Юліє? – запитую в єдиної жінки в кабінеті, яка, побачивши мене, на мить змовкла. – Одразу зізнаюся, що прізвище на табличці виконує суто символічну роль, адже місце, де варто шукати Чорноус, видає зовсім не надпис, а ваш голос, який неможливо сплутати з іншими...
– Так, ви спілкувалися зі мною, – почулось у стихлій від чекання саме цієї відповіді кімнаті.
Знайомство почалося напрочуд тепло й довірливо. Співрозмовниця знову легко й невимушено засміялася – напевно, відіграли свою роль вкраплення комплементів у нашім першім діалозі. Подальша бесіда одразу торкнулася практичної площини. Як у науковця-криміналіста ми запитали в Юлії Чорноус, чи досить добре нині розвинені технології впізнання людини, ідентифікації особи відповідно до запису голосу. Вона відповіла, що все це можна робити, але тут ще є ділянки «неораної цілини» для розробників і науковців. Тема перспективна, бо має ще стільки «білих плям», що можна захистити докторську дисертацію, адже записів різноманітних розмов натепер багато, і сміх також є індивідуальним.
– Є впізнання за мовою, а от за сміхом немає, – говорить науковець. – Тому що бракує відповідних баз даних і практики, адже злочинці, тим паче їхні жертви, під час кримінальної дії не надто часто сміються. Від того, мабуть, ми мало знаємо про приклади ідентифікації особи в такий спосіб.
Що там казати, криміналістика – дуже цікава наука, де, здається, ніколи не припиниться пошук нового. Проте вона настільки специфічна, що далеко не кожному розкриває всі свої секретні формули й логіку їх розв’язання.
Юлія каже: цю професію потрібно не те що полюбити, а дорости свідомо до її опанування. Криміналістика для неї стала одкровенням, яке відкривалося поступово. Так само певний час тривав і пошук майбутньої стезі. Ще школяркою вона брала участь в олімпіадах із правознавства, а на всеукраїнській олімпіаді з української мови посіла перше місце. Згодом вступила в НАВС – провідний заклад правоохоронної спеціалізації, про навчання в якому мріяла здавна, – і закінчила з відзнакою.
Треба чимось жертвувати, якщо прагнеш досягнути бажаного
Юлія Миколаївна народилась у Борзнянському районі Чернігівщини, там донині живуть її батьки. Науковець закохана у свою малу батьківщину, із якою її пов’язують як родинні коріння, так і членство в ГО «Чернігівське земляцтво» та гордість за людей, що живуть у цьому лісовому, грибному краю.
– Люблю милуватися мальовничими берегами Десни, Сейму, Трубина, Борзенки. Є різні, немов зріднені місця, сходжені ще в дитинстві – Ганнина пустинь, де жив і творив Пантелеймон Куліш, писав полотна народний художник Олександр Саєнко, сусідня Сосновка – там народився й виріс геніальний Олександр Довженко, – розчулено оповідає про Чернігівщину співрозмовниця. – Край багатий історично, екологічно відносно чистий, щоправда, є соціальні проблеми: демографічна, безробіття.
Завершивши академічне навчання, лейтенант Чорноус працювала на посадах оперуповноваженого ВКМСН, старшого інспектора відділу оперативної інформації в Залізничному й Шевченківському РУ ГУМВС у м. Києві.
– Працюючи в практичних підрозділах, я продовжувала навчання в магістратурі й ад’юнктурі Національної академії внутрішніх справ, – веде далі доктор юридичних наук. – А в червні 2005-го, коли вже перебувала на посаді викладача, захистила дисертацію на здобуття ступеня кандидата юридичних наук. Тоді ж познайомилася з ключовою в моїй долі людиною – доктором юридичних наук Володимиром Кузьмічовим, очільником кафедри криміналістики НАВС. То був мій науковий керівник, консультант, наставник і вчитель. Під його орудою я збирала матеріал для докторської дисертації, ми провели низку фундаментальних досліджень, але перед самим захистом Володимир Сергійович раптово помер. Це був жах, бо він пішов з життя у розквіті сил, у 55 літ.
Докторську роботу захистила торік у травні, у 32 роки – це доволі рано як для жінки, та ще й у нашій спеціальності, – продовжує бесіду Чорноус. – До речі, темою доробку стало криміналістичне забезпечення досудового слідства у справах про злочини міжнародного характеру. Адже насправді проблеми міжнародного співробітництва правоохоронних органів у криміналістичному аспекті недосить розкриті й тут є де розвернутися науковцю. А прихильність до криміналістики як до науки в мені визріла з цікавості до тактики слідчих дій. Із того ми починали з Кузьмічовим. Відверто кажучи, коли працювала в райвідділі, була завантажена якимись пересічними питаннями, і якби мене Володимир Сергійович не наштовхнув на якісь позиції, то в науці я ще довго блукала б немов сліпе кошеня. У наукової праці є свій шарм, приваблює сам процес: робота з кримінальними справами, а тепер – провадженнями, спілкування зі слідчими, суддями, прокурорами, експертами, вивчення доробків вчених, аналіз законодавства, дослідження архівних джерел... Як те може бути нецікавим? Займатися наукою ніколи не пізно, але бажано таки дослухатися до поклику серця, щоб зарезервувати час, щоб вдалося щось досягнути. Звісно, спершу краще спробувати себе в практичній роботі, стати дорослим у професії.
Педагогу потрібно знаходити у викладанні доступні слова, щоб їх однаково добре сприймали різні люди, зі своїм способом мислення, темпераментом, досвідом, мотивацією щодо подальшого застосування здобутих знань. Викладач має душею, фібрами відчувати предмет, вболівати за нього, щоб ця любов передалася й аудиторії – десяткам і сотням особистостей. Так гадає Юлія Чорноус, яка, завдяки притаманній їй комунікабельності, легко, без комплексів, вжилась у викладацьку діяльність. Щоправда, до долі молодого вченого у відомчій системі ставиться не надто романтично. Якщо хочеш – здобудеш усього, але лише завдяки наполегливій праці.
– Я перевелась із заочної форми, коли навчалася в ад’юнктурі, на стаціонар, пройшла шлях на кафедрі криміналістики від викладача до професора, а на етапі докторантури повністю віддалася здобуттю наукового ступеня, – каже героїня публікації. – Треба чимось жертвувати – не спати, не байдикувати, якщо прагнеш досягнути бажаного. На кафедрі завжди виконувала значне педагогічне навантаження, а ще сім’я... Вважаю, що знайшла найулюбленішу справу життя, хоча на все інше залишається мало часу й сил. Але мотивація пересилює. На роботі отримую певне задоволення, проте ніщо не заважає одержувати його й удома.
«Особливий стан побуту» – коли мамі бракує часу
Співрозмовниця погоджується, що служити жінці непросто, бо є безліч нюансів. А на запитання: «Чи потрібно захищати права жінок?» – відповідає, що не є прихильницею феміністок, тим паче, відверто непристойного епатажу окремих активісток. Принаймні, вона жодної дискримінації не відчуває, хоча доводиться почасти виїжджати на роботу у вихідні, замість того, щоб побути вдома з чоловіком і дитиною. До речі, із Костянтином Юля познайомилася на роботі, він нині працює в одній із оперативних служб, а 6-річний син Микола вживається в роль школярика. Примітно, що молода мама не залишала науково-педагогічної роботи. На кону стояв захист дисертації, тому довелося залучати бабусь, сусідок, подруг – усі допомагали наглядати за сином. Тепер їх можна вважати «співавторами» докторської.
– Подейкують, якщо подружжя працює в міліції, воно краще розуміє темп й особливість міліцейського життя, й тоді менше виникає непорозумінь.., – навожу на тему молоду докторантку.
– Так буває. Можливо, такі сім’ї краще зцементовані, але не бачу обов’язкової закономірності. Надто багато інших чинників впливає на «якість» і тривалість подружнього життя, в якому, окрім шаленого кохання, потрібно знаходити порозуміння й терпіння, безумовно. Запорукою тут може стати платформа врівноважених стосунків, – переконана Юлія Чорноус. – Звісно, чоловіка часто залучають до оперативних заходів. Тому побутові моменти на нього не покладаю. Хоча розподіл обов’язків доволі творчий і залежить від ситуації в конкретний день. Костянтин більше опікується домашніми справами й вихованням дитини у вихідні. А Миколка інколи малює, зображує «міліцейських» батьків. Донедавна всі його малюнки були пов’язані з тим, як я готувала захист дисертації й обкладалася паперами, книгами. Тоді вдома панував «особливий стан побуту», коли мамі на все бракувало часу. Звісно, багато ігор сина мають «правоохоронне» забарвлення: в нього є пес Мухтар, він грається з «автоматом», «несе службу в будинку». У жінок краще спрацьовує перемикач, який відмежовує їх від робочих проблем і налаштовує на вирішення сімейно-побутових. І не тому, що так закладено природою, просто немає іншого вибору. У згаданому сенсі я традиціоналістка…
– Чи варто від чоловіків постійно вимагати стояти на кухні за готуванням наїдків, щодня прасувати й прати? – цікавлюся в «традиціоналістки».
– Жінка насправді має заохочувати такі ініціативи чоловіка, а чи стануть вони глобальними, залежить від його навичок, настрою, темпераменту, готовності не до одноразових «святкових акцій», а до частішого закочування рукавів, – чуємо у відповідь. – А ще зізнаюся: я не великий знавець гастрономічно-кулінарних вишуканостей. На все треба час – на випікання тортів його бракує, бо самі розумієте, у житті варто визначати пріоритети. Тут надто тонка, індивідуальна матерія. Приміром, я не прихильник гучних зізнань. Мені потрібно відчути це ставлення через конкретну справу. Слова лише інтригують, а от дії розпалюють вогонь, розкривають сутність людини й того, що відбувається в стосунках з нею.
Юлія любить плавати, обожнює релакс на природі, активне спілкування, хоч відпочивати, як хочеться, вдається не завжди. Також має 13-річний водійський стаж і за нагоди подорожує Україною автівкою, кілька разів була за кордоном. А ще захоплюється поезією – перечитує Ліну Костенко, Василя Симоненка, Сергія Єсеніна, Анну Ахматову, Роберта Рождественського.
Життєвим прикладом для Юлії Чорноус є її батько – Микола Лоза. Ця людина, за висловом доньки, вміє запалювати зірки. Колись він керував Борзнянським районом, а нині – кандидат сільськогосподарських наук, доцент кафедри аграрної економіки, обліку та організації агробізнесу Ніжинського агротехнічного інституту Національного університету біоресурсів і природокористування України.
У житті, на думку співрозмовниці, слід цінувати кожну мить, творити добро й серед різноманітних буденних справ уміти знаходити щастя…
Геннадій КАРПЮК, «ІЗ».
Фото Олега ТАБОРОВСЬКОГО
та з домашнього архіву
Юлії Чорноус
Коментарi
-
Winnie
27/09/2014 9:36
offering an opportunity to the fake handbags producers They be as durable as being the real stuff and can give
