На захист суверенітету та територіальної цілісності України
На мою долю випало очолювати Комісію Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки в перші роки Незалежності, а згодом, обіймаючи посаду першого заступника Голови Верховної Ради України, забезпечувати організацію роботи цієї Комісії і здійснювати контроль за виконанням ухвалених законів, постанов та всіх інших доручень владних державних органів. Захист суверенітету України, її територіальної цілісності, безумовно, потребував створення власних Збройних Сил. Очолювана мною Комісія за стислий проміжок часу – менше як рік – подала на розгляд ВР України шість законопроектів та 20 постанов із цих питань. Усі вони були ухвалені. Окрім того, готувалися проекти постанов та указів щодо забезпечення оборони й державної безпеки, загалом – це близько 70 документів.
Враховуючи особливості того періоду та необхідність здійснення подальших кроків у військовій сфері, 24 серпня 1991 року Постановою ВР України всі військові формування, дислоковані в Україні, були підпорядковані Верховній Раді. А 11 жовтня того ж року ухвалена Концепція оборони та будівництва Збройних Сил України. Вона передбачала, що Україна поступово (з урахуванням усіх факторів національної безпеки) реалізовуватиме намір щодо одержання в майбутньому статусу нейтральної, без’ядерної держави, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти та не набувати ядерної зброї. Цей документ чітко окреслював основні принципи створення Збройних Сил України, визначав органи військового управління, фінансово-економічного забезпечення, соціального захисту військовослужбовців і ветеранів військових формувань.
Після прийняття першого пакета документів Комісія разом зі спеціалістами зацікавлених міністерств і відомств, громадськими організаціями продовжувала опрацювання другого пакета законопроектів. До нього входили проекти законів про загальновійськовий обов’язок і військову службу, про пенсійне забезпечення військовослужбовців і працівників органів внутрішніх справ України, про статус військових, дислокованих на території України, про Службу національної безпеки, про конверсію оборонної промисловості, цивільну оборону.
Опрацьовувалися також проекти законодавчих актів про права та обов’язки особового складу Національної гвардії України, про структуру та чисельність Збройних Сил України, а також Прикордонних військ, про органи урядового і шифрованого зв’язку тощо.
У процесі підготовки цих документів виникали численні непрості питання, вносилися пропозиції, часом діаметрально протилежного характеру. Це були, так би мовити, внутрішні проблеми. Особливо гостро стояло питання ліквідації КДБ і створення Служби безпеки України. Для підготовки нормативної бази щодо вирішення цього питання Верховна Рада України створила Тимчасову комісію з представників усіх політичних сил, що були в парламенті. Мені як голові цієї Комісії довелося проводити доволі непрості пошуки юридично вивірених, практично необхідних та узгоджених із членами Комісії проектів законодавчих актів для подання на розгляд ВР України. Цього вдалося досягти завдяки активній роботі всіх членів Комісії і залучених фахівців з питань законодавства. У той же час особливої гостроти набували й зовнішні чинники. Усе це змусило мене 21 січня 1992 року виступити у Верховній Раді України з обґрунтуванням власного бачення роботи очолюваної Комісії.
У цілому, ВР України підтримала викладені у виступі пропозиції, з урахуванням яких головне завдання Комісії полягало в тому, щоб у тісному контакті та співдружності з іншими постійними комісіями та керівництвом Верховної Ради зробити максимально можливий внесок у стабілізацію соціально-економічного та політичного становища в країні, забезпечення надійного конституційного порядку, дисципліни, миру, спокою та злагоди в Україні.
Що ж стосується зовнішніх чинників, то наступного дня, 22 січня 1992 року, Комісія оприлюднила Заяву щодо воєнної політики України. У ній зазначалося, що прагнення незалежної України мати власні Збройні Сили як неодмінний атрибут державності чимдалі зустрічає серйозний опір колишнього центру, його засобів масової інформації. Вкотре штучно та з далекосяжними намірами нагніталася напруженість, робилися некоректні заяви окремими політиками і керівниками колишнього союзного Міністерства оборони. Справа дійшла до перекручування фактів, дешевих політичних спекуляцій, вигадок, украй упередженої оцінки подій.
Відверто неправдивими були твердження, які прозвучали зі сторінок окремих центральних газет, у передачах центрального радіо й телебачення та на всеармійських офіцерських зборах, нібито Україна створює власні Збройні Сили нецивілізованим шляхом, захоплює війська явочним порядком, приводить військовослужбовців до Присяги на вірність народу України насильницькими методами.
Ми – народні депутати України, члени Комісії Верховної Ради – вимушені були нагадати тим, хто нагнітає напруженість, сіє зерна розбрату, що молода Українська Держава вкрай зважено, послідовно й без будь-якого поспіху майже рік працює над підготовкою надійної правової бази для будівництва Збройних Сил України. Адже ще 30 грудня 1991 року в Мінську на нараді керівників держав Співдружності Президент України Леонід Кравчук оголосив, що Україна з 3 січня 1992 року розпочинає реалізацію свого права на створення власних Збройних Сил і в добровільному порядку приводить війська до Присяги на вірність народу України. А 2–3 січня він же провів у Києві нараду з вищим військовим керівництвом з питань організації роботи зі створення Збройних Сил України. Реальним результатом законотворчої роботи є прийняття ВР цілого пакета законів та інших актів з проблем військової сфери. У заяві зазначалися всі закони й законодавчі акти, які були ухвалені ВР України з цього питання.
На підставі викладеного ми рішуче відкинули будь-які необґрунтовані докори у відсутності правової бази, звинувачення в нецивілізованості обраного шляху. З усією відповідальністю заявили, що спроби розіграти «армійську карту» нічого доброго не дадуть. Україна є і буде незалежною державою, послідовно зміцнюватиме свою державність і процес практичного створення власних Збройних Сил набув поетапного та незворотного характеру.
Вважаю за необхідне привернути увагу наших читачів до проблеми напруженої, послідовної, наполегливої роботи ВР України зі збереження територіальної цілісності нашої держави. Адже й нині це питання залишається надзвичайно актуальним.
Тоді ж на порядку дня гостро постало питання Криму. Верховна Рада Російської Федерації 21 травня 1992 року прийняла постанову «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році». Ми негайно зреагували на цей сигнал недружелюбності до України. Відповідаючи на цей «пробний крок», Верховна Рада України ухвалила відповідну заяву, в якій була окреслена неправомірність Постанови Верховної Ради Російської Федерації, оскільки вона суперечила Договору між Українською РСР і РРФСР від 19 листопада 1990 року, Угоді про створення Співдружності Незалежних Держав та Гельсінському Заключному актові.
Російській стороні ще до прийняття зазначеної постанови було запропоновано провести робочі зустрічі делегацій парламентарів України й Російської Федерації для того, щоб обговорити доцільність такого кроку. Зустрічі та обміни думками між російськими й українськими парламентарями відбулись у Москві 19–20 травня 1992 року. Відбулися також дві гострі дискусії з керівниками фракцій Верховної Ради Російської Федерації. Крім того, я мав особисті зустрічі й бесіди з Головою Верховної Ради Російської Федерації Русланом Хасбулатовим та його заступниками. Після завершення всіх цих зустрічей наша делегація з метою широкого оприлюднення позиції України провела три прес-конференції: дві в Москві та після повернення – в Києві.
2 червня 1992 року на п’ятій сесії Верховної Ради України я виступив із доповіддю про «кримську карту» російського парламенту. У ній детально були проаналізовані політико-правові аспекти неправомірності ухвалення Верховною Радою Російської Федерації зазначеної постанови. Верховна Рада України чітко окреслила, що Крим, його територія є складовою частиною України. Розгляд питань, пов’язаних зі зміною статусу Криму будь-якою іншою державою, є неправомірним. Республіка Крим є автономною республікою в складі України, яка за Конституцією України самостійно вирішує питання, віднесені до її відання. Водночас, поважаючи історичні та суто людські зв’язки, що склалися між Кримом та Росією, необхідно зробити все, щоб вони й надалі розвивались, і винятково на засадах міждержавних угод України з Росією. За таким принципом незалежна Україна всі наступні роки вибудовувала добросусідські, взаємовигідні стосунки як з Російською Федерацією, так і з усіма іншими державами.
«Кримська карта» була тісно пов’язана з флотською. Рупором усієї антиукраїнської кампанії в Севастополі виступив прес-центр Чорноморського флоту, який зосереджував усі ідеологічні та інформаційні структури флоту та Севастополя. Під його контроль потрапила й абсолютна більшість ЗМІ Криму. Таким чином, суто внутрішня проблема України дуже швидко набула міждержавного рівня, перетворилась у політичну й була вміло пов’язана з економічними проблемами, які виразно почали виявлятися в Україні.
Політизація флотської проблеми та її штучне перенесення на гребінь міждержавних стосунків України й Російської Федерації визначили відмінний від армії шлях розвитку будівництва вітчизняного флоту. Ця відмінність процесу становлення національного військового флоту полягала в тому, що він пішов двома паралельними напрямами.
У першому напрямі варто виокремити такі етапи:
- період складання військової Присяги українському народу, який тривав із 3 січня до 5 квітня 1992-го – прийняття Указу Президента України про створення Військово-Морських сил України на базі Чорноморського флоту, що дислокується на території нашої країни;
- період становлення Військово-Морських сил України, який тривав із 13 квітня 1992 року, часу створення організаційної групи ВМС України, до 28 травня 1997 року, часу завершення розподілу Чорноморського флоту колишнього СРСР.
Другий напрям розбудови Військово-Морських сил України визначав власне переговорний процес із розподілу Чорноморського флоту між Україною та Російською Федерацією, який тривав із 5 січня 1992 року до 28 травня 1997 року – дня підписання трьох міждержавних угод про розподіл Чорноморського флоту, умови і статус їх перебування на території України.
Ключовим документом створення ВМС України став Указ Президента України Леоніда Кравчука від 5 квітня 1992 року, який заклав правову базу відродження національного флоту.
6 квітня того ж року ситуацію навколо Криму і Чорноморського флоту розглянула Президія Верховної Ради України. У прийнятій заяві до Верховної Ради РФ та до моряків-чорноморців Президія одностайно заявила: «Україна, будуючи власні Збройні Сили на чіткій правовій основі, не раз висловлювала свою позицію стосовно Чорноморського флоту. Україна зробила значний внесок у будівництво Балтійського, Північного, Тихоокеанського й Чорноморського флотів колишнього СРСР. Україна претендує лише на ту частину Чорноморського флоту, яка приписана в її портах, що є значно менше внеску України в будівництво Військово-Морських сил колишнього Союзу».
Наступного дня за рішенням Президії Верховної Ради України парламентсько-урядова комісія, яку я очолював, прибула до Севастополя. До складу Комісії ввійшли: голова СБУ Є. Марчук, міністр внутрішніх справ А. Василишин, 1-й заступник міністра оборони України генерал-лейтенант І. Біжан, народні депутати України Д. Павличко, М. Спис і ряд генералів та офіцерів Головного штабу ЗС України. У зв’язку з прибуттям нашої делегації, на флоті оголосили бойову тривогу і, щоб «націоналісти» й «бандерівці» не змогли захопити кораблі, оперативним черговим флоту був відданий наказ створити на них бойові загони захисту, установити кулеметні пости й підняти на борт трапи. На майдані Нахімова були негайно зібрані штатні мітингувальники. У таких умовах 7 квітня 1992 року проходила зустріч парламентсько-урядової комісії з членами військової ради ЧФ.
Пояснивши мету прибуття та довівши до присутніх Указ Президента України про створення Військово-Морських сил України і заяву Президії Верховної Ради України, я звернувся до військової ради ЧФ із закликом проявити здоровий глузд і сприяти створенню та розбудові Військово-Морських сил України. У відповідь командувач Чорноморського флоту зачитав заяву, написану в доволі різкій формі, яка не допускала й найменшої можливості сприяння будівництву українського флоту.
Розмови, як кажуть у таких випадках, не вийшло. Тоді ми пішли на зустріч з особовим складом надводних кораблів, з депутатами севастопольської міської ради та колективами севастопольських заводів. Нам вдалося донести до севастопольців істинні прагнення української держави, певною мірою розвіяти світло кривих дзеркал російської пропаганди і, що найголовніше, – донести до людей важливість початку роботи з будівництва національного флоту.
Того ж дня за присутності керівництва державної адміністрації міста Севастополя я оголосив Указ Президента України про призначення першим командувачем Військово-Морських сил України командира Кримської військово-морської бази (ВМБ), контр-адмірала Бориса Кожина та представив його керівникам міста.
7 квітня 1992 року 37 офіцерів і мічманів штабу та управління Кримської ВМБ склали Присягу Україні, після чого розповсюдили звернення до офіцерів флоту. Після обіду адмірал І. Касатонов оголосив по флоту мережею оперативного зв’язку Указ Президента Російської Федерації: «О переходе под юрисдикцию Российской Федерации Черноморского флота». Наступного дня Головнокомандувач Об’єднаних Збройних Сил СНД видав відповідний наказ на виконання Указу Президента Російської Федерації. За цими документами Чорноморський флот на всій українській території визнавався російським, чим ще більше поглиблювався конфлікт.
Пізно ввечері 7 квітня адмірал І. Касатонов особисто оголосив по флоту, що в Новоозерному повстали націоналісти і штурмують штаб бази, мовляв, у селищі йде бій. Глибокої ночі з 7 на 8 квітня, коли насправді селище мирно спало, а офіцери штабу бази були у своїх домівках, за наказом командувача Чорноморського флоту в Донузлавський гарнізон увійшли танки та бронетранспортери з озброєним десантом. Штаб бази оточили офіцерською вартою з автоматами й кулеметами в руках.
У Донузлавську затоку за бойовою тривогою зайшли два протичовнових кораблі з Севастополя і два чергових по флоту ракетних катери. У селищі були закриті всі установи, школа й навіть пошта, з якої була відправлена телеграма – доповідь міністру оборони України.
Повідомлення про складання Присяги більшістю офіцерів Кримської ВМБ і призначення командира цієї бригади командувачем ВМС України блискавично облетіло флот і викликало таке ускладнення, що з Москви до Севастополя терміново прибув адмірал флоту В. Чернавін. Прибувши до штабу флоту, він одразу наказав підняти вранці 9 квітня на всіх кораблях і суднах ЧФ Андріївські прапори. Та наказ виконали лише в бригаді рятувальних суден. Робилося це, як мовиться, наперекір міністрові оборони України, який 8 квітня підписав директиву № 8 «Про формування Військово-Морських сил України». Зрештою, коли сценарій «демонстрації сили» не спрацював, адміралові флоту В. Чернавіну довелося сідати за стіл перемовин з українською делегацією.
З урахуванням усіх обставин, які склалися на флоті, Верховна Рада України рішуче заявила, що дії російських політиків і військового керівництва «об’єктивно спрямовані на розвал добросусідських україно-російських відносин, дестабілізацію становища в Україні, де зберігається політичний і національний спокій». Того ж дня Верховна Рада України постановою про неправомірність дій керівництва Об’єднаних Збройних Сил СНД запропонувала Президенту України Л. М. Кравчуку висловити недовіру маршалу авіації Є. І. Шапошникову і звернутися до керівників держав СНД щодо його невідповідності посаді Головнокомандувача Об’єднаних Збройних Сил СНД.
Події з переходом військових моряків на службу Українській Державі почали прискорюватись. Скласти Присягу Україні готувались у бригадах ракетних і протичовнових кораблів 30-ї дивізії, в Феодосійській бригаді, в Керчі та Ізмаїлі.
Вранці 8 квітня сорок матросів і старшин сторожового корабля «Пытливый» звернулися до командира корабля з вимогою організувати на ньому урочисте складання Присяги українському народу під Державним прапором України. У випадку підняття на кораблі Андріївського прапора вони обіцяли зірвати з себе погони й залишити екіпаж. Подібне морально-політичне становище склалося й на інших кораблях
30-ї дивізії, де громадяни України в екіпажах були в переважній більшості й хотіли служити своїй країні, своєму народу.
10 квітня на Чорноморському флоті оголосили, що президенти України й Російської Федерації Леонід Кравчук і Борис Єльцин по телефону домовилися про мораторій на свої рішення щодо флоту та призупинили дію своїх указів стосовно Чорноморського флоту. Питання вирішення державної належності Чорноморського флоту з того дня віддавалося на вирішення спеціально створених державних делегацій України й Російської Федерації. Українську делегацію було доручено очолити мені як першому заступнику Голови Верховної Ради України.
Переговорний процес між Україною і Російською Федерацією розпочався з часу оголошення мораторію і тривав до кінця травня 1997 року. У ньому брали участь військові й дипломати, фахівці багатьох відомств, високі посадові особи, зокрема й Президент, керівники Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України.
Аналіз більш ніж п’ятирічного переговорного процесу щодо розподілу Чорноморського флоту потребує окремого ґрунтовного дослідження. У цьому форматі хочу лише зазначити, що на першій зустрічі державних делегацій України й Російської Федерації в Одесі в квітні 1992 року ми започаткували діловий переговорний процес і обопільно заявили про зацікавленість у тому, щоб він тривав і завершився результативно. Мені як керівникові делегації довелося докласти чимало зусиль, щоб питання Чорноморського флоту розглядались не як простий поділ кораблів, суден чи іншого майна, а вирішувалось у сукупності проблем долі особового складу, який служить на них, членів їхніх сімей, населення міст й інших пунктів у місцях базування флоту. На зустрічі в Одесі ми наголосили, що беззаперечним пріоритетом зовнішньої політики України є дружні стосунки з Росією, і в наших спільних інтересах вирішувати всі проблеми в дусі співробітництва, довіри, поважаючи суверенітет, рівноправність, незалежність і територіальну цілісність.
Сьогодні констатуємо, що засівали ми цю ниву у важких умовах. Вона зростає, а разом з тим міцніє наша людська й державна гідність. Ми докладали свої сили з упевненістю, що вистоїмо на своїй рідній землі.
Тривожні події, які відбуваються в Україні та поблизу її кордонів останніми місяцями й, передусім, цими днями, не залишили байдужими жодного свідомого громадянина нашої країни, увесь цивілізований світ, усі міжнародні організації. Верховна Рада України, світові лідери, міжнародна спільнота миттєво виступили й засудили агресію Збройних сил Російської Федерації в Автономній Республіці Крим. Вони одностайно зажадали від керівництва Росії суворо дотримуватися міжнародних і двосторонніх договорів, передусім, базових Угод про тимчасове перебування Чорноморського флоту на території України, негайно вивести війська з території України в місця постійної дислокації.
У ці дні маємо ще раз твердо заявити, що ми, українці, ніколи й нікому не дозволимо втручатись у наші внутрішні справи, чинити замах на цілісність української держави. Ми й надалі суворо дотримуватимемось усіх норм демократичного співіснування різних держав і народів, свято оберігаючи права і свободи кожної людини в Україні.
Важливо підкреслити, що гострі проблеми, загальнодержавного й міжнародного рівня, потрібно розв’язувати лише мирним шляхом, шляхом діалогу й перемовин з метою досягнення справедливих домовленостей.
Зусилля керівництва України, всіх структур державної влади й місцевого самоврядування, громадянського суспільства, ділових кіл за активної підтримки ООН, ОБСЄ, НАТО, США, Європейського Союзу, міжнародних фінансових організацій спрямовані на подолання гострої економічної кризи, стабілізації політичної обстановки, зміцнення національної безпеки, законності та правопорядку, миру і злагоди в країні.
Ми віримо, що нинішнє покоління українців примножить здобутки попередніх поколінь і житиме в економічно сильній, стабільній та єдиній суверенній Україні.
Радник МВС України
генерал внутрішньої служби України Василь Дурдинець
