Обпалений афганським полум’ям
Понад чотири десятиріччя віддав службі в органах внутрішніх справ Віктор Федорович Панченко, що майже весь час пропрацював у Чернігівській виправній колонії № 44: оперуповноваженим, начальником загону, начальником оперативної частини й близько третини своєї «вислуги» – заступником начальника згаданої установи. Багато чого випало на долю цієї мужньої людини. Не обминули його ні Чорнобиль, ні Афганістан. У пам’яті ветерана до найменших подробиць збереглися події тих, нині далеких, днів, коли доля закинула його в полум’я війни. Минуло п’ять літ відтоді, як Віктора Панченка немає серед нас. Але залишилися його спогади, якими полковник внутрішньої служби у відставці поділився за кілька днів до смерті… Його розповідь ми й пропонуємо читачам.
Дзвінок із міністерства
Липневого вечора 1980-го в моєму службовому кабінеті пролунав дзвінок. Телефонував із МВС УРСР полковник Доля. Насамперед, запитав: «Як твоє здоров’я?». Відповів: «Чудово!» – а в самого серце калатає. Чого б це високе керівництво цікавилося здоров’ям простого оперативника? Потім ще кілька запитань, і на прощання співрозмовник наказав наступного дня прибути до нього.
У кабінеті полковника розмова пішла в тому ж напрямі – здоров’я, стягнення, сім’я… Потім він повідомив, що керівництво має думку направити мене в закордонне відрядження, і запитав, як я до цього ставлюся. Я відповів, що схвально. Тоді Доля поцікавився: чи здогадуюсь я, куди? Відказав: «Найімовірніше, в Афганістан», – і на його здивований погляд пояснив розклад політичних орієнтирів, а потім додав про оперативну інтуїцію. Полковник лишився задоволений і відправив мене до відділу кадрів заповнювати купу документів. Там із мене взяли підписку про нерозголошення місця мого відрядження й сказали чекати виклик. З цим і приїхав додому. Дружині та дітям і словом не обмовився про майбутню «подорож».
Чекання пригнічувало. Нарешті прийшла телеграма з МВС СРСР про відкомандирування мене в Афганістан. Разом зі мною туди вирушав і міліцейський оперативник Олександр Білик.
Перед від’їздом я поїхав із сім’єю до матері. Не зміг сказати їй, куди відбуваю, і за весь час моєї відсутності вона так нічого й не знала. Листи від неньки мені й мої листи їй нам пересилала дружина. А на другий день після повернення ми поїхали до матері. Вона почала докоряти, що я із запізненням відповідав їй. Потім сказала, що йде війна в Афганістані, і що вона молилася Богу, щоб мене туди не забрали. А я, не підготувавши її, мовив, що її молитви мене врятували, бо лише вчора звідти повернувся. Мати навіть знепритомніла. Коли прийшла до тями, сказала, що відчувала щось лихе.
Перший бій – в аеропорту
Спочатку ми опинились у Казахстані, у навчальному центрі МВС СРСР. Він розташовувався посеред неосяжного степу, за 10-15 кілометрів від якогось аулу. За одну добу нас там зібралося 1 260 осіб із усього Радянського Союзу. Нашій групі присвоїли назву «Кобальт», готували 7 діб. Ми стріляли з автомата, пістолета, кулемета, навчалися мінувати… Потому літаки взяли курс на Афганістан. Наш Іл-18, на борту якого було 120 осіб та 10 тонн спорядження, приземлився на аеродромі в Шинданті, розташований поміж гір. Вийшовши з літака, ми побачили вздовж злітно-посадкової смуги обгорілі залишки трьох повітряних суден, які розбилися під час нічного приземлення. На борту кожного з них було по 300 десантників… Незабаром ми, шістдесят чоловіків, уже сиділи у вертольотах, які взяли курс на Герат. Це – друге за кількістю жителів місто Афганістану. У населеному пункті та в районі аеропорту точилися бої. Ми одразу ж зайняли оборону, і так аж до світанку наступного дня. Вранці обстріл припинився, прибули БТРи й нас повезли в розпорядження 101-го полку. Там уже перебував загін «Карпати» зі Львова: поряд із ними ми й встановили кілька наметів та почали обживатися на новому місці.
За кілька днів мене та ще 10 осіб, усі – оперативні працівники колоній та спецізоляторів, направили до Герата для роботи в тамтешній в’язниці. Прибувши на місце, ми були шоковані побаченим. Так звана в’язниця являла собою територію площею 2,5 гектара, огороджену глинобитною стіною 2,5 метри заввишки, на якій височіли 10 веж – там несла службу охорона. Окрім адміністративної будівлі, інших споруд на території не було. У в’язниці перебувало близько 700 осіб, зокрема півсотні дітей, які також відбували покарання. Хто заможніший – мешкали в наметах та напівземлянках, мали обслугу з числа засуджених, кухонне приладдя, годинники, приймачі, музичну апаратуру…
Особливо запам’яталась одна розмова зі старцем, якому було понад 70 років. Він перебував у в’язниці за те, що виміняв у нашого лейтенанта 10 армійських ліжок на кілограм анаші. Літній чоловік розповів, що родом із Ташкента, але 1932-го звідти втік і відтоді живе в Гераті, має десять синів, яких із початком революції сховав у горах. Ліжка йому були потрібні саме для них. Лейтенанту він пропонував гроші, годинники та інший крам, але той погодився лише на наркотики. Старця звільнили, і за місяць він привів до нас синів. Їх відправили на службу у відділ захисту революції. Особу лейтенанта також встановили, його заарештували й засудили.
Нам поставили завдання побудувати та відкрити фільтраційний пункт на 300 осіб, де можна було б утримувати всіх затриманих та працювати з ними. За півтора місяця робота була завершена. Після перевірки затриманих передавали в службу безпеки Афганістану або звільняли.
Кілька слів про країну. На більшості її території простяглися гори. У долинах місцеві жителі займаються хліборобством, врожай збирають двічі на рік. Окрім овочевих культур, вирощують і бавовну. Харчуються овочами й цитрусовими, хліб не печуть. Ми пригощали ним дітей, а також цукром. Спочатку вони не брали, та потім звикли і просили самі. А їх до нас щодня приходило чимало. Із 12-13 років вони стають воїнами. Родини живуть уособлено, у глиняних оселях, розділених на жіночу та чоловічу половини. Кожен чоловік має до чотирьох дружин та 10-20 дітей.
Жорстока й нещадна війна
Перших утрат наш загін зазнав уже в листопаді 1980-го в районі Кабула. У горах спільно з ротою військ Радянської Армії ми вступили в бій з однією з банд. Техніка, надана нам на підтримку, нічим не допомогла, адже бій відбувався вище від дороги, де вона перебувала. Зрештою, майже вся рота загинула. Залишилася наша група, та й то троє з п’яти дістали поранення. Почали відступ, кожні 100-150 метрів залишався один боєць для прикриття. Четверо з них загинули, а п’ятий дістав поранення й скотився в щілину між скелями. Це й врятувало його згодом. Душмани почали кидати в той бік гранати, від вибухів щілину завалило камінням, утворився завал, який і захистив хлопця. Бій тривав усю ніч. На світанку «духи» пішли, а до нас прийшла допомога. Усім загиблим у тому бою присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
І таких прикладів героїзму не злічити. Ось ще один. Ми отримали відомості, що в старій фортеці на околиці Герата дислокується банда польового командира Гулам-Косьє. Вирішили перевірити цю інформацію. В операції брали участь військова рота й чотири моїх оперативних працівники. Фортеця побудована у XVIII-XIX ст., глинобитна, на три поверхи. Коли ми ввійшли на її територію, усе було спокійно. Та ступали обережно, прислуховуючись до кожного шурхоту. Оглянувши будівлю та не виявивши нічого підозрілого, стали повертатися, забувши про елементарну обережність. За сто метрів від виходу один із солдатів, що йшов поруч командира, раптом збив його з ніг і відкрив вогонь у напрямку двох стогів біля воріт. Солома спалахнула, й раптом у фортеці розпочалася стрілянина. На щастя, стріляли не прицілюючись. Ми зайняли позиції та відкрили вогонь у відповідь.
Коли нетривалий бій припинився, а солома догоріла, ми оглянули місцевість і знайшли два кулемети та три бездиханні тіла душманів. Також узяли в полон одного з учасників банди, який і розповів: усе спланували так, щоб ми нікого не знайшли у фортеці, а коли відійшли б від неї на 40-50 метрів, по нас «запрацювали» б кулемети, найімовірніше, не залишивши б жодного живим. Солдата, який врятував командира, нагородили орденом Червоної зірки.
У майбутньому мені ще не раз довелося мати справу з польовим командиром Гулам-Косьє. Він був дуже обережний та кмітливий і мав численну банду, що діяла в місті. Від рук його бойовиків у нашій групі «Кобальт» загинуло троє: мій командир Шустовський, його водій, а також колега з дивізії імені Дзержинського – капітан Старовєров. Ось як це було.
На початку лютого я мав під’їхати в нове місто, в один із духанів. Коли наближалися до місця, то машина, що рухалася назустріч, вдарила нашу автівку в праве переднє колесо. Ми з’їхали на узбіччя, автомобіль перекинувся – і по нас відкрили вогонь із дахів будинків. Я та ще три оперативники опинилися праворуч, а Старовєров – ліворуч. Усе це сталось у людному місці, тож стріляти по мирних жителях ми, звісно, не стали. Доки намагалися з’ясувати, звідки в нас цілять, минув якийсь час. Раптом звідти, де був Старовєров, почувся ляск. Повернувши голову, я побачив душмана, що втікав. У два стрибки опинився біля товариша. З його голови юшила кров. Пізніше ми захопили людей із банди, причетних до вбивства капітана: кожен із них стверджував, що саме він вчинив жорстоку розправу. Як виявилося, за вбивство нашого офіцера командування душманів виплачувало неабияку винагороду.
На початку лютого 1981 року один із наших радників у званні полковника, якому до заміни залишалося трохи більше як тиждень, з афганською ротою пішов на бойову операцію. В ущелині душмани підірвали перший та останній БТРи в колоні, заблокувавши її у такий спосіб. Афганські солдати зістрибнули з машин та пішки через гори вирушили на Герат. Полковник з екіпажем вступили в нерівний бій, який тривав кілька годин. Вони викликали допомогу, але вертольоти були незаправлені. Як тільки змогли, ми вилетіли до них, але було занадто пізно. Перед нашими очима відкрилася страшна картина: один із солдатів, що перебував у БТРі, наклав на себе руки, а полковника та ще двох солдатів знайшли вбитими біля догораючого вогнища. У них були відрізані вуха, виколоті очі, на спинах вирізані зірки, а обличчя – спотворені. Частини тіла зазвичай відрізали, щоб засвідчити вбивство наших воїнів і отримати більшу платню. За офіцера давали в кілька разів більше, ніж за рядового.
Нарешті додому!
Там, де довелося воювати, кліматичні умови дуже важкі для нашої людини: удень стовпчик термометра сягав 50 градусів. Спека неймовірна. Стволи автоматів нагрівалися так, що їх неможливо було тримати в руках. А вночі було так холодно, що за чотири години на варті в чоботах та ватяних штанях солдати замерзали. Питна вода – дуже поганої якості.
Та хай би як там було, а все закінчується. Ось настав час і нашого повернення на Батьківщину. Знову переліт у Шендант, де ми зустрілися зі своїми змінниками. Вишикувались у шеренгу, передали їм із рук у руки свої зброю, набої, спорядження, побажали здоров’я та щасливого повернення додому. Вони – по вертольотах, ми – в літак, і – прощавай афганська земля. Коли перетинали кордон, пілот оголосив про це. Пасажири-«афганці» відреагували криками «Ура!». А за кілька годин ми ступили на рідну землю. Було це наприкінці березня 1981-го. До кінця «афганської війни» залишалося довгих вісім років…
Записав Анатолій СЕНЧУК, Чернігівська обл.
Додати коментар
