«Кобальт»: спецназ МВС на афганській війні
Орденами Червоної Зірки і Дружби Народів Демократичної Республіки Афганістан, Грамотою Президії Верховної Ради СРСР була відзначена нелегка служба в Афганістані полковника міліції у відставці Валентина Рудюка. За спиною 73-річного ветерана ОВС України – 350 днів фронтових буднів на посаді начальника штабу загону спецпризначення «Кобальт». Про цей підрозділ і нині мало що відомо. Насамперед, зважаючи на цілковиту секретність діяльності загону, а ще – через його нечисленність: за неповні три роки існування «Кобальту» через нього пройшло лише близько двох тисяч осіб. Інвалід війни II групи Валентин Григорович Рудюк – один із тих небагатьох...
Спецвідрядження на війну
Полковник Рудюк – людина надто небагатослівна. Але коли він починає згадувати про пережите, очі його загоряються:
– Після шести років роботи в карному розшуку Києво-Святошинського райвідділу міліції УВС Київської області я перейшов на службу в Центральний апарат Міністерства внутрішніх справ УРСР, десять років працював у штабі МВС головним інспектором, – розповідає Валентин Григорович. – У перших числах березня 1981-го мене несподівано викликав до себе начальник штабу Григорій Павлович Шелудько й запитав: чи не хочу я разом із дружиною поїхати радником у спецвідрядження за кордон на півроку? Я одразу погодився.
Гадаю, мене вибрали не випадково. Я добре володів методами оперативної роботи, накопичив великий досвід управлінської діяльності, активно займався спортом (був чемпіоном МВС зі стрільби з пістолета). Мені дали добу на обдумування цієї пропозиції. Вдома, порадившись із дружиною, вирішили: їдемо! Протягом двох днів ми пройшли медкомісію та інші формальності. 10 березня я прибув до Ташкентської вищої школи міліції МВС СРСР, та, на жаль, не лише без дружини, а й навіть… без посвідчення про відрядження…
На базі Ташкентської «вишки» впродовж десяти днів я та інші працівники ОВС, які з’їхалися з усіх кінців Союзу, перебуваючи, по суті, на казарменому становищі, інтенсивно навчалися веденню розвідки (на прикладах боротьби з… повстанцями УПА в Західній Україні), а також стрільбі з різних видів зброї, основам диверсійної роботи, специфіці життя афганського народу, методикам вербування місцевого населення тощо. Третього дня всіх нас вишикували на плацу й оголосили, що ми служитимемо в Афганістані, у другій зміні загону спеціального призначення «Кобальт», і розподілили по оперативних групах. У багатьох такий наказ викликав здивування – адже всі ми їхали працювати радниками. Деякі одразу відмовилися від такого призначення й наступного дня цих людей відправили по домівках. А мені оголосили, що я призначений… начальником штабу загону.
Командиром другого складу «Кобальту» призначили москвича, полковника міліції Миколу Пилиповича Комара (раніше він очолював транспортну міліцію Білокам’яної), а замполітом став Валерій Петрович Трофименко, який раніше служив у Політуправлінні МВС СРСР.
Перед відльотом до Кабула всіх нас одягли у військову форму Радянської Армії без знаків розрізнення, кожного ознайомили з персональними «легендами», згідно з якими ми були цивільними фахівцями (наприклад, я виявився електриком), а потім усім, окрім полковників, оголосили наказ про присвоєння чергових спеціальних звань.
Так я став підполковником. І – «по літаках»!
На новому місці
25 березня 1981 р. Кабул зустрів нас незвичною спекою та духотою. Наш штаб розмістився в двоповерховій віллі «Чорний лелека», що раніше належала якомусь місцевому феодалу (він утік після революції), а опергрупи загону роз’їхалися по 21 із 29 провінцій (не всі вони контролювалися урядом)… Вілла нагадувала фортецю з потужними стінами. Командування розмістилося на другому поверсі, а обслуговчий персонал – медики, кухарі, водії, прапорщики охорони – на першому. Вікна будівлі були закриті густою металевою сіткою, щоб туди не закинули гранату. (Там із зовнішнього боку до ранку чомусь збиралося безліч скорпіонів.) З вулиці віллу охороняли афганці, а всередині приміщень були виставлені наші пости.
Перша ніч – перший страх: тільки-но зайшло сонце (а заходить воно там дуже рано та швидко), з навколишніх гір почався обстріл. Гриміли вибухи, трасуючі кулі розтинали темряву. Ми підхопилися, натягнули бронежилети й каски, озброїлись і стали очікувати нападу… А незабаром уже звикли до таких щоденних обстрілів і навіть не реагували на них… У кожного з нас був автомат АКС-74У з «кулеметними» (на 45 патронів) магазинами, пістолет Макарова, гранати та інше. Загін мав на озброєнні 36 бронетранспортерів, вантажні та легкові автомобілі (здебільшого – «Ниви»).
Ми перебували на повному державному забезпеченні, на відміну від радників (вони харчувались і все купували за свій кошт: зарплата в них була значно вища, ніж у нас). Наші комори завжди були повні різних консервів, з м’яса – місцева баранина, а ще – австралійська морожена… кенгурятина. Часом ми ділилися їжею з радниками. Раз на місяць кожному з нас дозволялося купити в магазині Посольства СРСР у ДРА одну пляшку горілки, «Столичної» або «Пшеничної», а до свят додатково – пляшку коньяку. Я, грішний, пішов на хитрість, каюсь: у штабі нас було 13 осіб, але я подав список на 33-х. Тож на «мертві душі» теж закуповували спиртне, необхідне для вирішення безлічі поточних робочих і побутових питань…
Вислугу нам зараховували «по-фронтовому»: «місяць – за три», та й платню мали пристойну: в Афганістані я щомісяця отримував по 10 тисяч афгані, а в Союзі одне місячне грошове утримання йшло мені на ощадну книжку, а друге – отримувала дружина. Утім, відверто кажучи, про гроші ми тоді не надто думали. Була підмога і з дому: час від часу спецрейсами з київського авіазаводу, де ремонтувалися літаки, нам передавали посилки. Таким способом ми надсилали посилки рідним і близьким…
У ворожому оточенні
В Афганістані ми, як і всі представники Радянського Союзу, незалежно від посад, чинів і рангів, перебували у ворожому оточенні. Обстановка в країні була дуже складною: тривав процес зміцнення й розширення народної влади на місцях, реорганізації центральних, партійних і державних органів. Керівництву ДРА не вдалося забезпечити єдності в партійному керівництві й уряді. Боєздатність Збройних сил залишала бажати кращого, та й укомплектовані вони були лише на 50-60 відсотків (а це – трохи більше як 100 тисяч осіб). З 286 повітів і волостей тільки 42 повністю контролювалися урядом ДРА, у 133 народна влада діяла формально – тільки в адміністративних центрах, – а інша територія повністю контролювалася повстанцями, які постійно отримували фінансову, військову й матеріальну допомогу від Заходу, Китаю та різних мусульманських організацій. На територіях Ірану й Пакистану за участю іноземних радників та інструкторів діяли центри й пункти з підготовки бойовиків. До контрреволюційної діяльності активно залучались і люди з числа 2,5 млн афганських біженців.
На території Афганістану діяло понад 700 формувань бунтівників. Багато з них були добре озброєні й успішно вели партизанську війну, постійно вдосконалюючи тактику. Стали звичними терористичні акти й диверсії. Крім того, повстанці вміло проводили ідеологічну обробку населення, вели антирадянську агітацію й пропаганду, вербували агентів і навіть викрадали радянських радників і фахівців, осіб командного складу Радянської Армії, чиновників державних органів ДРА.
В осінньо-зимовий період основна частина повстанців переміщалась у населені пункти, при цьому не втрачаючи своєї організаційної структури. Ці формування становили смертельну загрозу для народної влади Афганістану і, звісно ж, для нас, «шураві» (тобто радянських). Із залишків розбитих загонів безперервно створювалися нові – їх поповнювали люди з Пакистану та Ірану, а також дезертири з армії ДРА й царандою…
Штабні будні
Я навіть не припускав, що зможу успішно виконувати покладені на мене відповідальні обов’язки. Але справлявся! Із різних причин – псевдонім «Кім» – під шифротелеграмами, звітами та іншими документами ставили і командир, і я.
Де-юре «Кобальт» перебував в оперативному підпорядкуванні командира спецназу КДБ СРСР «Каскад» генерал-майора А. Лазоренка, але, по суті, ми були абсолютно самостійною бойовою одиницею, хоча працювали в тісній взаємодії. Адже в жодного силового відомства не було такого досвіду оперативно-агентурної роботи, як у нас.
Чим же займався наш штаб? Ми проводили наради-семінари з командирами груп та їхніми заступниками, постійно виїжджали «на місця», брали безпосередню участь у проведенні операцій, забезпечуючи військові підрозділи розвідувальними даними. Також проводили оперативну роботу, фільтрацію заарештованих та затриманих, вербування агентури. Щодня я був учасником засідань координаційної ради, до складу якої входили представники партійних органів СРСР і ДРА, керівництва КДБ та Міноборони СРСР, дипломати: під час них ухвалювали рішення відповідно до отриманих розвідданих. А оперативна обстановка змінювалася щодня, безперервно вдосконалювалися форми й методи діяльності заколотників, на які треба було грамотно, своєчасно й швидко реагувати, щоб успішно боротися з противником, ефективно проводити комбінації з виявлення та знищення повстанських загонів, схиляння їхніх членів на бік народу.
Велику увагу ми приділяли операціям із дезінформації противника й компрометування ватажків загонів, «зіштовхуючи лобами» польових командирів. Наприклад, 7 травня 1981-го після низки авіаударів, завданих на північному заході Афганістану, агент «Кобальту» поширив чутку, що ці удари нібито проведені за наведенням членів однієї з ісламістських партій. У результаті в кишлаку Сахіб зіткнулися два угруповання, загинули 19 бунтівників і польовий командир Салі. Того ж самого місяця, використовуючи ворожнечу між ватажками двох загонів, що діяли в провінції Балх, ми провели вдалу оперативну комбінацію з використанням довірених осіб. Виверт спрацював: у кишлаку Орлат банда Нігматулохана напала на свого «конкурента», у міжусобному зіткненні загинув ватажок Амрохан і п’ятеро членів його формування, зазнала втрат і протиборна сторона…
Агентурна робота – всьому голова
Добре поставлена агентурна робота – запорука успіху всіх спецслужб і правоохоронних органів. Перший склад «Кобальту» передав нам на зв’язок 267 агентів (не враховуючи 209 негласних співробітників, завербованих радниками). А до кінця служби нашого складу підрозділу на зв’язку в нас перебувало 1 197 осіб, зокрема 629 довірених, 568 агентів – джерел отримання оперативної інформації, 47 зв’язкових, 10 утримувачів конспіративних квартир.
Серед агентів були не лише чоловіки, а й жінки (наприклад, одна з них добувала відомості на базарах, по яких ходила нібито розшукуючи безвісти зниклого чоловіка). Усі ці люди мали широкі оперативні можливості, що давало змогу отримувати інформацію про населені пункти, які контролювали заколотники, дізнаватися про становище в їхніх лавах і запобігати серйозним злочинам. Приміром, інформація нашої агентури допомогла запобігти нападам бунтівників на в’язниці в Кабулі й Кандагарі, в яких мали взяти активну участь арештанти, а також… тюремна охорона.
До речі, афганські в’язниці – це щось неймовірне. Засуджені в них утримували себе самі. Деяким допомагали родичі, хтось ткав у неволі килими та продавав їх, декого відпускали на роботу або просити милостиню, після чого вони поверталися до в’язниці і… самі замикались у камері. Траплялося, що під час нападу на тюрму охорона озброювала в’язнів і вони разом відбивалися від повстанців, після чого засуджені здавали зброю та знову розходилися по камерах…
До складу наших агентів входили селяни й представники духівництва, водії та учні навчальних закладів, учителі та медики… До того ж оперативних джерел інформації в нас було значно більше, ніж значилось у звітах. За рік роботи ми виплатили 1 030 920 афгані за отримання 15 560 інформацій, з яких 4 110 були успішно реалізовані підрозділами радянської та афганської армій, царандою. Частина інформації була використана для проведення майбутніх операцій і вимагала повторної перевірки й доопрацювання. До речі, за одну цінну інформацію ми могли виплачувати до 3 000 афгані – для простих місцевих жителів це були величезні гроші (до речі, тоді вони друкувались у Радянському Союзі).
Оперативна інформація негласного апарату загону використовувалась під час успішного проведення 1 385 оперативно-військових операцій та завдавання
7 050 авіаударів (під час цих заходів наші агенти також виступали як навідники, «упізнавальники» та провідники). Реалізуючи отримані дані, ми виявили 1 475 загонів і груп, установили місця їхньої дислокації, зони впливу, ватажків та їхню партійну належність. У тих операціях знищили понад 27 тисяч бунтівників (зокрема 268 ватажків), захоплено в полон 4 212 осіб, яких ми негайно брали в розробку. Це, зокрема, давало змогу виявляти ворожі склади. У підсумку – знищено 300 баз і складів, вилучено 7 136 одиниць вогнепальної зброї та 912 кг вибухових речовин.
Особовий склад загону проводив роботу й на 40 контрольно-пропускних пунктах, у складі груп, в які також входили працівники царандою й місцеві активісти. Використовували ми і свій негласний апарат – як «упізнавальників». Протягом року на КПП були перевірені майже 35 тисяч автомобілів і 540 тисяч осіб, 6 000 із них – були затримані за підозрою у зв’язку з бунтівниками, вилучені 423 одиниці стрілецької зброї,
2 633 кілограми наркотиків та сировини для їх виготовлення.
Ще один важливий аспект нашої діяльності: завдяки негласному апарату загону «Кобальт», царандою була надана допомога в розкритті 426 кримінальних правопорушень і затриманні понад 500 злочинців, у яких були вилучені гроші й коштовності на загальну суму понад 10,9 млн афгані. Ці цифри вражають – але яких зусиль це вартувало, щоб згодом викласти їх на папері…
Зрозуміло, не все в нас було гладко. Зазвичай афганці йшли на вербування охоче, бо переважно жили вони бідно. Деякі з них, прагнучи заробити якомога більше, примудрялися «перебувати на зв’язку» не тільки в нас, а й у співробітників КДБ і ГРУ. Крім того, серед агентів, та й серед афганських військовослужбовців, було досить поширене дворушництво: вони «стукали» і нашим, і своїм, або ж просто надавали неправдиву інформацію. Не випадково генерал-лейтенант Петро Шкідченко, який очолював групу управління бойовими діями при Міністерстві оборони Афганістану, на нарадах з афганськими офіцерами доповідав один план бойових дій, а наступного дня проводив операцію за іншим планом…
Мені відомий такий випадок: для перевірки інформації про місце перебування великого загону моджахедів армійці посадили у вертоліт інформатора – навідника. Коли після прибуття на вказане місце виявилося, що там стоять підрозділи урядових військ, агент «випадково випав» із вертольота…
«Чужа» куля
Війна є війна. Серед напружених афганських буднів у одного з моїх заступників стала проявлятися «ведмежа хвороба». Людина хоробра, надійний бойовий товариш – а от в екстремальних ситуаціях, яких у нас було не злічити, організм реагував ось таким конфузним чином…
Ми не раз ризикували своїми життями, якщо відверто, часом – з дурного розуму. Якось, у провінції Фарах, що на кордоні з Іраном, вибралися з колегами на риболовлю. У гірській річечці Фарахруд гранатами наглушили цілий мішок риби – і раптом на протилежному березі з’явилися вершники й відкрили по нас вогонь. Ми, у чому були, в самих плавках, встигли без утрат заскочити в БТР і помчали – до речі, улову свого не покинули…
Багато чого в Афгані довелося побачити й пережити. Якось на початку 1982 року, повертаючись після проведеної операції з провінції Логар, я дістав наказ генерала Шкідченка: терміново надати йому оперативну інформацію щодо кишлаків Комар і Шевакі. Звідти ночами часто вівся обстріл Кабула (до речі, лідер афганського народу Бабрак Кармаль був родом із цих країв). Для виконання завдання мені потрібно було терміново відлучитися від колони до свого штабу за інформацію. Коли я вже мав сідати в машину, до мене звернувся з проханням його підвезти радник – полковник Мальцев, на прізвисько Дід (так його прозвали через сиве волосся, а от імені вже й не пригадаю. До Афганістану він служив у Окремій мотострілецькій дивізії особливого призначення внутрішніх військ МВС імені Ф. Дзержинського).
Я відповів: «Без проблем».
І оскільки дуже поспішав, то смикнув за рукав Діда, який у цей час розмовляв з афганським сержантом. Мальцев мимоволі відсахнувся – і в цю мить куля снайпера, що засів неподалік у кам’яному будинку, влучила прямо в горло його співрозмовнику. Дід зблід… Генерал Шкідченко, не вагаючись, віддав наказ – і через кілька хвилин будівлю, з якої стріляв снайпер, зрівняли з землею артвогнем. Потім Мальцев запросив мене в ресторан, де ми гарненько відзначили його «другий день народження»…
Не секрет, що деякі військовослужбовці Радянської Армії в Афганістані грішили злочинами. Такі горе-вояки могли, наприклад, пограбувати караван і добутий товар – тюки з рисом, цукром та іншим добром – продати торговцям-дуканщикам… Відомий жахливий випадок, коли солдати пішли в «самоволку» і, пограбувавши будинок місцевих жителів, розстріляли всю сім’ю. А потім, схаменувшись, що один із них загубив доказ, який міг вивести на їхній слід, служиві повернулися. Але, заблукавши, потрапили в інший будинок і там теж розстріляли мирних жителів. Пізніше їх судили в Ташкенті…
У боях часто доводилось імпровізувати. Одного разу ми брали участь у військовій операції, захопили важливу висоту. Внизу, біля підніжжя гори, скупчилися душмани, яких потрібно було знищити. Спробували закидати ворога ручними гранатами, але вони, падаючи з величезної висоти, розривалися, не долітаючи до землі. Що робити? Зметикували використати звичайну грановану склянку – вставили в неї гранату, висмикнувши чеку. Коли склянка розбилася, звільнився важіль запобіжника й граната вибухнула, знищивши противника…
За китайського радника – зірка Героя
У процесі розгрому ісламських комітетів і штабів заколотників «Кобальтом» були знищені 40 іноземних фахівців. Але справжнє полювання велося за… китайцями. У той період відносини СРСР із Китаєм були напружені й майбутній Маршал Радянського Союзу Ахромєєв оголосив: тим, хто захопить у полон китайського радника, буде присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Однак цю нагороду так ніхто й не отримав…
З нашими воєначальниками я контактував і безпосередньо спілкувався практично щодня: під час ранкових нарад, маршів, військових операцій. Це спілкування змінило моє, раніше дещо упереджене, ставлення до військових, яких я вважав «солдафонами». Насправді ж вони виявилися дуже грамотними, освіченими, інтелігентними й вихованими людьми. Генерали-фронтовики Сергій Федорович Ахромєєв і Петро Іванович Шкідченко були справжніми спеціалістами у своїй справі, які щиро вболівали за підлеглих.
Якось, коли я стояв поруч зі Шкідченком, повз мене просвистіла куля. Я мимоволі пригнувся, а Петро Іванович, усміхнувшись, сказав: «Не бійся, синку, та куля, яка щойно просвистіла, – не твоя!». За кілька днів до повернення в Союз вертоліт, на якому летів генерал Шкідченко, був підбитий і він загинув – разом з усіма членами екіпажу, окрім афганського бортмеханіка. 2000 року Петру Шкідченку, який пройшов Велику Вітчизняну війну й був на ній чотири рази поранений, Указом Президента Російської Федерації було посмертно присвоєне звання Героя Росії…
Високо цінував роботу нашого спецпідрозділу і генерал Ахромєєв. Якось він сказав: «Мені б три таких „Кобальти” – і 40-й армії тут робити нічого!». Дуже приємно було чути таку оцінку нашої праці. Сергій Федорович перебував в Афганістані, що називається, безвилазно. Тільки двічі він злітав у Союз – на день народження Брежнєва і для участі у відкритті в Києві пам’ятника «Батьківщина-Мати».
Добрі ділові стосунки склались у мене і з Федором Івановичем Гридасовим, начальником розвідувального управління Головного штабу Сухопутних військ СРСР (до речі, теж фронтовиком)…
Навіки в пам’яті
Коли я повернувся на Батьківщину, мене відразу ж прийняв міністр внутрішніх справ України Іван Харитонович Головченко. Він розчулився, вручив мені орден Червоної Зірки й конверт, в якому лежали сто карбованців. Справа не в грошах – було дуже приємно від такої його уваги…
Пережите в Афганістані назавжди залишиться в моїй пам’яті. Хоч би як там було, я досить приязно ставлюся до афганського народу – це дуже волелюбні, працьовиті, поголовно віруючі люди, зі своїми традиціями та звичаями.
Однозначно: афганця не можна ні залякати, ні поневолити. На момент, коли ми покидали цю країну, під контролем бунтівників залишалося 80 відсотків її території. За соціальним розвитком Афганістан перебував на рівні раннього феодалізму. Скрізь панували бідність, антисанітарія і, як результат, – епідемії. Якщо мені не зраджує пам’ять, то протягом року наш загін зазнав таких втрат: один був вбитий, три – сильно контужені, а близько 50 осіб довелося «списати» через небезпечні хвороби, зокрема гепатит…
Так уже склалося, що, виїхавши в спецвідрядження на півроку, ми пробули в Афганістані майже рік. Але впевнений, ніхто з нас про це не шкодує й донині, незважаючи на пережите там…
Дмитро БОВА, м. Київ.
Фото автора
та з архіву Валентина РУДЮКА
Інші статті