Щоб говорив про тих, хто пішов молодим
Почесний пенсіонер, ветеран ОВС, підполковник міліції в запасі Григорій Батрак пропрацював в органах три з половиною десятиліття, з них – понад десять років в Оболонському РУ ГУМВС України в м. Києві на тій же самій адміністративній зоні.Багато спогадів лишила міліцейська служба. Найболючіша згадка – про Чорнобиль. Вибух на атомній електростанції для Григорія Федоровича став точкою відліку нового життя, кожну мить якого необхідно цінувати й дякувати Всевишньому за щедрий дарунок – залишитися живим… П’ять днів у зоні лиха ветеран пам’ятаєдо найменших дрібниць.
«26 квітня 1986-го заступав на службу в чудовому настрої, – згадує співрозмовник. – То був останній день перед відпусткою: попереду – місяць відпочинку! Чого тільки не запланували з дружиною». Не судилося тим планам збутися. Під час інструктажу особовому складу оперативного полку № 1 при ГУМВС України в м.Києві, де тоді служив Григорій Батрак, наказали збиратися, брати протигази та їхати... Хлопці вирішили: звичайні навчання на полігоні в Нових Петрівцях під Києвом. Та, як для звичних навчань, надто довго збирались і виїхали лише надвечір. «Коли, минувши Нові Петрівці, ми продовжили рухатися далі по трасі, мене, певно, як і всіх моїх товаришів, охопила тривога, – веде далі Григорій Федорович. – Наші автобуси стали частиною величезної колони, що в кілька рядів просувалась у бік Іванкова. Ближче до Чорнобиля стало ще моторошніше: посеред ночі ми проїжджали села, а вздовж дороги – бабусі: дивилися на нескінченний транспортний потік і... хрестилися».
О другій ночі колона прибула в Прип’ять. А над нею – «північне сяйво». Так охрестив Григорій Федорович червоно-помаранчеву заграву, яка два дні після вибуху нависала над містом і час від часу спалахувала безліччю іскорок. «Що називається, прямо з коліс, ми почали виконувати поставлене завдання – евакуювали населення, – продовжує розповідь ліквідатор. – Казали людям брати лише документи, харчі днів на три, ювелірні прикраси, якщо в когось є... Мовляв, скоро вернетесь». Відразу вивезли жінок із дітьми, потім – молодих чоловіків. Складніше було з людьми похилого віку. Пізніше вони всі виїдуть. А спочатку багато з літніх мешканців навідріз відмовлялися полишати рідні домівки, навіть замикалися від міліції. І хоч у вікнах деяких будинків ще поблискували вогники, Прип’ять уже була мертвим містом...
Міліціонери отримали завдання охороняти склади, держустанови, торгові точки, бази, квартири городян – усе, що залишилося без нагляду й могло стати здобиччю для мародерів. «Перебувати на службі ми мали у протигазах. Та від чого, власне, вони могли врятувати? Ми були в зараженій радіацією зоні, їли радіоактивну їжу й пили заражену воду. Щоправда, наступного дня після нашого приїзду райвиконком видав респіратори. Хлопці надівали їх. Можливо, частина радіоактивного пилу й залишалася на фільтрах…» – гірко зітхає співрозмовник.
Через кілька днів перебування біля реактора в міліціонерів пропав апетит, почали сльозитися очі, а відчуття безперервної нудоти наче вросло в організм. У більшості пропав голос. Лікарі нічого конкретного порадити не могли. Від розповіді очевидця й безпосереднього учасника страшних подій стискається серце: «Що вони могли порадити армії смертників? Пити червоне вино? Приймати з їжею йодисті пігулки?». Та не погіршення самопочуття, а необізнаність, невідомість, поширення жахливих чуток дратували й пригнічували ліквідаторів. Як воно буде після відрядження та кому, зрештою, пощастить залишитися на цьому світі – ніхто з них не знав. Та жоден не скиглив, не обурювався й не нарікав. «Ми виконували наказ, виконували свій обов’язок, – за себе й за кожного, з ким довелося пліч-о-пліч протистояти «мирному атому», – каже Григорій Федорович. – Ми складали присягу Батьківщині. І жоден із тих, хто перебував тоді біля реактора, її не порушив».
…Тяжкою була служба в зоні лиха. Та додому з Чорнобиля вертатися було ще тяжче – проривалися, як з оточення. Під самим Києвом до наскрізь отруєних радіацією ліквідаторів вийшли «космонавти» в герметичних костюмах і протигазах. Їхні дозиметри тріщали та шипіли – і вони примушували знесилених міліціонерів знову й знову мити техніку та митися самим. Але скільки б ті не поливали себе зі шлангів, нічого не мінялося. І бюрократи в «космічних костюмах», захлинаючись, звинувачували голодних напівживих героїв і не пускали їх до рідних домівок. «Однак найстрашнішим був не цей бюрократичний кордон, – стверджує ветеран, – а жахлива думка, що ми можемо бути смертельно небезпечними для своїх родин…».
…Григорій Батрак стояв перед дверима власної квартири, і не наважувався зайти. Натиснув кнопку дзвінка. Відчинила вагітна дружина. «Приїхав... Заходь!» – зраділа. А виснажений чоловік розгублено відповідав: «Навіть і не знаю. Вийди сюди, чи як...». Він так боявся заподіяти шкоду, поставити під загрозу здоров’я та життя своїх рідних...
Багатьох товаришів-ліквідаторів підполковника Григорія Батрака вже давно немає серед живих. «Мені ж, напевно, Бог відміряв так багато років, – каже він, – щоб я зберігав пам’ять і говорив на повний голос про тих, хто, до кінця виконавши свій обов’язок, пішов із життя молодим».
Вікторія БІЛОЗЕРЦЕВА,
м. Київ
