Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Наші люди
06/10/2013 16:00

Полковник за кафедрою

У вірші «Синій колір» грузинського поета-романтика Ніколозо Бараташвілі цей колір символізує височінь неба, мрію. Такі ж небесно-сині й очі Володимира Дмитровича Кухаренка. І хоч на початку жовтня Воло димир Дмитрович святкує 80-річчя, його погляд спов­нений юначої завзятості, мрійливості та чистоти.

Доросле дитинство

…Золотавої осені, 80 літ тому, у місті-фортеці Кронштадті, що на острові Котліні у Фінській затоці, поблизу Ленінграда, з’явився на світ синьоокий Володя. У далекий край його батьків, корінних киян, занесло «морськими вітрами». Тато Володимира Кухаренка, Дмитро Андрійович, служив на Балтиці, туди ж привіз молоду дружину. За рік після народження сина його комісували, й подружжя приїхало до Києва. Та щастя було нетривалим: менше ніж за три роки годувальник родини помер від тяжкої хвороби. Анастасія Никифорівна ставила сина на ноги одна, удруге заміж не пішла й до смерті зберігала світлу пам’ять про коханого чоловіка.

Дитинство Володимира Кухаренка скінчилося рано. Сонячної неділі 22 червня 1941-го Володя із сусідськими хлопчаками, такими ж малими шибайголовами, ганяв у дворі. Малі грали у війну, яка від того дня стала реальністю на довгі чотири роки.

«Тоді ми, діти, не усвідомлювали всього жаху того, що відбувалося, – розповідає Володимир Дмитрович. – Барикади з мішків із піском, які зводили в місті, були для нас просто місцем для гри».

Та з кожним днем ці безтурботні, усміхнені хлопчаки серйознішали й дорослішали.

«Неподалік від нашого будинку фашисти побудували якийсь цех. Його господар – пихатий німець, якому було років 40-50, – полюбляв прогулюватися тут зі своєю вівчаркою. Одного вечора я потрапив йому на очі й, певно, чимось роздратував. Фашист нацькував на мене собаку. Коли я побачив, як величезний пес мчить на мене, просто скам’янів від жаху, – згадує Володимир Дмитрович. – Та здоровань чомусь не накинувся – обнюхавши, повернувся до хазяїна. Той, не тямлячи себе від гніву, почав лупцювати собаку палицею. І досі не знаю, чому вівчарка не пошматувала мене».

Наближалося 1 вересня. У мирний час 7-річний Володя мав би піти в перший клас.

«Мама не пускала мене, казала, що потрібно зачекати, доки все не минеться. І тоді я вперше в житті її не послухався. Потайки взяв свідоцтво про народження й сам записався в школу. Щоправда, провчилися ми трохи більше як два тижні, після чого нас відпустили по домівках, – веде далі Володимир Кухаренко. – Потому навчання кілька разів поновлювалося. Замість зошитів писали на полях старих газет, підручників не вистачало, а коли холоднішало, мусили йти на канікули, бо приміщення не опалювалося. Із великою вдячністю згадую наших учителів, які не лише навчали нас читати й писати, а й піклувались, як про власних дітей. Довіку не забуду класного керівника Олександру Григорівну Оленьєву...».

Навесні 1943 року матір Володимира отримала повістку на примусові роботи в Німеччині. Щоб не залишати сина, мусила влаштуватися на Київський судоремонтний завод, що виконував замовлення вермахту з ремонту барж і буксирів. Тих, хто працював там, не відправляли в рейх.

«Ніколи не забуду 9 травня 1945 року, – ділиться споминами Володимир Дмитрович. – Я тоді нав­чався в 4-му класі. Напередодні прийшов зі школи й побіг гратися з друзями, а ввечері сів робити домашні завдання. Вдома працювало радіо. Раптом почувся знайомий тоді кожному голос Левітана. Диктор кілька разів попередив, що за хвилину буде передано якесь важливе повідомлення. Коли ж ми почули, що підписано акт про капітуляцію фашистської Німеччини, радості не було меж! Який там сон?.. Усі повиходили на вулицю, обіймалися й вітали одне одного з Перемогою. Травневе київ­ське небо від краю до краю спалахувало феєрверками. 9 травня оголосили вихідним. Зранку я поїхав із друзями в зоопарк, де ми гуляли весь день. Життя поверталося до звичного ритму…».

 

Слідство веде Кухаренко

У випускному класі Володимир Кухаренко серйозно замислився над тим, який подальший шлях йому обрати. За порадою прийшов до своєї вчительки, яку дуже поважав і любив.

«Мені подобалась історія, тож хотів вступити на історичний факультет. Та Олександра Григорівна була іншої думки. І досі пам’я­таю її слова: «Історія – цікавий предмет, і ти добре його знаєш. Але поміркуй, ким будеш після закінчення навчального зак­ладу. Найпевніше, викладатимеш у школі, а я бачу тебе в іншій професії. Вступай на юридичний». Я дослухався до поради класного керівника й подав документи до університету імені Тараса Шевченка, – веде далі співрозмовник. – Конкурс на вступ був великий: на одне місце претендувало шестеро осіб. Із 25 можливих балів я набрав 23 і був зарахований на омріяний юрфак. А історія залишилася для мене захопленням».

Усі університетські роки жив надголодь. Однак жага до знань змушувала забути про нестатки. 1956-го Володимир Кухаренко став дипломованим юристом. Коли ж на державній комісії з розподілу випускників його запитали, куди він хотів би дістати направлення, молодий спеціаліст відповів, що охоче попрацював би слідчим. Відтак отримав «путівку» на службу в органи внутрішніх справ.

«Як тепер пам’ятаю – 1 серпня прийшов в Управління столичної міліції, звідки мене направили на стажування. Моїм наставником був Іван Іванович Козік – учасник бойових дій, справжній професіонал. Доля звела мене з цією чудовою людиною лише на місяць, а я й досі згадую її з неабиякою вдячністю, – розповідає Володимир Дмитрович. – За цей короткий відтинок часу Козік навчив мене стількох речей... Після стажування я прийшов працювати слідчим у Святошинський район».

Роботі Володимир Кухаренко віддавався сповна, днював і ночував на службі. У якийсь момент його організм не витримав такого шаленого навантаження: прямісінько під час допиту затятого бандита в 23-річного слідчого став­ся серцевий напад. Та відлежавшись кілька днів на лікарняному, невгамовний Кухаренко повернувся на службу.

За два роки Володимира Дмит­ровича запросили у слідчий відділ столиці. Йому пощастило – працював під керівництвом легенди карного розшуку Бориса Івановича Хряпи.

«Я завжди сповідував принцип поважного ставлення до будь-кого. Навіть якщо переді мною сидів злочинець, я звертався до нього винятково на «ви». Зазвичай такі особи звикли говорити різко, на підвищених тонах, та я знаходив слова, щоб їх вгамувати. У кожному порушникові закону намагався бачити передусім людину, яка з тих чи інших причин зійшла з правильного шляху, – розповідає Володимир Кухаренко. – Був у моїй практиці випадок, коли до міліції звернулося керівництво столичного трам­вайно-тролей­бус­ного управління з проханням знайти злодія, що обчищав касові апарати. Ми швидко вирахували спритника й упіймали його на гарячому. Злодієм виявився педагог одного зі столичних освітніх закладів. На такий крок, як пояснив затриманий, його підштовхнули життєві обставини. Коли до мене за коментарями щодо цього злочину звернулися журналісти дуже популярної тоді газети, я не виказав злодюжку. А за якийсь час отримав від нього листа з місць позбавлення волі зі словами вдячності».

 

За покликом долі

Пропрацювавши в слідстві десять років, Кухаренко вирішив докорінно змінити своє життя – хотілося підкорити нові висоти. Здобувши вищу освіту в Київському інституті народного господарства, він подався до На­у­ко­во-дослідного інституту Держ­плану України, де працював старшим інженером. Потім було навчання в аспірантурі Київ­ського торго­вель­но-еконо­міч­­ного інституту й перші кроки на викладацькій ниві. Кухаренко вважав, що назавжди розпрощався з колишньою професію, та доля розпорядилась інакше. 1973-го Володимира Дмитровича запросили на викладацьку роботу до Київської вищої школи МВС СРСР (нині – Національна академія внутрішніх справ України. – Ред.). Ось так за вісім років він повернувся до рідної системи. Відтоді за чотири десятиліття Володимир Кухаренко жодного разу не змінював своєї робочої «прописки», пройшов шлях від викладача до професора кафедри економіко-пра­вових дисциплін. Не зрахувати, скількох фа­хів­ців-право­знав­ців виховав за цей час. Та одне знає напевно: без своїх студентів не може прожити й дня, як і вони – без лекцій заслуженого педагога.

…Вдома на Володимира Дмит­ровича завжди чекає турботлива дружина Зінаїда Петрівна, з якою вони разом ось уже п’ять десятиліть. А познайомилося подружжя завдяки… міліції. Володимир Кухаренко тоді ще працював слідчим. Його майбутня дружина була понятою в одній зі справ. Закоханий юнак не зміг не скористатися службовим становищем і, виписавши на клаптик паперу адресу, зазначену в протоколі, уже за кілька днів стояв на порозі домівки юної красуні. Тепер у домі вже посріблених сивиною, але не менш красивих, аніж у молодості, Володимира Дмитровича та Зінаїди Петрівни лунає дзвінкий сміх онуків та правнуків.

Попри поважний вік, Володимир Кухаренко живе не лише родиною й улюбленою викладацькою роботою. Він – перший заступник голови Ради ветеранів НАВС, і дуже відповідально ставиться до своїх обов’язків. Без нього не обходиться ні один захід, який проводить ветеранська організація. А ще він має безліч захоплень: студіює історію, зачитується літературою, а коли до нього приходить натхнення, пише вір­ші. І кожен свій день, вельми насичений, як для його віку, починає з ранкової зарядки.

Своєю ратною працею полковник міліції у відставці Володимир Дмитрович Кухаренко заслужено здобув чимало нагород і звань. Та, напевно, найповажніше з них – звання людини із великої літери. Він щиро захоплює своєю мудрістю, інтересом до життя. Тож від усього серця бажаємо, щоб його небесно-сині очі ще довго не втрачали вогника юначої завзятості.

 

 

Марія САЛЬНІК, «ІЗ»

друкувати
Додати коментар

Інші статті