Нагороди за бій та за працю – з одного металу…

70 років тому спалахнула грандіозна Курська битва. Сім десятиліть – значний період, майже ціле людське життя. Час невблаганний: з кожним роком усе менше залишається живих учасників Великої Вітчизняної війни й дедалі ціннішими та важливішими стають спогади ветеранів, що зберігають найменші подробиці того буремного часу, досвід, почуття й переконання людей, які творили історію, рятуючи світ від чуми фашизму. Тож варто слухати ветеранів, писати про них, щоб передати естафету Пам’яті наступним поколінням…

Серед фронтовиків, які багато можуть розповісти про воєнні часи, – учасник Курської битви, ветеран 45-го Римнікського тричі орденоносного полку внутрішніх військ МВС полковник у відставці Юрій Тимофійович Федосєєв, якому судилося тричі пролити кров за Батьківщину й після тривалої військової служби здобути славу в мирній праці...

Він народився 10 жовтня 1923 року в селі Сиротиному, що на Луганщині. Багатодітна селянська родина Федосєєвих була набожною: всі семеро дітей – хрещені. Мати, Катерина Петрівна, вчила їх молитов, на ніч завжди читала над дитячими ліжками «Отче наш…». Федосєєви регулярно відвідували сільську церкву, аж поки її 1933-го не зруйнували «войовничі безбожники». Проте, згадує Юрій Тимофійович, викорінити віру нелюдам не вдалося: настоятель храму та парафіяни проводили підпільні молебні по хатах…

У червні 1941 року він саме закінчив «семирічку». Почав працювати в колгоспі. Аж раптом – війна!.. Незважаючи на героїчний опір Червоної Армії, німецькі війська швидко просувалися на схід. У вересні 17-річний Юрко добровольцем пішов копати окопи. На будівництві оборонних споруд біля міста Токмака працювали лише юнаки та жінки. Багато з них загинули від нальотів німецьких повітряних хижаків: беззахисних людей розривало вибухами бомб, косило кулеметним вогнем…

За декілька тижнів після того, як Юрко повернувся в рідне село, директор місцевої школи зібрав юнаків, оголосив, що їх мобілізовано (дорослі чоловіки вже давно були відправлені на фронт) і пішою колоною повів до райвійськкомату. Звідти хлопців залізничним ешелоном відправили до Казані. Тут їм видали обмундирування та зброю, розподілили по підрозділах 32-го запасного стрілецького полку. Почалася солдатська наука: стрільби, статути, фізична та стройова підготовки… Осінь 1941-го видалася надзвичайно холодною – за день бойової підготовки шинелі червоноармійців буквально обмерзали. Полк був розквартирований не в казармах, а по домівках місцевого населення, яке жило вкрай бідно, деякі сім’ї навіть мешкали в землянках.

28 грудня 1941 року червоноармієць Федосєєв був направлений до 866-го стрілецького полку 282-ї стрілецької дивізії. Спочатку він був стрільцем, потім став першим номером (тобто, навідником) обслуги станкового кулемета «максим». У складі частини брав участь у контрнаступі під Москвою. 28 лютого 1942 року Юрій Тимофійович був поранений кулею в ліву руку й до початку квітня лікувався в евакогоспіталі № 1413.

З 204-го запасного стрілецького полку Федосєєв був направлений до 842-го стрілецького полку 240-ї стрілецької дивізії, яка займала оборону в другому ешелоні Воронезького фронту. З’єднання було укомплектоване переважно вихідцями з України. 18 вересня того ж року його поранило вдруге: німецький снайпер намагався знищити обслугу «максима», і розривна куля залишила жахливі сліди на його лівому плечі… Але завдяки медикам евакогоспіталю № 2 976 солдат знову одужав і вже з листопада воював у складі 166-го окремого стрілецького полку 176-ї стрілецької дивізії. Пам’ять Юрія Тимофійовича не зберегла яскравих подій за той період: війна є війна! Що тут дивного: холодний, дощовий листопад 1942-го, морозні грудень і січень, лютий та березень 1943-го – в окопах та землянках, зі скромним армійським пайком, під постійним артилерійським вогнем та нальотами ворожої авіації.

19 березня 1943 року їхній полк був перекинутий на Курську дугу й зайняв оборону в районі міста Обояні. Тут він воював до 13 липня, поки в запеклому бою був поранений утретє – у ліве стегно. Коли Юрій впав, підкошений кулею, поруч розірвалася міна, осколок якої влучив йому в живіт…

Юрій Тимофійович розповідає, що серед бійців було заведено так: поранений у руку мав допомогти вийти з поля бою пораненому в ногу. Йому допомагав поранений однополчанин – старшина. Через утрату крові вони ледве пересувались і зупинилися перепочити в зруйнованому будинку на околиці Обояні. Та не звернули уваги на те, що на протилежній стіні зяяв отвір, пробитий снарядом. Старшина раптом здригнувсь і його голова впала на груди: куля через отвір у стіні влучила йому прямо в серце. Чи то вогонь був настільки щільний, чи то ворожий снайпер помітив поранених… Юрія підібрали санітари й вивезли до евакогоспіталю № 1325.

Курська битва – одна з вирішальних битв Великої Вітчизняної. Ціною значних утрат противнику вдалося вклинитися в радянську оборону на 30 кілометрів, але на рубежі, де разом з однополчанами перебував молодший сержант Федосєєв, ворог далі не пройшов. Саме в дні, коли Юрій Тимофійович дістав своє третє поранення, розпочався контрнаступ радянських військ, під час якого були розгромлені 30 кращих німецьких дивізій…

Про запеклість цієї битви свідчить інший епізод із розповіді ветерана про бої на Курській дузі: позиція його станкового кулемета знаходилася на краю лісу, і під час артилерійського обстрілу снаряд влучив під стовбур величезного дуба. Викорчуване вибухом, дерево злетіло у висоту й приземлилося донизу корінням, мов пересаджене, поряд із кулеметним гніздом. Юрій Тимофійович каже: «Ще б трохи – і той стовбур розчавив би нас разом із кулеметом. Напевно, віра в Бога мене врятувала – адже я, як і більшість бійців, носив хрестика й зазвичай перед боєм молився, просив у Господа зберегти життя, а в разі загибелі – простити мої земні гріхи… До речі, командири молитися не забороняли…».

За особисту мужність і відвагу в боях із ворогами на театрі військових дій (саме так записано в орденській книжці) Ю. Т. Федосєєв був нагороджений медаллю «За відвагу».

Після одужання його направили в полк, що проходив переформування в селі Нікітовці Воронезької області. В один із днів до частини приїхав капітан і почав відбирати бійців, які мали бойовий досвід, для проходження служби у внутрішніх військах НКВС. Так молодий фронтовик потрапив до лав новосформованого 219-го окремого стрілецького батальйону ВВ.

У той час радянські війська визволили його рідне село. З Луганщиною поновився поштовий зв’язок. Юрій написав листа додому й згодом зустрічав найдорожчого гостя – у Нікітовку возом приїхав батько! Згадка про цю подію досі зворушує Юрія Тимофійовича. Зі сльозами на очах він розповідає, що на той момент був днювальним, але командир пішов назустріч тричі пораненому солдату – надав відпустку на 10 діб. Юрій із батьком поїхав додому, побував із рідними й повернувся в Нікітовку.

Одного з вечорів батальйон був піднятий по тривозі. За три доби, подолавши під час піших нічних маршів двісті кілометрів, частина дісталась околиці Харкова й окопалась у лісовому масиві. 23 серпня 1943-го війська Степового фронту спільно з Воронезьким і Південно-Західним фронтами вдруге визволили Харків. 219-й батальйон одразу ж увійшов до міста, де його воїни несли гарнізонну службу, забезпечували громадський порядок, виявляли та знешкоджували ворожих агентів.

У лютому 1944 р. 219-й батальйон із Харкова був переведений до щойно визволеного Рівного – частина ввійшла до складу 81-ї дивізії військ НКВС. А в квітні 1945-го молодшому сержанту Федосєєву запропонували поїхати на навчання до Харківського військово-фельдшерського училища. Юрій Тимофійович погодився і, отримавши документи, виїхав до Саратова, де на той час дислокувався навчальний заклад. Дорогою вдалося на кілька годин заскочити додому, побачитися з рідними. Почали радитися: війна закінчується, тож чи варто «вчитися на офіцера»? Батько сказав: «Юрко, наша сім’я не завжди наїдалася навіть чорного хліба, а тобі держава дасть освіту й певне забезпечення…». На тому й вирішили…

Батько підвіз Юрія до станції, звідки йшов поїзд на Саратов. По перону ходив лише один міліціонер. Аж раптом з усіх будинків, що оточували станцію, вибігли люди: щойно по радіо (а репродуктори були в кожній сім’ї) повідомили про закінчення війни. У цей момент на станцію прибув поїзд із пораненими фронтовиками. І почалося: вигуки «Перемога! Перемога!», сльози, радість, обійми, постріли в повітря… Це було 9 травня 1945 року.

За два дні Юрій був зарахований на навчання й протягом двох років опановував фах військового фельдшера. Проте згодом училище розформували, і курсанти закінчували навчання вже як майбутні офіцери піхоти. Звісно ж, у Федосєєва закралися сумніви щодо доцільності офіцерської кар’єри – до того ж йому стало відомо, що, відповідно до прийнятої 1947 року постанови уряду, він, як тричі поранений фронтовик, має право на звільнення з армії за власним бажанням. Утім, заступник начальника училища з політичної частини переконав його вчитися далі, і 1948-го Юрій Тимофійович у погонах молодшого лейтенанта прибув за розподілом до дислокованого у Львові Римнікського полку ВВ. У лавах цієї частини він служив на офіцерських посадах до 1956 року, коли настало сумнозвісне «хрущовське» скорочення Збройних сил на 1 мільйон 200 тисяч осіб.

І знову – «роздоріжжя», адже цивільної спеціальності в Юрія Тимофійовича не було. У зрілі роки він пішов працювати, почавши робочу кар’єру з учня. Став фрезерувальником високої кваліфікації – на Львівському автобусному заводі йому довіряли високоточні роботи. Юрій Тимофійович став налагоджувальником, а згодом і майстром. Він брав участь у створенні Дрогобицького автокранового заводу, пізніше його, як одного з найдосвідченіших працівників, направили на львівський завод «Автонавантажувач». Крім військової вислуги, за його плечима – ще 37 років трудового стажу.

За сумлінну, самовіддану працю Федосєєв тричі заохочувався Міністерством автомобільної промисловості СРСР, а в 1971 році за успішне виконання завдань із розвитку автомобільної промисловості був нагороджений орденом Жовтневої Революції. Окрім цієї високої державної нагороди, груди ветерана нині прикрашають ще два військових ордени: радянський – Вітчизняної війни ІІ ступеня, та український – «За мужність» ІІІ ступеня, – і ще близько сорока медалей, найпочесніша й найдорожча з яких – фронтова «За відвагу»… Як тут не пригадати поетичні рядки про те, що «Из одного металла льют медаль за бой, медаль за труд»?..

Юрій Тимофійович вважає, що і в особистому житті йому дуже пощастило. 1950 року на Рівненщині він зустрівся зі своєю судженою, Розалією Юхимівною, яка після закінчення Луцького педагогічного інституту працювала вчителькою. Вони одружились і вже понад 60 років живуть, як одна душа. Виховали доньку та сина, які здобули вищу освіту, створили власні сім’ї й порадували дідуся та бабусю чотирма онуками. Тож щасливого довголіття Вам, дорогі ветерани! Ваше життя для нас – взірець!

Юрій ВАВРИСЮК, м. Львів.

Фото з архіву родини Федосєєвих

друкувати