«Двадцать второго июня Ровно в четыре часа Киев бомбили, Нам объявили, Что началася война…»
Ця «київська» пісня часів Великої Вітчизняної війни на мотив відомого шлягера «Синий платочек», попри хронологічні огріхи, назавжди залишилась у людській пам’яті своєрідним символом трагедії 1941-го та згадкою про одну з найсумніших дат у нашій історії. Спробуймо уявити події першого дня війни за допомогою спогадів очевидців та зразків епістолярного жанру, що зберігаються у фондовому зібранні Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років».
21 червня 1941 р. за наказом Гітлера німецьким військам передали сигнал «Дортмунд», що означав: напад на СРСР призначено на ранок наступного дня. 22 червня літаки 4-го повітряного флоту люфтвафе завдали бомбового удару по «об’єкту № 12» – Києву. Уже першого дня війни від авіанальотів постраждали казарми 227-го полку конвойних військ НКВС та військове училище на Печерську, завод «Більшовик», електростанції, авіазавод № 13, залізничний вокзал, військові аеродроми в Борисполі, Гоголеві, Гостомелі, Жулянах, київський аеропорт у Броварах (будівля аеровокзалу була знищена).
О 12-й годині кияни, як і більшість громадян СРСР, дізналися про початок війни із заяви радянського уряду, яку зачитав по радіо народний комісар закордонних справ В. М. Молотов: «Громадяни й громадянки Радянського Союзу! Сьогодні, о 4-й годині ранку, без пред’явлення будь-яких претензій Радянському Союзу, без оголошення війни німецькі війська напали на нашу країну, атакували наші кордони в багатьох місцях і піддали бомбардуванню зі своїх літаків наші міста…».
Цю жахливу звістку кияни зустріли по-різному. Молодь була впевнена, що ворог буде розбитий за кілька днів, максимум – тижнів. Люди старшого покоління, які на свої очі бачили події Першої світової та громадянської, відчували: війна буде страшна й кривава.
Під час дослідження письмових свідчень очевидців простежується певна закономірність: вранці серед людей панували невизначеність і занепокоєність через незнання ситуації; після виступу В. М. Молотова настали шок й усвідомлення невідворотності війни. Свідчення очевидців дуже схожі. Це й не дивно, адже вони описують ті ж самі події, з поправкою на суб’єкта. Емоційні й сповнені тривоги рядки щоденників і листів дають можливість уявити й відчути напруження перших 24 годин війни. Серед них – аркуші щоденника киянки Г. К. Лук’янової, що зберігаються у фондах Меморіального комплексу:
«22 червня 1941 р., 10-а година ранку. Сьогодні із самого ранку хвилювання. Ніхто не знає напевно: чи це звичайна для останнього часу в Києві тривога, чи щось серйозне. Усі збуджені, мешканці збираються на подвір’ї, переповідають один одному чутки, згадуючи слово «війна».
1-а година дня. Усе зрозуміло. Жахливо по своїй суті: війна! Молотов виголосив промову до всіх громадян: гітлерівська авіація зранку бомбардувала міста й аеродроми нашої країни (бомбардували й аеродром поблизу Жулян – перший полустанок від Києва). Гітлерівські війська та війська Румунії й інших сателітів на світанку 22 червня перейшли державний кордон і рухаються вглиб країни. Напад для нас неочікуваний, а тому – небезпечний…».
Педагог за освітою, дружина військового інженера Червоної Армії Г. К. Лук’янова, перед війною займалася тимчасовою викладацькою роботою. У роки війни перебувала в окупованому німцями Києві, навчала дітей і підлітків, які проживали в районі Великої Китаївської вулиці, у нелегальній школі. Отримувала за це тарілку гарячої їжі – батьки учнів не могли дати більше. По війні працювала викладачем математики й фізики в Києві. Крім щоденника, у фондах Меморіалу зберігається її фото, датоване 1942 р., та каганець, при світлі якого в окупованому Києві Ганна Климівна продовжувала вести свій щоденник.
Ненависті до підступного ворога сповнений і лист вчительки школи № 100, що на Трухановому острові, Г. Д. Трухан до сина-військовослужбовця, датований 22–23 червня 1941 року. Цей документ експонується в залі музею, присвяченому Київській оборонній операції 1941 року:
«Милий сину Васю! Сьогодні я пережила кілька дуже важких секунд. Це коли я бачила ворожі літаки, які пролітали над нами. Була тривога. Скинули бомби. На Солом’янці були жертви. О 12-й годині оголосили про війну з Німеччиною. Люди кинули все, запасаються продуктами…
Я, синку, абсолютно спокійна, заспокоюю інших… Ти, звичайно, знаєш усі подробиці про початок війни. Я не можу передати тобі це відчуття ненависті до німецької кліки, що розпочала цю бійню…
Рада, що все ж змогла виростити захист – тебе… Синку, будь спокійний і твердий, ти ж знаєш, що захищаєш. Надіюсь, що наша доблесна армія не допустить розгрому Києва…».
Тривогою за майбутнє міста сповнені рядки щоденника жительки Києва Н. В. Герасимової:
«22 червня 1941 р. Неділя.
Війна! Сьогодні о 4-й годині ранку німецькі літаки здійснили наліт на Київ. О 7-й год. я крізь сон чула вибухи бомб, але думала, що це звичайні навчання. Зранку в місті було тривожно й напружено, хоча ніхто нічого не знав. Багато хто думав, що це маневри. О 10-й годині ранку я пішла до ВУАН, там мені сказали, що ситуація дуже серйозна, на Солом’янці горять аеродроми та є поранені. Ніхто більше не сумнівався в правдивості цих чуток. О 12-й год. повідомили, що по радіо виступатиме Молотов. Усі зібралися в їдальні. Молотов повідомив, що Німеччина напала на нас у багатьох пунктах через Фінляндію, Румунію й інші кордони. Бомбила Київ, Житомир, Таллін, Каунас, Севастополь. Усі мовчки слухали, потім пішли додому. Вбито й поранено в Києві 200 осіб. Я не хвилююсь, я дуже спокійна, хоча місту загрожує небезпека й ніч не буде спокійною. Не віриться, що зі мною станеться щось погане. Якийсь незвичайний спокій. Трохи болить голова, вона гаряча. Я трохи застудилася вчора.
Невже Київ буде зруйнований?!.».
Н. В. Герасимова перед війною працювала на машинобудівному заводі ім. Чубаря. Під час німецької окупації була робітницею гребінко-гудзикової фабрики. Протягом двох тижнів Ніна та її мати переховували єврейську сім’ю Грінбергів. Завдяки київським лікарям Ніна Герасимова врятувалася від примусового відрядження до Німеччини. Коли йшли бої за визволення Києва, мати й дочка Герасимови жили поза містом, а коли повернулися, дізналися, що будинок на вул. Володимирській, в якому вони проживали, спалений… Після визволення міста Н. В. Герасимова працювала на Київському заводі електротехнічної апаратури, у Науково-дослідному інституті чорної металургії АН УРСР, закінчила Київський політехнічний інститут.
Згідно з Постановою Фонду «Пам’ять Бабиного Яру» від 22 лютого 1998 р. Н. В. Герасимовій була вручена грамота «Праведник України». 2003-го Ніна Герасимова пішла з життя. На передвоєнному фото, що зберігається в музеї, вона навічно залишиться молодою, усміхненою дівчиною, яка стоїть на крилі літака…
Цікаві спогади киян про перший день війни містяться й у різноманітній літературі. Зокрема, дитячі враження від подій 22 червня 1941-го на сторінках автобіографічної книги «Кияни. Війна. Німці» виклав відомий києвознавець Д. В. Малаков:
«…Раптом якісь нечувані зловісні удари… Ті незнайомі удари дещо приглушені відстанню й лунають після яскравих спалахів, що змінюються в небі на цяточки диму… Батько каже, що б’є зенітна артилерія. І пояснює: якби то була війна, уже впав би не один ворожий літак. Адже в газетах писали: кожен третій наш постріл влучає в ціль. А тут не поцілили жодного літака. Отже, мабуть, ми спостерігаємо навчання або репетицію свята…
Лише опівдні виступив голова Раднаркому Молотов. Війна…
Того ж дня, дізнавшись, що на Аскольдовій могилі впав німецький літак, Гога (брат автора. – Авт.) побіг подивитися на місце події. Але не добіг. Надто страшне враження справило на нього видовище на півдорозі: попереду зяяла глибоченна конічна яма – воронка від авіабомби. Тут жили люди… Ще кілька годин тому.
О третій годині дня тато за повісткою пішов на мобілізаційний пункт, що майже одразу був розгорнутий у приміщенні школи на вул. Дарвіна. Їх брали «на збори». А формально батьків рік (1902 р. – Авт.) не брали. Прощання було страшне…».
Кожну мить того дня назавжди запам’ятав житель Києва Ф. Ф. Худяков. У роки війни він обороняв Київ, потрапив у полон, утік і проживав в окупованому Києві, де й залишився після визволення міста. Пішов із життя 1984 року. У спогадах він детально описує перебіг подій першого дня війни:
«…Ранок 22 червня, неділя. Ми з Анею о 4-й годині ранку зайняли чергу до продовольчого магазину за цукром (у руки давали по півкіло). Магазин мав відчинитись о сьомій… Близько сьомої ранку, перед самим відкриттям магазину, почулося завивання сирени, і за правилами люди з черги почали розбігатися по домівках, незадоволені тим, що так невчасно розпочалася «навчальна тривога»… Я побіг на базар. Потрапивши на базарну площу, здивувався – міліція розганяла базар… На лінії трамваю зупинилося кілька вагонів. Пасажири їхали переважно на вокзал до приміських потягів, розраховуючи вихідний день провести в дачних місцях – у Бучі, Ворзелі, Боярці та інших. Сиділи й висловлювали незадоволення, що запізнюються на потяг. А сирени вили, не припиняючи.
Зненацька почулися постріли зеніток, і я побачив на чистому блакитному небі хмарки від вибухів снарядів…
Селянка розповідала:
– Та ніяка це не навчальна тривога, це – війна. Ось ми їхали поїздом через Пост-Волинський, так там із літаків бомби кидали. Я сама бачила, як вони вибухали, а потім на ношах поранених чи вбитих носили…
Виступив Молотов по радіо, і все стало зрозумілим. Війна почалася. Незрозумілим для мене було лише одне. Чому стільки говорили про зміцнення обороноздатності, а коли німці, подолавши чи не тисячокілометрову відстань до Києва, змогли бомбардувати місто й безкарно відлетіти назад, у нас не спрацювали ні пункти спостереження, ні наша авіація, ні навіть протиповітряна артилерія? І лише потім у порожнє небо зробили кілька пострілів…».
Згадують перший воєнний день і Я. П. Гніденко та О. Я. Левченко, які на той час проживали в Києві. Я. П. Гніденко в роки війни був командиром обслуги 82-мм міномета. Двічі поранений. День Перемоги зустрів у Австрії. Нагороджений орденами Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки, чотирма медалями «За відвагу». Після демобілізації жив і працював у Ізмаїлі.
«Мені тоді було шістнадцять років… Пам’ятаю, що ніч на 22 червня я ночував у дворі в кузові вантажівки… Рано-вранці, ще тільки-но починало сіріти, чую – у небі гуде літак, а по ньому наші зенітки стріляють з усіх сил. Я думав, що то навчання… Почалася війна й німці бомбардували Київ. Пам’ятаю, що на залізничному вокзалі були вбиті та поранені. А опівдні з динаміків ми почули промову Молотова…».
Схожа картина першого дня війни постає й зі спогадів корінного киянина О. Я. Левченка:
«О 7-й годині ранку я зненацька почув гуркіт моторів. Підійшов до вікна. Дивлюся – у небі літаки, великі такі, багато їх. Стріляють по них наші зенітки, обабіч літаків розриви снарядів. Сирени виють і тривожно гудуть. Я зразу зрозумів, що це війна. Наш Київський завод верстатів і автоматів не бомбили. Бомбардували 43-й авіаційний, а ще «Більшовик» та 215-й. Десь годині о дев’ятій я поїхав до мами. День був спекотний. Дивлюся, їдуть автобуси, переповнені пораненими, біля них лікарі в халатах, а халати – у крові. Приїхав я до мами, батька вже дома не застав, побачив його лише за кілька років…».
Додавши собі віку, вже в перші дні війни пішов на фронт й 17-річний Олексій Левченко, майбутній кавалер чотирьох бойових орденів та чотирьох медалей «За відвагу»…
22 червня 1941 р. став першим із 1418 днів і ночей війни, які довелося пережити радянським людям. Оборона Києва, що тривала 72 дні, 778 днів окупації, бої за визволення столиці України назавжди залишили свій відбиток у долі старовинного міста. Київ зазнав значних руйнувань, знищено 800 промислових підприємств, 940 державних будинків, 140 шкіл, згоріли університет, міська публічна бібліотека, Будинок оборони. Була підірвана перлина української церковної архітектури – Собор Успіння Пресвятої Богородиці Києво-Печерської лаври…
А розпочалось усе такого ясного недільного ранку 22 червня…
Thank you for posting such a great article! I found your website perfect for my needs. It contains wonderful and helpful posts. Keep up the good work!
clothing manufacturer