Субота, 12 грудня
Зробити стартовою
Попереднiй архiв
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Додаток
до тижневика
Рубрики Усі рубрики
Погода у Києві » Україна
Новини партнерів
Наші люди
20/07/2013 18:14

Прикарпатський дільничний – гордість України

Благодійний фонд відомого підприємця разом із не менш знаними всеукраїнською газетою й телеканалом щороку організовують акцію «Гордість України». Її переможцями визнають звичайних людей, чиє життя стає прикладом мужності, самовідданості й життєлюбства. Серед торішніх лауреатів – колишній дільничний інспектор Калуського МВ УМВС України в Івано-Франківській області Зорян Пілянський. Батько п’ятьох дітей, який через тяжку хворобу змушений був звільнитися з міліції, на сторінках «ІЗ» розмірковує про своє життя.

Ми навідалися до Зоряна в село Кропивник, що поблизу Калуша, де він мешкає у власному будинку. Нас зустрів високого зросту худорлявий чоловік. Господар одразу зізнався, що без улюбленої роботи почувається некомфортно. Не звик сидіти вдома.
Зорян Пілянський народився в Кропивнику, а потім переїхав із батьками до Калуша. Після закінчення загальноосвітньої школи навчався в Кіцманському аграрному технікумі, закінчив Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича за спеціальністю «політологія». Далі, каже, зрозумів, що без адреналіну життя нецікаве, і вирішив стати працівником міліції. Однак дорога до міліцейської роботи не була прямою.
У 23 роки Зорян став військово­службовцем Збройних сил України, бо знав, що спершу чоловікові потрібно відслужити в армії. Поки в Калуському міськвідділі міліції не було відповідної вакансії, мусив, щоб забезпечити сім’ю, працювати охоронником, підробляти на будівельних роботах, навіть виїжджав на заробітки за кордон. У 2004 році після проходження курсів початкової підготовки був призначений помічником дільничного інспектора. 
«За рекомендаціями знайомих працівників міліції почав працювати в службі ДІМ, бо вона охоп­лює практично весь спектр правоохоронної діяльності, – каже Зорян Пілянський. – Я зацікавився цією роботою, згодом став дільничним і твердо вирішив: звідси вже не піду. Була можливість перейти в інший підрозділ, але мене інша робота не приваблювала. До того ж дільничний інспектор зай­мається всім: і профілактикою правопорушень, і розкриттям злочинів – допомагає людям і словом, і ділом». 
…У кімнату зайшов русявий хлопчик, притулився до Зоряна. «То Дениско, мій наймолодший синочок, – веде далі господар. – Назвав його на честь прадіда, який у Першу світову війну був нагород­жений трьома золотими георгіївськими хрестами. Під час голоду нагороди мусили обміняти на продукти. Завдяки цьому родина й вижила.
Коли я став дільничним, було, що обслуговував відразу 18 сіл. Робота – від ранку до пізньої ночі. Згодом мене перевели в Калуш. Моя дільниця – територія «посьолка», це найпроблематичніший район у Калуші. За радянських часів там розміщувалася спецкомендатура, де утримувались особи, які відбували покарання на поселенні, працюючи на будівництві хіміко-ме­та­лур­гійного комбінату. Чимало з них так там і осіли, завели сім’ї. Дехто й досі має проблеми із законом, батьківською дорогою пішли і їхні діти.
Робота в міліції затягує: звикаєш до ризику, постійних стресових ситуацій, коли повинен приймати швидке та лише правильне рішення. Вчиниш неправильно – все може обернутися для тебе серйозними наслідками. У мене п’ятеро дітей, тож не хочеться ризикувати».
Міліціонерові, який працює «на землі», особливо в такому проблемному мікрорайоні, чи не щодня доводиться мати справу з особами, які ведуть антигромадський спосіб життя, фізично контактувати з ними. Зорян Пілянський вважає, що його зараження гепатитом В і С могло статися два роки тому під час припинення правопорушення. 
«Здебільшого це хвороба наркоманів, людей, які не стежать за своїм здоров’ям, – зітхає колишній капітан міліції. – Сукупність цих двох гепатитів лишає мало шансів на життя. Лікування було дуже важко витримувати: постійно мучили головний біль, нудота. Це просто жахіття!
Через півроку повторно здав аналізи. Вони засвідчили збільшення кількості вірусу в крові вп’ятеро. Медики дали кілька місяців, щоб зібрав кошти на продов­ження терапії. На моє запитання, чи можна пройти курс через рік або два, відповіли, що тоді лікування вже буде недоцільним».
Оксана, дружина Зоряна, журналіст місцевої газети, розповіла: коли дізналася про вартість лікування – 120 тисяч гривень, – зрозуміла, що для них це просто нереальна сума. На жаль, держава не могла допомогти сім’ї – на таких хворих не закладено коштів у бюджеті. З відчаю Зорян вирішив припинити вживати дорогі препарати, щоб не бути тягарем для родини.
Дізнавшись про біду, яка спіткала дільничного інспектора міліції, на допомогу прийшли друзі, колеги по службі не тільки з Калуша та міськрайвідділів Прикарпаття, а й інших областей. Відгукнулися й місцеві депутати. Про хворого офіцера міліції розповіла телевізійна програма «Вікна». Спільними зусиллями зібрали необхідну суму, і Зорян Пілянський продовжив курс противірусної терапії.
Попри величезне бажання працювати в міліції, Зорян розумів, що з такою хворобою він не зможе належним чином виконувати службові обов’язки. Тим паче, не хотів більше бути на утриманні товаришів, які щомісяця виділяли зі своїх скромних зарплат певну суму для нього. Влітку минулого року капітан міліції подав рапорт на звільнення. Тепер він бачить сенс життя в тому, щоб якось стати на ноги, заробляти гроші й самому допомагати людям, які потребують підтримки.
«Коли стикнувся зі своєю проблемою, почав вивчати, як переноситься ця інфекція, – веде далі Зорян. – І зрозумів, що це елементарно може зачепити будь-кого, від цього не захищений ніхто! Це й ті ж самі кайданки, з якими контактують дільничні інспектори, працівники карного розшуку, патрульні міліціонери. Маючи невеличке ушкодження шкіри, можна заразитися…».
Сила волі, мужність, небайдужі люди й сім’я допомогли Зоряну Пілянському не підкоритися страшній недузі. «Маю надію, що здоро­в’я відновиться. І хоч життя моє вже буде інакшим, але це – життя, і це – найкраще, що дається людині, – сказав він в інтерв’ю одному з телеканалів. – Я безмежно люблю дітей і мрію, щоб хлопчики виросли справжніми чоловіками, а дів­чинка була наймудрішою. Я люблю їх, бо вони – найкраще, що маю». 
Ігор ГОЛИНСЬКИЙ, 
Івано-Франківська обл.
друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар
інший код

Інші статті

Інтерв’ю
Вікторія АРНАУТОВА: Ми вчимо солдатів повертатися додому здоровими…
Новини Усі новини
Фоторепортаж
Вся галерея
Листати
© 2005–2009 Тижневик МВС України « Іменем Закону »
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua
Дизайн та розробка сайту  — Студія Айкен (11.2009)