Андрій Єрьоменко: від солдата до маршала

…Видаючи новобранцю Єрьоменку солдатський ранець, вусатий каптенармус вирішив покепкувати із земляка-українця і сказав: «Ану хлопче, пошукай на дні – може, знайдеш там маршальський жезл?». Андрій став старанно обмацувати середину ранця, викликавши сміх у присутніх... Проте минули роки, і син селянина-незаможника надів маршальські погони!

Андрій Іванович Єрьоменко народився 14 жовтня 1892 р. у селі Марківка Харківської губернії (нині – райцентр на Луганщині), у селянській родині. Батько орав землю, мріючи про кращу долю, та в 21 рік його призвали до армії, звідки він повернувся хворим на сухоти. Проживши ще кілька років, Іван Васильович помер, залишивши на руках дружини, Марії Іванівни, сімох діток. Так у десятирічному віці закінчилося дитинство Андрія. Він дуже хотів вчитися, але йому судилося закінчити лише чотири класи земської школи.

1913-го Андрій став солдатом Російської Імператорської армії. За рік брав участь у Першій світовій війні в складі 168-го піхотного Миргородського полку – рядовим, а потім унтер-офіцером, командиром відділення. Виявив себе безстрашним, ініціативним воїном: в одному з боїв у вирішальну хвилину замінив загиблого командира й підняв взвод в атаку.

Після Лютневої революції його обрали в полковий комітет. З кінця 1918 р. служив у Червоній Армії. Обіймав посади начальника розвідки бригади, начальника штабу полку, помічника командира полку 14-ої дивізії 1-ї Кінної армії, брав участь у боях проти польських інтервентів, військ Врангеля та Махна. Андрій Іванович згадував: «Вся «армія» махновців була на конях і тачанках, носилася по степу, вислизала з рук та жалила, як змія. Напруження наших людей було дуже велике… не роздягався і не знімав чобіт по двадцять діб. Бувало, вдень – бій чи марш, а вночі кували й перековували коней, організовували охорону, розвідку, забезпечували зв’язок… і знову марш і бій. Відірватися від супротивника було не можна – втече…».

Одного разу білогвардійська кіннота раптово увірвалася в станицю, в якій після тривалого маршу та тяжкого бою розмістилися будьонівці. Єрьоменко, який того ранку уточнював завдання ескадрону, що мав вирушити в розвідку, врятував від розгрому цілу бригаду: почувши тупіт ворожих коней, миттєво прийняв рішення: «Шашки до бою, повзводно в атаку на ворога галопом – руш!». Андрій Іванович першим рвонув назустріч противнику, за ним – ескадрон. Білі змішалися й почали відступати… Бойові подвиги А. Єрьоменка в роки Громадянської війни відзначені орденом Червоного Прапора, а згодом – і орденом Леніна.

1929 року він закінчив Вищу кавалерійську школу, а 1935-го – Військову академію імені М. В. Фрунзе. На чолі 6-го кавалерійського корпусу брав участь у «Визвольному поході» до Західної Білорусії та Литви. З 1940 р. – командир механізованого корпусу, командувач військ Північно-Кавказького військового округу, командувач 1-ї Червонопрапорної армії на Далекому Сході.

Велика Вітчизняна війна застала генерал-лейтенанта Єрьоменка на посаді командувача 16-ї армії Забайкальського військового округу. Він був терміново викликаний до Москви та призначений заступником командувача військ Західного фронту. Андрій Іванович вміло керував бойовими діями військ у бою за Смоленськ – зокрема, вивів з оточення основні сили, що обороняли місто.

17 серпня 1941-го Єрьоменка було призначено командувачем військ новоствореного Брянського фронту. Й. Сталін у розмові з Андрієм Івановичем поставив перед ним завдання: «Розбити мерзотника Гудеріана!». Але дії поспіхом створених військ фронту не принесли бажаних результатів: корпусам генерала Гудеріана вдалося замкнути оточення навколо військ Південно-Західного фронту. А в жовтні німецькі 2-а і 2-а танкова армії прорвали оборону Брянського фронту, захопили Орел та Брянськ, оточивши війська Єрьоменка. Під Брянськом генералу довелося особисто керувати атакою на ворожу колону, що наштовхнулася на штаб фронту. Ціною значних втрат радянським військам вдалося вийти з оточення й організувати новий оборонний рубіж на лінії Курськ – Мценськ…

У грудні генерал-полковник Єрьоменко очолив 4-у ударну армію Північно-Західного фронту, що брала участь у контрнаступі під Москвою, відкинувши ворога на 250 км! 20 січня 1942-го під час нальоту німецької авіації Андрій Іванович дістав тяжке поранення (вже третє за час цієї війни) – лікарі встановили переломи обох кісток гомілки правої ноги. Але командарм відмовився від евакуації: він не хотів залишити армію у розпалі підготовленої ним наступальної операції! Двадцять три дні він, позбавлений можливості ходити, керував армією. І лише після того, як війська виконали поставлені завдання, поїхав на лікування, що тривало до серпня…

Єрьоменко був призначений командувачем військ Південно-Східного фронту, за місяць перейменованого в Сталінградський. Обійнявши посаду, він майже добу вивчав оперативну обстановку, яка була дуже тяжкою. Гітлерівське командування гнало свої війська уперед, намагаючись скинути захисників Сталінграда у Волгу. Ворог, маючи численну й технічну перевагу, прагнув захопити місто до початку зими.

Андрій Іванович намагався компенсувати ці переваги широким маневром військами, також йому вдалося втілити ідею створення потужних артилерійсько-танкових груп. За місяць боїв на Дону було знищено близько 400 ворожих танків. Масований вогонь артилерії забезпечив стійкість військ 62-ї і 64-ї армій. 14 жовтня гітлерівці розпочали новий штурм Сталінграда. Земля ходила ходуном, димилася й стогнала. Ворог кинув в атаку на вузькій ділянці фронту 150 танків. Здавалося, ніщо живе не зможе вціліти в цьому вогні. Але бійці підіймалися з напівзруйнованих окопів – і знищували ворога, борючись до останнього подиху…

15 жовтня Єрьоменко отримав доповідь командувача 62-ї армії генерал-лейтенанта В. І. Чуйкова: 37-а і 95-а стрілецькі дивізії, що налічували лише 200 бійців, не в змозі стримати ворога, який виходив до командного пункту армії. Необхідно було терміново прийняти рішення. Андрій Іванович знав, що запеклі бої в Сталінграді не вщухали, а в північних районах німцям вдалося прорватися до Волги. Відступати було нікуди. Після деяких роздумів командувач фронту наклав коротку резолюцію: «Залишатися на КП у Сталінграді. Вжити заходів щодо переправи в ніч із 15 на 16.10. 138-ї сд (стрілецької дивізії – Авт.) на правий берег Волги. 15.10.1942 р. Єрьоменко». Варто додати, що, забороняючи відхід на лівий берег Волги, сам Андрій Іванович неодноразово здійснював надзвичайно ризиковані подорожі, щоб відвідати командні пункти з’єднань, які воювали в Сталінграді…

Від самого початку цієї битви Єрьоменко виношував задум контрнаступу. Ще 6 жовтня він відправив у Ставку оперативне донесення, в якому йшлося: «Вирішення завдання зі знищення противника в районі Сталінграда треба шукати в ударі сильними групами з півночі в напрямку Калача й в ударі з фронту 57-ої і 51-ої армій, а в подальшому розгромити й Сталінградське угруповання». Погляд Андрія Івановича в основному збігався з думкою Ставки. У листопаді фронт під його командуванням взяв активну участь у контрнаступі. Разом із Південно-Західним і Донським фронтами він зімкнув кільце оточення навколо німецьких 6-ї польової і 4-ї танкової армій. Контратаки ворожих військ на чолі з генералом фон Манштейном, які мали на меті деблокувати оточені в Сталінграді 22 дивізії, було відбито…

Згідно з директивою Ставки від 30 грудня 1942 р., остаточну ліквідацію оточеного угруповання було доручено провести Донському фронту генерала К. К. Рокосовського, що дещо засмутило Єрьоменка. У своєму щоденнику він зазначав, що під час зустрічі Сталін сказав йому: «Чого ви хвилюєтесь, ви в Сталінградській битві зіграли головну роль… ми на вас покладаємо важливіше завдання: ударом на Ростов відрізати кавказьке угрупування фашистів». 1 січня 1943 р. Сталінградський фронт було перейменовано в Південний, війська Єрьоменка почали наступ, просунувшись у напрямку Ростова-на-Дону та Новочеркаська більш ніж на 200 км. Але здоров’я командувача зовсім погіршилося, йому було наказано відправитися на лікування…

З квітня генерал армії Єрьоменко командував Калінінським фронтом, який у вересні, у взаємодії із Західним фронтом завдав удару по фашистах у районі Невеля. Війська фронту в складних умовах прорвали оборону противника та розгромили шість його дивізій. У ході цієї операції Невель був узятий, внаслідок чого було відкрито шлях на Прибалтику й до кордонів Німеччини.

На початку 1944-го під командуванням Єрьоменка Окрема Приморська армія разом із 4-м Українським фронтом визволила Крим. З боями вона пройшла понад 420 кілометрів, очистивши від фашистської погані узбережжя Чорного моря від Керчі до Севастополя. У квітні 1942 р. Андрій Іванович очолив 2-й Прибалтійський фронт, війська якого брали участь у боях у Латвії, 13 жовтня визволили Ригу. За успішне проведення операції і виявлену мужність А. І. Єрьоменку присвоїли звання Героя Радянського Союзу.

Наприкінці березня 1945 р., на завершальному етапі війни, Андрій Іванович командував військами 4-го Українського фронту, що визволяв Чехословаччину. Під час наступу на Моравсько-Остравський промисловий район, прикритий двома оборонними рубежами, командувач вирішив обійти місто, кількома ударами розчленувати вороже угрупування та розгромити його. Цей задум вдався, і 30 квітня Моравська-Острава була визволена. Завершення Берлінської і Празької операцій призвело до остаточного розгрому нацистського «Третього рейху». Воїни 4-го Українського фронту зустріли Перемогу на східних підступах до Праги.

Генерал армії А. І. Єрьоменко очолював зведений полк 4-го Українського фронту на Параді Перемоги в Москві. Після війни він командував військами Прикарпатського, Західно-Сибірського, Північно-Кавказького округів. 1955 р. Андрію Івановичу було присвоєно військове звання Маршала Радянського Союзу, з 1958-го він працював у Групі генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР. Заслуги полководця відзначені медаллю «Золота Зірка», п’ятьма орденами Леніна та багатьма іншими радянськими та іноземними нагородами, зокрема, званням Героя Чехословацької Республіки.

У родині Андрія Івановича й Ніни Іванівни Єрьоменків народилося троє дітей. Дочка Тетяна стала економістом, обидва сини – офіцерами: Андрій закінчив службу полковником, Володимир – капітаном 1 рангу. Усім, кому довелося спілкуватися із Єрьоменком, запам’яталася його розмова – з відчутним українським акцентом, спокійна, але тверда, виважена й дохідлива... Андрій Іванович був серед перших радянських воєначальників, які опублікували свої мемуари. З його літературних робіт особливо цікава документальна трилогія: «На початку війни», «Сталінград» та «Роки відплати».

Почесний громадянин міст Волгограда, Смоленська, Даугавпілса та Острави, Герой Радянського Союзу, Маршал Радянського Союзу Андрій Іванович Єрьоменко помер 19 листопада 1970 р. Урна з його прахом встановлена в Кремлівській стіні. Його ім’ям названі вулиці у Волгограді, Ростові-на-Дону, Керчі, Донецьку, Слов’янську.

Лев КУДРЯВЦЕВ,

м. Київ

друкувати