Захистити «своїх» від «чужих»

У міліції нині багато молоді та людей передпенсійного й пенсійного віку, «золотої» ж середини бракує – з різних причин система втратила її. І так – у кожній службі. Не є винятком і внутрішня безпека. Це з прикрістю констатує в бесіді з нами Василь Гузь – легенда ВБ. Разом із Василем Івановичем та його колишніми колегами – ветеранами й чинними працівниками – ми поговорили про минуле й нинішній день СВБ, завдання та проблеми, які ще належить розв’язати.

«Локальна» війна тривалістю в життя

– У серпні 1992-го я був у відпустці в Криму. Телефонує ад’ютант Олександра Бандурки (тоді – керівник УВС у Харківській області. – Авт.) й наказує терміново зв’язатися з генералом, – ділиться спогадами Василь Гузь. – «Ну що, Василю Івановичу, ти там уже мабуть навідпочивався, та й море брудне – цвіте все. Гайда, виїжджай, треба поспілкуватися», – каже мені Бандурка. Я ж не можу втриматись і цікавлюся, про що буде розмова. А шеф і відказує: «Здаватимеш райвідділ. Організовується нова служба – маєш її очолити». Заперечень, якихось мотивацій він не брав до уваги…

Отже, згодом викликали в міністерство. Нас, перших очільників, зібрав тоді ще полковник Черевичний і налаштував на колективну працю – треба було детально продумати, що робитиме служба, які саме функції на неї буде покладено. Я запропонував окрім того, щоб виявляти злочинців серед своїх, ще й опікуватися захистом міліціонерів і їхніх родин від криміналітету. Створили робочу групу з найдосвідченіших керівників – Валерія Петренка з Донецька, Михайла Гезя з Дніпропетровська, Анатолія Васалатія з Вінниці, Михайла Самойленка із Сум, мене й ще кількох людей. Нас лишили в Києві готувати нормативну базу СВБ. Уже тоді, на зборах у МВС, сушили голову, як зробити, щоб внутрішню безпеку не сприймали за таку собі інквізицію. Ми ж працюємо з колегами, які здебільшого порядні люди. Словом, переймалися тим, щоб нічим не образити таких людей. Знаєте, не хотілося бути держимордами, яких усі бояться. Намагалися спростити оперативну діяльність, відійти від зайвої писанини, завантаженості нею оперативників – самі відчули, що це таке, коли працювали «на землі». Папери й відписки заважали сищикам виконувати справді потрібну роботу.

Я все життя працював у карному розшуку. До того доля теж «обпікала», – веде далі розмову ветеран ВБ. – Свого часу, 1968-го, був учасником подій у Чехословаччині – служив у частині спецпризначення ГРУ. Потрапляв під обстріл. Якось, коли вже очолював Харківський райвідділ, до мене в кабінет дільничний бешкетника завів. І я його впізнав... Та і як не впізнаєш людину, з якою брав участь у бойових операціях ОСНАЗу! Цей хлопчина багато пережив. Вони йшли в колоні, коли по автівці, у якій той перебував, вистрілили з гранатомета. Семеро загинуло, а мій знайомий дістав важке поранення в голову. Бійця відправили в Союз, і вже там поставили на ноги. Я й запитую: «Вальок, упізнаєш мене?». Він лише здивовано кліпає очима. За кілька хвилин я вже знав, що з ним було далі... Валентина комісували. Якось він пішов на танці, а там пацани зчинили бешкет. Він не втримався і втрутився – уліз у бійку, побив когось. Словом, затримали, посадили… Валя вже помер – підірвав здоров’я в Чехословаччині, а тут став нікому не потрібним солдатом «локальної» війни...

«Чисті» руки мають бути вільними

– Нам дали право добирати кадри, – розповідає Василь Гузь. – Я міг узяти будь-кого. Хоча «будь-кого» не хотілося. Відбирав досвідчених розшуковців і безівців, таких, як Владислав Литвиненко, Володимир Валах, Олександр Гаврилюк, Андрій Стародубцев, Володимир Бреус, Сергій Соболь – нині покійний. Акцентував на головному – що ця служба дуже потрібна. «Це своєрідна контррозвідка, а ви станете першими, хто виявлятиме «перевертнів», захищатиме колег, – казав хлопцям. – Знаю: ви не розмахуватимете шаблею без розбору, діставши широкі повноваження». Зазначу: оперативні служби від того, що ми забирали звідти найкращих, практично не страждали, адже, якщо до нас потрапляла інформація щодо загальної злочинності, ми обов’язково передавали її за належністю. І все ж професіоналів високого ґатунку нам ніхто не хотів віддавати. Скажу більше: робили все, щоб цих професіоналів скомпрометувати в наших очах. Так, на Бреуса нам почали зливати всілякий негатив: мовляв, він такий-сякий, навіщо він вам?.. Та ми вже знали про таку практику, тож це був лише хороший сигнал для нас. Я пішов до Олександра Марковича й розповів про те, як нам перешкоджають у доборі персоналу. Той натиснув на кнопку селектора – і фахівця відпустили «з миром».

Василь Іванович згадав дебютну «вебешну» справу. Події розгорталися на російському кордоні, у Козачій Лопані. Кордону як такого ще не було, не було й митниці – за всіх працювала міліція. Дехто з того скористався по-своєму – узявся за здирництво. Тоді за хабарі затримали трьох працівників – усю зміну. Вони зупиняли машини й, дізнавшись про вантаж і маршрут, вимагали гроші в обмін на вільний проїзд.

Першою ж справді резонансною стала така справа. В апараті Управління пожежної охорони працював старшим інспектором майор, якого взяли в УПО після скорочення в армії. Виявилося, що той чоловік і дня в армії не служив, навіть рядовим не був. Коли це документували, вилучили особову справу. Як виявилося, її «зліпили» раніше судимий рідний брат із працівником військкомату. Спритники навіть жетон офіцера «майору» зробили. Що ж до кадровиків, то ті вирішили не марнувати час на всілякі там перевірки, і це при тому, що запити треба було надсилати не кудись на Крайню Північ, а в Малинівку під Харковом. Шахрая одразу взяли на роботу в Управління. Тоді полетіло багато «голів». Цей випадок розглядали в МВС. Працівники кадрового апарату зрозуміли: є служба, від якої не приховати махлювання. Згодом по кадровиках-оборудниках завдали потужнішого удару – це коли в системі ОВС виявили раніше судимих, причому на оперативних посадах.

Похорон не відбувся

– Згадую час розквіту оргзлочинності, коли кожна банда мала «кінці» в міліції, – продовжує Гузь. – Якось Бреус і Валах отримали інформацію: на начальника карного розшуку Близнюківського райвідділу готують замах. Планували його раніше судимий й очільник чергової частини цього підрозділу. Мотив – помста: той не давав дихати кримінальникам. Злочинці ж хотіли його убити, а перед тим – напасти на відділ і захопити зброю.

– Очільник чергової частини роздобув детальний план адмінбудівлі, на якому позначив місце, де зберігається зброя. Він мав організувати напад і допомогти захопити арсенал, – долучається до розмови Олексій Столбовой, колишній оперуповноважений УВБ, який прослужив в управлінні 14 літ, а потім керував ВВБ на Донецькій залізниці. – До того цей офіцер допомагав злочинцям красти худобу й вони взяли його на гачок. Так от, у групі, що планувала напад, було п’ятеро осіб. Ще вони збиралися вбити валютника, за яким активно стежили. Нам вдалося запобігти лихові – просигналізувало надійне джерело. Поїхали додому до чергового, але там його не виявилося – десь сховався. Під час обшуку знайшли план райвідділу – він лежав у кобурі – та набої. Згодом з’ясували, що ці набої мали потрапити до бандита з Донеччини, який мав саморобний пістолет. Поїхали до того донеччанина, провели обшук і вилучили малокаліберний пістолет та боєприпаси до нього.

Кримінальники розробили план. У групі була дівчина з Донецька – подруга одного з лиходіїв, яка вживала наркотики. Її роль – обмазатися помадою чи варенням, підійти опівночі до райвідділу та заявити, що її побили. Черговий мав відчинити двері й впустити її. За нею зайшли б інші нападники – вони мали ключі від зброярні. Після захоплення зброї другим пунктом було убивство керівника карного розшуку Хоменка та членів його сім’ї. Примітно, що зловмисники попередили Хоменка про те, що на нього чекає. Коли офіцер потрапив у лікарню з апендицитом, до нього після операції в палату прийшли «добродії» і сказали: «Іване, готуйся: купуй труну. За два дні ми тебе поховаємо». Таким чином ВБ врятувала цілу міліцейську родину. До речі, донька Хоменка згодом закінчила ХНУВС і тепер служить у міліції.

– А майор просто відпрацьовував борги, – веде далі Олексій Столбовой. – Річ у тім, що коли донеччанин сидів у в’язниці, офіцер узяв у нього УАЗ. Тим всюдиходом їздили вночі й крали корів. Сиділець зрештою вийшов і зажадав від працівника міліції, щоби той або повернув автівку, або відпрацював за неї.

Згадали ветерани й розкриття вбивства двох дільничних на Харківському тракторному заводі. Четверо негідників задумали заволодіти табельною зброєю правоохоронців, вигадавши для того доволі дивний спосіб. Змовники, серед яких була одна жінка, раз за разом без жодної на те підстави викликали правоохоронців, допоки ті зрештою не втратили пильності. І як тут не втратити пильності, коли поспіль надійшло близько 90 неправдивих викликів? Одного інспектора злочинці вбили в ліфті, іншого – в коридорі. Напередодні ця компанія забрала життя в таксиста.

Кінчик ниточки з цього клубка «вебешники» ухопили, коли перевіряли особисті справи мисливців і проводили звірку, яка виявила: одна з рушниць незареєстрована. Коли група ВБ в три години ночі виїхала на місце пригоди, поруч із трупами знайшли відстріляну гільзу. Вбивці не побачили її, тож не прибрали з місця злочину. За кілька діб нелюдів затримали. Двоє негідників залишались у розшуку аж 12 літ, доки їх не спіймали позаминулого року. Вони добре приховалися, та й зброя, викрадена в дільничних, ніде не «заговорила». Виявилося, що один мешкав поруч, у комунікаціях ХТЗ, примудряючись весь цей час залишатись у тіні. Хто б міг подумати, що розшукувані – ось тут, поруч із будинком, де скоїли подвійне вбивство!

Фігуранти із сусідніх кабінетів

Олексій Столбовой і колеги тим часом переключилися на обговорення іншої неординарної ситуації. Якось у ВБ звернувся дуже схвильований чоловік років 45-ти і заявив: його сина викрали працівники оперативно-пошукового відділу харківської міліції та вимагають як викуп 5 тисяч доларів, погрожуючи в разі невиплати грошей «повісити» на юнака збут наркотиків. У жодному райвідділі від Запоріжжя до Харкова в чоловіка не брали заяви, відмовили навіть в УСБУ. У внутрішній безпеці інформацію зареєстрували. Зібрали вночі групу й до шостої ранку вели перемовини з викрадачами, які щоразу змінювали дислокацію. Останню зустріч було призначено практично в центрі міста, на проспекті Гагаріна. Непоміченим під’їхати туди важко, але вирішили ризикнути й передати негідникам гроші. Через батька дали спершу 400 доларів – мовляв, покажіть сина, тоді отримаєте решту. Та й необхідної суми в сищиків на той час ще не було. Щойно гроші потрапили до здирників, тих затримали. Але решта вимагачів, в руках яких перебував заручник, побачила це і спробувала втекти. За ними вирушило авто ВБ. Одне слово – все закінчилося добре. Зрештою всіх учасників акції встановили. Одна деталь: викрадачі вивозили хлопця на Салтівку й влаштовували імпровізований розстріл із пневматичного пістолета.

– Ці оперативники сиділи поряд із нашими кабінетами, тож ми їх знали. Найцікавіше, що суд спочатку відпустив їх на волю, а потім відновив на службі. Цілком можливо, що вся історія, яка тягнеться ще з 2005-го, завершиться виправдувальним вироком, – розповідає Столбовой. – Доказів було багато, прокуратура кваліфікувала всі дії, порушила справу, суд заарештував, потерпілі вказували на цих осіб. Проте… Система повинна «фільтрувати» обставини поновлення на службі. Звісно, ВБ не допускатиме, щоб такі кадри продовжували служити, а от суд це право може надати. І рішення суду потрібно виконати. Тож цілком можливо, що непорядні люди в погонах потім ще й голосно заявлятимуть, що їх провокували. Та як у таке можна повірити, коли впродовж півночі відбувається запис усіх перемовин із ними? Тим паче, що батька не змушували до того, щоб робити такий запис – він сам вирішив скористатися власним диктофоном і добровільно дав гроші здирникам. Усе фіксували з понятими, протоколювали, купюри мітили, провели фонографічну експертизу запису розмов… Як ці докази використали в суді, питання інше.

Висока температура пристрастей, що вирують навколо служби, якось ледь не обернулася справжнім полум’ям. Столбовой оповів історію, коли «вебешників» хотіли спалити живцем. Убозівський відділ боротьби з міжнародними ОЗГ і контрабандою затримав неподалік кордону жителя Білгородської області РФ на викраденій автівці. Українські правоохоронці вимагали «відкупного» – 3 тисячі доларів. Проте чоловікові вдалось утекти в Росію. Згодом він приїхав в Україну, вийшов на ВБ і розповів про здирників. Зібрані матеріали передали в прокуратуру. Одного дня в наглядову інстанцію прийшло кілька працівників УВБ. Поки вони перебували там, працівники згадуваного підрозділу виставили поруч із машинами вебешників каністру з бензином, а потім вирушили до центрального входу облпрокуратури та влаштували розбірки. Цю детективну історію навіть задокументовано на відео. Столбовой згадує, як за ними гналися трасою, намагалися зіштовхнути авто з дороги… Коли випускали в залі суду одного з фігурантів справи, що вимагав гроші, приїхала «швидка допомога»: його поклали на ноші й винесли як тяжкохворого. Що ж, колеги захищали свого товариша…

– Якщо вести мову про хабарництво, треба завжди пам’ятати: будь-який збір матеріалів на доказ фактів корупції межує з провокацією, – зауважує заступник начальника УВБ у Харківській області Ігор Бурченков. – Це реальність, як і відсутність в Україні законодавчо прописаної процедури контрольованого хабара. Ми обов’язково попереджаємо особу, яка намагається дати хабара, про наслідки її діяння, зрозуміло, якщо ця людина не переслідує мету викрити здирника. А викрити такого здирника у відділку міліції не так уже й просто – на охоронюваний об’єкт непоміченим не пройдеш. Якось документували заступника очільника райвідділу. Щоб зайти в службове приміщення, одяглися в уніформу супермаркету електроніки. Узяли коробки з-під оргтехніки, підігнали машину під відділок. Черговому сказали, що привезли командиру комп’ютери. Нас пропустили. Тим часом посадовець отримав гроші. Тут саме підійшов слідчий прокуратури – щоб нам згодом не закидали, що це провокація. Оце і є оперативна вигадка. До речі, справу цю в суді розглядали років зо три.

Здирника викрила «діамантова нога»

Якщо порівнювати нинішні часи й 1990-і, то нині, зі слів Бурченкова, громадяни стали частіше звертатися в УВБ, суд. Основні проблеми тепер – корупція, нелегальний обіг наркотиків. Подеколи серед правоохоронців виявляють споживачів дурману. А в Краснокутському районі знайшли цілу плантацію коноплі, приховану в лісі. Вирощував її помічник чергового райвідділу. У Шевченківському районі викрили кілька таких «нив». До негідних справ міліціонери деколи залучають своїх дітей. Якось викрили розшуковця, що змушував сина в ранці перевозити наркоту.

Порушники закону в погонах деколи відзначаються неабиякою кмітливістю. Якось вебешникам довелося виводити на чисту воду слідчого-хабарника. Той вимагав, щоб грали за його правилами, і всі пастки, влаштовувані йому викривачами, обминав. Зрештою чиясь світла «вебешна» голова вигадала хитромудру комбінацію. Особу, від якої слідчий вимагав хабара, поклали в лікарню начебто з переломом ноги – кінцівку навіть взяли в гіпс. Слідчий приїхав у медзаклад, поспілкувався з лікарями й начебто повірив у наявність переламу. Але коли «травмований» повернувся додому, вимагач вирішив остаточно упевнитися, що гіпс не приховує небажаного «сюрпризу», і зажадав, аби його було знято з ноги. Добре, що «хворий» майстерно зіграв свою роль до кінця: мовляв, якщо зніме пов’язку, то не зможе вийти з помешкання. Зрештою, офіцер таки взяв хабара. Всі його дії тим часом документувала прихована в гіпсі спецтехніка. Біля ліфта на «перевертня» вже чекали оперативники. Але «без бою» той здаватися не збирався – почав стріляти в сищиків із травматичного пістолета. Ушістьох ледь уклали його – настільки був сильний.

Усякого було в роботі харківських борців за чистоту лав міліції. Якось в один райвідділ звернулася дівчина, заявивши, що над нею вчинили наругу. Черговий прийняти заяву про факт зґвалтування відмовився – записав як завдання тілесних ушкоджень. Про це дізналася ВБ і почала розкручувати справу. На місці злочину була виявлена флешка. Записана на ній інформація мала службовий характер і свідчила про те, що хазяїн флешки… слідчий. Зрештою з’ясувались усі обставини злочину. Дівчина опівночі переходила через місток, аж раптом на її шляху виник похітливий молодик. Силою затягнувши нещасну під місток, «бравий» офіцер зґвалтував свою жертву…

Без показової «рубки»

– Мене двічі обирали депутатом облради, коли я служив у УВБ, – зауважує насамкінець Василь Іванович. – Люди довіряли мені, службі загалом. Високий авторитет допомогли завоювати наставники. Коли я ще «зеленим» прийшов у розшук, там були капітани й майори із 10–15-річним оперативним досвідом. Вони й навчали працювати, здебільшого на практиці. Брали за руку й вели Харковом. Казали: «Он, бачиш, тип пішов – запам’ятай, його звати Кєря, він крутиться на П’яному Кутку. Якщо когось там поб’ють, це міг зробити він. А он Алушта – друг його. А це кубло. Якщо когось доведеться там брати, сам не ходи: з іншого боку є вікно, що виходить на ту вулицю, тож обов’язково через нього втечуть, тому бери когось із собою для підстраховки». Заходимо всередину. «Дивися – ото Маруся, тримає це кубло...» Як зараз пам’ятаю, в кабінеті в сейфі лежала книжка в темно-синій палітурці – «Оперативно-розшукова діяльність». Зачитана до дірок! Там було все – навіть плани розкриття різноманітних злочинів. Ми мали її щодня читати й опрацьовувати. Так нас навчали: просто, ненав’язливо, дохідливо та живо. Згодом, коли розмилося професійне ядро й почав руйнуватися інститут наставництва, ми цю методику втратили.

Був час, коли з ВБ намагалися зробити таку собі «інквізицію» – службі наказали поставити щит у шафу, а взяти меч і рубати ним, «очищаючи» міліцію. Гузь оцінює цей час негативно, називаючи показовою «рубкою». Оперативників відривали від живої роботи, примушували бути держимордами.

– Наша робота передбачає тиху, не завжди помітну, планомірну оперативну діяльність, – каже Василь Гузь. – Хіба це правильно, коли змушують видавати на-гора показники щодо «очищення»? Так, зчепивши зуби, доводилося «гнати цифру», працювати на звіт. Але ж роботу внутрішньої безпеки не оціниш кількістю ув’язнених міліціонерів! Вважаю, що це ненормально, коли завдання «вебешника» зводять до пошуку порожньої тари з-під спиртного в службових кабінетах. І ще одне: працівник ВБ має знати все. І в тій ролі важко уявити вчорашнього випускника вишу. А навчати молодь треба – навіть, як правильно вживати спритне. Згадую, коли здобував освіту в Академії МВС СРСР, у нас викладала неординарна людина – начальник курсу спецпідготовки, що колись був резидентом КДБ у США. Він працював барменом на військовій базі ВПС і ділився власним досвідом, як пити й не п’яніти.

...Хоч Василь Гузь давно на пенсії, але й досі щедро ділиться з колегами тим, що знає й уміє сам. За це й заслужив відзнаку «За сприяння органам внутрішніх справ України», яку йому вручило рідне відомство.

Геннадій КАРПЮК, «ІЗ»,

Київ – Харків – Київ.

Фото автора

друкувати