Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Актуально
12/05/2013 22:21

Доброволець

Батько плакав. Уперше за своє свідоме життя, тобто цілих 15 років, Валентин помітив сльози на його обличчі! Побачивши сина обірваним, замурзаним, голодним, Іван Степанович не стримався – тільки очі світились радістю, бо ж знайшов таки рідну кровинку! Розкидала війна їхню сім’ю – дружина з двома меншими дітьми вже їхала на схід ешелоном із заводським обладнанням, а чоловік із первістком залишився у Кривому Розі. Батько, начальник пожежної частини металургійного заводу, виводив із ладу залишки устаткування, щоб не дісталося ворогу. А сина разом із однолітками відправили копати протитанкові рови на підступах до міста…

Коли фронт підійшов зовсім близько, юнаків розпустили по домівках. Прибіг Валентин до рідної оселі, а там – нікого. Сусіди сказали, що їхню сім’ю евакуювали. Що робити, де шукати рідних? Вирішив піти на батьків завод – може, там щось знають? Але як проникнути хлопчакові на режимний об’єкт? Тут Валько виявив винахідливість, за яку в мирний час йому б добряче нам’яли вуха: вирив лаз попід парканом і мерщій – у пожежну частину. І – ось він, батько! Стоїть і плаче. Комуніст, командир пожежних, уособлення сили та мужності…

Викликав Іван Степанович зав­госпа, наказав видати малому якусь одежину, нагодувати, покласти спати. Як виявилось, хлопець відшукав батька в останній момент: наступного дня той теж мав вирушати в евакуацію, і якби Вознюк-молодший не прибіг на завод того вечора, невідомо, чи зустрілися б вони ще коли-небудь!..

Валентин Іванович добре па­м’ятає їхній шлях на схід улітку 1941-го. Дороги забиті цивільними, що йшли, їхали, вели худобу узбіччям. Військові, понуривши голови, відступали. Німецькі літаки постійно скидали бомби. Але вдалося прорватись: наздогнали криворізький ешелон, що прямував на Урал, розшукали жіночу половину родини. Пощастило Валентинові, пощастило! Багатьох його однолітків погнали в Німеччину, а він у тилу опинився. Але працював героїчно.

Влаштувавши сім’ю в Нижньому Тагілі, Іван Вознюк відбув на фронт, і Валентин залишився за старшого. Ще вдома після закінчення сьомого класу, 1940 року, вступив до ремісничого училища, в евакуації продовжив навчатись в училищі при механічному заводі. Втім, сидіти за партами учням доводилося лише зрідка – їх розподілили по цехах виготовляти снаряди. Діти й жінки проводили за верстатами по дванадцять годин, але не скаржилися: знали, що на Перемогу працюють!

 

Як виповнилось Валентинові сімнадцять, став він до військ­комату вчащати, мовляв, хочу добровольцем на фронт іти, загарбників із рідної землі гнати! Довго відмовляли, та в неповних 18 років усе ж таки взяли до війська. Хлопець же нівроку – рослий, фізично загартований, спортсмен, комсомолець… Тож у березні 1944-го юного червоноармійця Вознюка направили до Свердловська, на курси з підготовки радіотелеграфістів.

Оволодівати армійською наукою було нелегко. Командири – всі фронтовики, більшість – відправлені з передової через поранення, тому навчали не за підручниками, а передаючи власний бойовий досвід. Разом із хлопцями вчились і дівчата. Наставники нікому поблажок не робили – тридцять градусів морозу, а ці тендітні створіння, яким би ще вчитися, закохуватись, квіти від хлопців приймати, мусили вдосвіта на ранкову зарядку в спідніх сорочках вибігати!.. Вчили радистів і діяти в тилу ворога. Зокрема, новобранці проходили десантну підготовку – виконали по десять стрибків із парашутом.

Проте останнє червоноармійцю Вознюку не знадобилося. У грудні 1944 року його відправили до Львова, де формувався 375-й полк 59-ї стрілецької дивізії внутрішніх військ, якому належало виконувати завдання з охорони тилу 4-го Українського фронту. 

Доводилось зв’язківцеві й у бій з недобитими фашистами вступати, і диверсантів затримувати, і по кілька днів у засідках просиджувати. За наступаючою Червоною Армією частина поволі рухалась на захід, на початку 1945-го перетнула польський кордон. Не забути ветерану, як його підрозділ увійшов на територію нацистського табору смерті «Освенцім». Валентин Іванович на власні очі бачив наслідки звірств «істинних арійців». Тож страшно йому стає й нині, коли фашизм часом знову підіймає голову.

 

Єдина зброя проти фашизму – Пам’ять. У цьому Валентин Вознюк твердо переконаний:

– Люди повинні знати, що таке фашизм. Лише володіючи повною інформацією, ми будемо впевненими, що нашим нащадкам не задурять голови і цей жах не повториться знову. Тепер на «чорне» кажуть – «біле», і навпаки. Дуже мало залишилося нас – тих, хто може розповісти правду…

Знаєте, що таке Освенцім? Кажуть, тепер там музей. Це правильно, туди б не завадило завітати кожному. Сподіваюсь, поляки зберегли всі свідчення того, що тоді там творилося. Мій підрозділ перебував там зо два місяці, тож надивився на те пекло!.. Взагалі, Освенцім, німецькою – Аушвіц, являв собою не один концтабір, а величезну «фабрику смерті». Вона почала діяти в червні 1940 року, і припинила своє існування 27 січня 1945-го, коли туди ввійшли солдати Червоної Армії. Створено її на місці колишніх австро-угор­ських казарм неподалік польського містечка, йменням якого назвали й табір. Душогуби його весь час добудовували, тож у 1945 році це вже був комплекс із трьох таборів.

Достеменно не відомо, скільки саме людей там знищили – перед тим, як втекти, фашисти поспіхом спалювали документи й навіть попіл, що залишався від спалених тіл, вивозили й висипали у Віслу, аби людство не дізналося про справжні масштаби трагедії. Наразі вважається, що в Освенцімі загинуло від 1,1 млн до 1,6 млн осіб! Більшість із них – євреї, однак чимало було й поляків, українців, росіян, чехів, угорців, циганів… Вижило всього 7,6 тисячі людей – нацисти, втікаючи, не встигли їх знищити. В тому таборі, куди зайшли ми, виявилося 1,8 тисячі в’язнів, виснажених настільки, що ці дорослі люди важили по... 25-30 кілограмів! Усі вони потребували медичної допомоги та харчування – цим наша частина попервах і займалася. А представники інших компетентних органів опитували в’язнів, з’ясовуючи, звідки вони родом, чи можна знайти їхніх рідних і доправити на батьківщину, – пригадує Валентин Іванович.

Ветеран каже, що найбільше його вразило видовище, яке красномовно свідчило про жахіття, що чинилися в Освенцімі: величезна будівля, забита одягом знищених людей – тисячі й тисячі костюмів, суконь, сорочок! Купи взуття, окулярів, іграшок… Цинізм, жорстокість, із якими людей вбивали в промислових масштабах, неможливо пробачити, неможливо забути…

Залишивши «табір смерті» (який Валентинові та його однополчанам ще не раз доводилось бачити в страшних снах), частина рушила на північ. Перемогу Вознюк зустрів під Варшавою. Звичайно, юнак не сподівався, що скоро солдатів розпустять по домівках (термін його строкової служби завершувався аж через п’ять років, 1950-го). Але ж війна закінчилась! Це переповнювало його серце безмежною радістю...

 

У  вересні 1945 року Вознюка перевели в 217-й окремий стрілецький батальйон 24-ї окремої стрілецької бригади внутрішніх військ, дислокований у Здолбунові, на Рівненщині. А коли настав час звільнятись у запас, дослухався Валентин поради батька (той після війни служив у штабі Київського військового округу) – і залишився на надстрокову. Службу продовжив у Києві, в окремій частині зв’язку ВВ МДБ Українського округу, яка на тривалий час стала для Валентина Івановича другою родиною. Нині цей військовий колектив іменується Окремим вузлом зв’язку внутрішніх військ МВС України – до речі, в серпні поточного року він святкуватиме свій 70-річний ювілей. За словами заступника командира частини з виховної роботи майора Олександра Серебрянського, ветеран охоче підтримує зв’язок із однополчанами – відвідує урочисті події, зустрічається з особовим складом, радіє телефонним дзвінкам.

– Вважаю, що наш ветеран – щаслива людина: з дружиною Ельзою Миколаївною прожили в мирі й злагоді понад півстоліття, мають дітей, онуків, правнуків. Однак для нього дуже важливо, що війська його не забувають. Це свідчить: він гідно служив своїй державі, своєму народові, – каже майор Серебрянський.

Валентин Вознюк обіймав різні посади. Навчав радіотелеграфістів, «качав» зв’язок, не раз ставав переможцем у змаганнях із радіоспорту на першість військ, очолював волейбольну команду. Прослуживши десять років «надстроковиком», Валентин Іванович заочно закінчив юридичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. 1960 року йому було присвоєно звання молодшого лейтенанта. На щастя, батько нашого героя ще встиг порадіти за сина, побачивши його в новенькому офіцерському мундирі. Сам Іван Степанович дослужився до звання майора. Відданий військовій службі, він дуже сумував, що колись доведеться її залишити – і за трагічним збігом обставин, майор Вознюк пішов з життя в день виходу на пенсію... Фронтові нагороди батька, ордени Червоного Прапора та Червоної Зірки, Валентин Іванович і досі зберігає як найдорожчі реліквії.

 

Син завершив службу через п’ять років. Пройшовши в своєму підрозділі шлях від радіооператора до заступника командира дивізіону з технічної частини, він був переведений до респуб­ліканського Управління ВВ. Звіль­нився через хворобу з посади офіцера відділу зв’язку 1970 року. Проте неспокійна вдача не дозволила ветерану сидіти на пенсії. Одужавши, він працював у різних галузях народного господарства. Останнім місцем роботи фронтовика був виш, який він свого часу закінчив – працював у службі охорони університету з 1992 по 2005 рік, тобто аж до сімдесяти дев’яти років!

На запитання, в чому секрет його довголіття та активності, ветеран, усміхаючись, відповідає, що якраз після виходу на заслужений відпочинок і став почуватися гірше. Адже життєві сили, на його думку, саме й слід черпати в службі, в роботі, спілкуванні з людьми. Прислухаємось і ми до мудрої поради ветерана, щоб кожен прожитий день був на користь і нам самим, і нашим ближнім.

Георгій ДАЦЕНКО,

Валерія АГІБАЛОВА, м. Київ.

Фото з архіву Окремого вузла зв’язку ВВ МВС України та з архіву «ІЗ»

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті