Міністр із Веснянки

24 квітня 80-річчя відзначає легенда нашої міліції – генерал внутрішньої служби Андрій Василишин, перший міністр внутрішніх справ незалежної України. Його доля – непростий шлях сина хлібороба із села Веснянки, що на Хмельниччині, який став видатним державним діячем. Нині це людина із мужнім, але добрим обличчям, із чудовою військовою виправкою, не втраченою за багато літ, добре знана в рідній країні й далеко за її межами. Він входить у групу радників МВС, найавторитетніших людей цієї системи, професіоналів найвищого ґатунку. Водночас Василишин встигає виконувати важливі громадські обов’язки: очолює Всеукраїнський фонд правоохоронних органів, Збройних сил і військових формувань «Україна», багато літ поспіль його обирають президентом МГО «Українська секція Міжнародної поліцейської асоціації». Досвід і авторитет, які Андрій Володимирович здобував роками на державній службі, тепер допомагають йому успішно працювати вже на громадських засадах.

Час неспокою – час звершень

Наразі в Україні панує відносна суспільна стабільність. Але ще свіжі в пам’яті «буремні дев’яності», точніше, їх початок, коли в країні, як і в інших колишніх союзних республіках, унаслідок складних соціально-економічних процесів оргзлочинність і корупція почали проникати в усі сфери життя, перетворилися на один із ключових інструментів боротьби за владу, створили загрозу національній безпеці молодої держави. Кримінальний чинник постав як дестабілізаційний фактор, люди втрачали віру в спроможність влади навести лад. У такій ситуації вирішення проблеми ефективної протидії криміналітету вимагало невідкладних, радикальних дій. Саме 1990-го міністром внутрішніх справ України Верховна Рада затвердила генерал-лейтенанта міліції Андрія Василишина, який доти п’ять років керував столичним главком, якнайкраще зарекомендувавши себе на цій посаді.

Треба було вирізнятися великою мужністю, щоб тоді очолити головне правоохоронне відомство. Але новий міністр за плечима мав багатий досвід різнопланової практичної міліцейської й управлінської діяльності, починаючи від рядових посад оперуповноваженого, слідчого, старшого слідчого з особливо важливих справ тощо, що закріпився під час керівництва службою дізнання МВС, управліннями внутрішніх справ Чернівецької, столичної областей і міста Києва.

Андрій Володимирович одразу розпочав активну роботу зі зміцнення законності та правопорядку, вдосконалення діяльності ОВС і внутрішніх військ, налагодження тісних зв’язків із населенням, кращого правового виховання громадян. Накопичені знання, глибоке розуміння всіх аспектів успішного розвитку галузі відіграли дуже важливу роль у період розробки нової законодавчої бази для української міліції, у чому Василишин брав безпосередню участь. Під його орудою впродовж чотирьох років підготували та впровадили такі важливі закони, як «Про міліцію», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про дорожній рух», «Про громадянство України» й багато інших. Є чимало інших таких прикладів. Адже законодавчий процес у молодій незалежній державі набував обертів саме тоді.

Варто нагадати, що початок українського державотворення, становлення системи правоохоронних органів і формування відповідної законодавчої бази супроводжувалися багатьма складними процесами в політичному й суспільному житті. Відносний спокій у країні змінився бурхливою активізацією народного руху. Тисячі людей, незадоволених політикою влади, виходили на центральні вулиці й площі Києва. Студенти встановили наметове містечко в центрі столиці, оголосили акцію голодування. З новою силою спалахнула боротьба за розділ Православної церкви, почалися захоплення храмів. Особлива напруга вирувала чи не щодня біля Верховної Ради. У багатьох на пам’яті бензовоз, що прорвався до будівлі парламенту. До речі, у тому, що тоді не сталося біди, – безпосередня заслуга Василишина.

Воля та рішучість – обов’язкові для лідера

Першому очільнику міліцейського відомства багато тоді виказували порад, навіть висували вимоги щодо застосування жорсткіших заходів заради забезпечення спокою та порядку, передусім, у столиці. І тільки принципова, виважена позиція міністра застерегла тієї напруженої години від кровопролиття, протистояння міліції й народу. У цьому його головна заслуга як керманича системи ОВС. Але ці суспільно-політичні процеси так чи інакше вплинули на розвиток непростої оперативної обстановки в державі. Наприкінці 1980-х – початку 1990-х динаміка злочинності в Україні стала набувати загрозливого характеру, тому для протидії її проявам виникла нагальна потреба у вжитті невідкладних заходів як на загальнодержавному, так і міжнародному рівнях. Зміна політичної, соціально-економічної платформ державності й громадянського суспільства призвели до потреби перегляду стратегії та моделі функціонування органів внутрішніх справ.

У Василишина, який все це добре усвідомлював, було не тільки багато планів і задумів – він мав головне: волю та тверду рішучість їх здійснити. Для ефективнішої боротьби зі злочинністю в міністерстві створювали нові служби й підрозділи, розробляли їхнє нормативно-правове забезпечення. Тоді ж, у листопаді 1992-го, Україна стає членом Міжнародної організації кримінальної поліції – Інтерполу, невдовзі в структурі відомства утворили його Національне бюро. З’явилися ГУБОЗ, Оперативно-технічна служба, Служба міжнародних зв’язків, СВБ, низка інших структур, сформували підрозділ швидкого реагування «Беркут», який згодом не раз відігравав важливу роль у забезпеченні правопорядку в складних ситуаціях. Одним із перших серед керманичів нової держави Василишин зрозумів, наскільки важливим є формування в такій обстановці позитивного іміджу стража правопорядку й усталення засад гласності в роботі міліції. У системі МВС з’явилися й активно запрацювали центри громадських зв’язків. Відкритість у діяльності органів внутрішніх справ ставала нормою.

Вирішуючи складні завдання, пов’язані з реагуванням на напружену криміногенну ситуацію в державі, міністр ніколи не випускав з поля зору соціальні проблеми, турботу про людей. Для реабілітації й лікування правоохоронців, членів їхніх сімей добудували Центральний госпіталь МВС, ввели в експлуатацію санаторій «Перлина Прикарпаття» на 500 місць у Трускавці, створили медичні центри в селі Шаяні на Закарпатті й селищі Сатанові Хмельницької області. Майже 4 тисячі міліціонерів одержали нові квартири.

За ініціативою Василишина запровадили нову систему підготовки кадрів. Він активно сприяв розширенню міліцейської академії, створенню університетів внутрішніх справ у Харкові, Луганську, навчального центру УМВС Київщини. А скільки самовідданої праці, турботи віддав Андрій Володимирович на вирішення соціальних завдань, пов’язаних із приборканням наслідків Чорнобильської катастрофи! За його підтримкою створили Національний музей «Чорнобиль» – своєрідний пам’ятник героям-ліквідаторам. До речі, саме завдяки зусиллям тодішнього керівника столичного УВС 26 квітня 1986-го без зайвих зволікань у Чорнобиль поїхав оперативний загін УПО Києва, а о 15-й годині по тривозі підняли особовий склад міліції, швидко сформували зведений батальйон у кількості 301 працівника й направили в зону техногенного лиха. 27 квітня там уже працювала й велика група київських медиків у погонах.

Нові справи дають силу й енергію

Міністр глибоко розумів важливість упровадження передового досвіду в практику міліцейської роботи. Розповідають про такий випадок. Якось Костянтин Масик, який виконував дипломатичну місію у скандинавських країнах, запропонував Василишину детальніше ознайомитися з досвідом поліції Фінляндії. Андрій Володимирович погодився й вирушив у цю подорож службовим авто. На кордоні з’ясувалося: водій узяв із собою не той паспорт. Генерал пересів за кермо і, маючи дипломатичні документи, без проблем перетнув рубіж держави, де його тепло зустріли колеги. Шофер надалі залишився як пасажир, у Фінляндії одразу поширилася інформація, начебто український міністр безпосередньо, як водій, вивчає роботу фінської дорожньої поліції. До речі, після повернення Василишин використав досвід цього візиту й зініціював створення відповідних підрозділів забезпечення порядку на українських шляхах. На жаль, потім цю ідею недооцінили…

Про суто людські риси Василишина можна говорити багато. Але є одна, яку відзначають усі: це неабияка скромність. Відомий такий епізод із часів, коли він очолював правоохоронне відомство. Згадує генерал-лейтенант міліції Василь Зарубенко: «1991-го, напередодні розпаду СРСР, Андрій Володимирович приїздив на нараду міністрів внутрішніх справ Європи за участю представників Росії, України, інших республік. Проживання в готелі тоді в Німеччині коштувало занадто дорого, і грошей, щоб заплатити за пристойний номер, у Василишина не було. Андрій Володимирович зупинився в знайомого військового – командира дивізії. Усіх вразила скромність українського міністра. Керівник МВС Росії Віктор Баранников, міністри з інших країн прилетіли на персональних літаках, із охороною та свитою. А Василишин приїхав у Німеччину із водієм на «Жигулях» сьомої моделі! Хоч обстановка тоді на шляхах, особливо в Польщі, була дуже складна. На автомагістралях промишляли дорожні банди, які грабували, вбивали водіїв і пасажирів. Але генерал виявився безстрашною людиною. Звісно, неабияк ризикував, проте до того йому не звикати».

Андрій Володимирович – надзвичайно цікавий співрозмовник. А на запитання, чому не пише спогадів, відповідає коротко: «Не хочу давати собі оцінок. Нехай міністра оцінять люди, історія…». Та й часу в нього, як завжди, немає. Справи, зустрічі, засідання, інші заходи, в яких він обов’язково має взяти участь... Його мобільний телефон постійно дзвонить – отже, генерал комусь потрібен. І це дуже добре. Чинний радник МВС, президент двох громадських організацій зустрічає 80-ліття сповненим сил та енергії, бо попереду в нього ще багато нових справ.

Гордість і любов Андрія Володимировича – його надійний тил, сім’я. Оповиває теплом і підтримує кохана дружина, Тамара Василівна, з якою разом, здається, усе життя. Син Андрій, кандидат медичних наук, працює у сфері практичної медицини, разом із дружиною, педагогом-психологом Таїсією, подарував дідусеві двох чарівних онуків. Це, мабуть, найголовніше, щоб почуватися щасливим...

Олександр ЗАРУБИЦЬКИЙ,

м. Київ

друкувати