Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
З перших вуст
08/10/2012 9:57

МУРазм дужчав...

Відверто кажучи, до того, як на пульті домашнього кінотеатру натиснути кнопку «Play», якісь ілюзії щодо серіалу «МУР» я все ж мав. Зрозуміло, чекати чогось на кшталт «Місце зустрічі змінити не можна» було б щонайменше наївно – не ті часи, не ті актори, не та режисура. Однак на обкладинці диска написано: «Від творців «Ліквідації» та «Ісаєва»... За творами Едуарда Хруцького...». Та й актори не найгірші... На жаль! Ілюзії розвіялись умить – із першої ж серії. Їх змінили гірке розчарування та здивування: «Навіщо, скажіть, будь ласка, знімати ТАКЕ?!».

Послухай, бреши, але ж знай міру! 

Є від чого впасти в розпач...

Можливо, хтось звинуватить мене в зайвій прискіпливості й навіть буквоїдстві, проте... Я вважаю, що заплативши свої кровні гроші за перегляд фільму, який позиціонують як «військово-кримінальний серіал», глядач не повинен отримувати псевдоісторичну нісенітницю на зразок американських бойовиків 1980-х, де рядові Радянської армії хизувалися полковницькими погонами, а генерали влітку носили баранячі шапки з солдатськими кокардами. У «МУРі» ж таких перлів – й на воза не забереш. Відпочатку стає зрозуміло, що до роботи над стрічкою ніхто навіть і не здогадався залучити консультантів, які хоча б трохи знаються на уніформі Червоної армії й, особливо, НКВС воєнних років. Та й не тільки на уніформі, а й на історії «органів» взагалі...

Добре, коли були б лише «неоковирності» такого рівня: упродовж двох серій про події 1943 року одна з головних героїнь перебувала на службі в однострої без погонів (при цьому всі довкола, зрозуміло ж, у погонах!). І лише потім раптом вони на ній з’явилися... Тут річ серйозніша. Кілька разів у серіях, де в титрах написано: 1942 рік, начальник карного розшуку говорить про «особливу небезпеку банди», члени якої «перевдягнуті у форму НКДБ». Проблема, знаєте, у тому, що на момент, в якому відбуваються події... ніякого НКДБ не існувало й близько! Був єдиний і неподільний Народний комісаріат внутрішніх справ, до якого працівники держбезпеки мали такий же стосунок, як і хвацький начальник МУРу. А ось у складі комісаріату якраз і функціонувало Головне управління держбезпеки. От тільки форму її працівників усі й називали «енкаведешною», на відміну від простої міліцейської.

А вже зовсім видатним «перлом» є розмова того ж начальника МУРу з його підлеглим (і голов­ним героєм фільму за сумісництвом) начальником відділу боротьби з бандитизмом майором Даниловим: «Ти що, думаєш – з тебе за це погони зірвуть?! Та тобі голову відірвуть! Погони можна назад пришити, а голову – ні!». Природній монолог, чи не так? Ось тільки на дворі – за сценарієм! – кінець літа 1941 року... У цей час після такої розмови його учасникам залишилося б тільки погасити світло, злити воду й чекати конвой із неіснуючого НКДБ. Оскільки вони привселюдно розписалися в тому, що є ворожими агентами, засланими в лави доблесної московської міліції. Чому? Та тому, що в сорок першому погонів ні в армії, ні в міліції, ні в інших «силових структурах» СРСР не було вже понад двадцять літ – із революції й громадянської війни! І з’являться вони лише 1943-го. На початку ж війни, до речі, така перспектива не могла наснитися нікому й у найгіршому сні...

Скажете – дріб’язок? Не знаю, не знаю... Зневага до історичної деталі практично неминуче призводить до того, що художній твір з’їжджає з рейок об’єктив­ного відображення часу і його людей на криву доріжку псевдоісторизму. Саме так і відбувається з серіалом. Приміром, якщо вірити його творцям, то навіть трагічного 1941-го жоден працівник відділу боротьби з бандитизмом МУРу не брав участі в боях із полчищами фашистів, що рвалися в Москву. Але ж це неправда! Процитую доволі серйозне джерело: «У роки Великої Вітчизняної війни значна частина керівного й оперативного складу Московського карного розшуку влилася в лави регулярних частин Червоної армії, партизанські загони й винищувальні батальйони, що успішно діяли в тилу ворога». Ось так – чимало московських сищиків воювали, навіщо ж у фільмі всіх працівників ВББ роблять тиловиками!?

Знову ж таки, образ начальника карного розшуку втілений в серіалі неймовірно «талановито»... Творці фільму обділили його нагородами – реальний начальник МУРу 1941-го був кавалером орденів Червоного прапора та «Знак пошани», а в картині йому дісталися тільки «червона зірка» та ювілейний нагрудний знак НКВС... Справжній керівник московського карного розшуку (1940 – 1943 рр.) Костянтин Рудін був за спогадами сучасників і колег «... асом чекістської й розшукової роботи, сам періодично брав участь в проведенні операцій із затримання небезпечних злочинців». І де це в стрічці? Там начальник розшуку – грубий і очевидно тупенький «держиморда», участь якого в діяльності підлеглих обмежується безперервними «розносами» з приводу і без або ж офіційно-черговим «Вітаю, товариші, банду взяли!». Його не видно на жодній операції, хіба що під час «шапкового розбору», натомість – суцільні наради й прочухани підлеглим.

До того, наскільки «правильно» і «грамотно» показано в картині роботу сищиків та інших міліціонерів, ми ще повернемося. Це – тема для окремої розмови. Поговоримо поки що про їхніх «опонентів» і деякі інші деталі серіалу.

 

Змішалися до купи коні, люди... 

Про непереборне бажання творців «МУРу» валити до купи все підряд, не розбираючись, наскільки це відповідає істині й описуваній історичній епосі, красномовно свідчить такий факт. На початку серіалу основ­ною кримінальної проблемою Москви стає (якщо вірити творцям фільму!) банда якихось суб’єктів у саванах і з пружинками на ногах. Вони тероризують москвичів, залякуючи до гикавки, а ще грабують й подекуди навіть убивають. 

Примітно, що банда так званих стрибунців справді існувала! Але діяла вона за двадцять років до початку Великої Вітчизняної в Петрограді. Щоправда, за інформацією деяких істориків криміналістики, вона мала послідовників і в Москві, однак у далекі від часу фільму 1920-і... Проте й це, загалом, півбіди. Лихо відбувається, коли під час огляду місця злочину мурівский експерт зарозуміло заявляє, що знайдені там ніж і пружинне взуття – німецькі. І це виявляється правдою! Адже створив банду й керував нею, засланий перед війною в Москву агент абверу, колишній чи то російський кримінальник, чи то польський офіцер (чи те й інше разом!), якого грає хороший актор Домогаров. І це він, фашистський засланець, припер із Німеччини ножі, черевики-пру­жини, парабелуми-гранати, а також «пекельну машинку» для підриву особливо важливого об’єкта.

Ось тут і хочеться поставити авторам фільму суворе запитання: «Гаразд, з історією ви не дружите... А з елементарною логікою – як?». Справді, яка має бути вантажопідйомність фашистського агента, щоб він ніс на собі не тільки найнеобхідніше для його злочинної діяльності, а ще й безліч важких залізяк, які можна знайти й у Москві?! Та й навіщо роздавати бандитам кинджали з клеймом «Золінген»?! Щоб вони, залишивши їх на місці пограбування, дали міліції чітко й недвозначно зрозуміти – тут не звичайна кримінальщина, тут фашистські агенти працюють?! Щоб замість карного розшуку за них взялися скорохвати з Держбезпеки, які тими тривожними днями найчастіше спершу стріляли, а потому розбиралися? Що за нісенітниця?!

Імовірно, в уявленні творців «МУРу» процес, описаний у довоєнній ще радянській літературі: «переходив кордон ворог, шпигун і диверсант», постає як політ комфортабельним вантажопасажирським рейсом «Берлін – Москва» – та ще й без жодного митного та прикордонного огляду.

Та й узагалі, якщо цим творцям вірити, то здебільшого криміналом у військовій Москві «рулили» фашистські агенти, а не вітчизняні особливо небезпечні злочинці. Якраз останні на зовсім безглуздо зображеному в одній із перших серій «сходняку» від співпраці з гітлерівцями відмовляються – із суто патріотичних міркувань. А ось це вже – украй небезпечна помилка. Вкорінюватись у «масову свідомість» вона почала ще рядками блатного фольклору: «Савейская «малина» врагу сказала – нет!». Нісенітниця це все й брехня безсоромна! Кримінальники ще й як співпрацювали з фашистами, зокрема як поліцаї. От тільки, зазвичай, на вже окупованих німцями територіях. А причина тут не в патріотизмі, а в аж надто злодійській практичності – бо ті статті кримінального кодексу, під які підпадали інтриги з ворогом, чітко й недвозначно пахли розстрілом. А з 17 жовтня 1941-го Особливій нараді НКВС надали повноваження за відповідними статтями КК засуджувати до такого розстрілу без суду й слідства. Ось і не було злочинцям зиску підставлятися під «вишку», працюючи на фашистську розвідку. Але це зовсім не означало, що всенародні горе й героїзм Великої війни змусили їх відмовитися від звичного бандитського промислу. Аж ніяк. Кримінальні покидьки й далі крали, грабувати й розбійникувати ще дужче, ніж до війни. За що, до речі, багато хто з них поплатився – під час введення в Москві стану облоги 1941-го – кримінальну наволоч нерідко розстрілювали на місці злочину – і по заслузі. Шкода, що у фільмі не показано ЦЕ.

Так, МУР, безумовно, протидіяв ворожим агентам, відловлював «ракетників»-коректуваль­ників бомбових ударів гітлерівської авіації або ворожих парашутистів. Однак не це було головною його роботою, а протидія кримінальній злочинності, яка підняла голову в охопленій військової метушнею й плутаниною Москві. Але ж які справи реально «розкручували» мурівці! Чого лишень варте повернення восени 1941 року надсекретного німецького шифрувального апарата, який із-під носа в контррозвідників із кузова вантажівки під час перевезення поцупили... голодні підлітки-безпритульники! Тоді чітка робота сищиків урятувала від трибуналу весь конвой, залучений до перевезення цінного вантажу.

Але автори фільму надають перевагу «нестримному польоту фантазій», а не кропіткій роботі в архівах, спілкуванню з ветеранами або хоча б дотриманню літературної основи. Ось і виходить у них, що відділ боротьби з бандитизмом 1941 року тільки й протистояв шпигунсько-диверсійній мережі, створеній одним-єдиним кримінальником. А вже як хвацько злочинці проникають на надважливий стратегічний об’єкт, який ледве не став жертвою їхньої диверсії! Складається враження, що охорона там була організована на рівні третьорозрядної овочевої бази... Та якби так було насправді, то заслані гітлерівцями аси-диверсанти, головорізи СС і абверу (а не кримінальники!) рознесли б 1941-го Москву по цеглинці! Проте вийшло навпаки – ніяких серйозних диверсій в столиці, що відчайдушно оборонялася, вони організувати не зуміли і, зрештою, ворога здолали й він ганебно втікав від її стін.

Безумовно, була в тому й чимала заслуга працівників МУРу, однак, укотре повторю, головним їхнім подвигом стала боротьба з кримінальною злочинністю. Та, якщо уважно й вдумливо переглядати серіал, розумієш – якби, не дай Боже, з бандитами боролися б так у реальності, то горе було б москвичам... Чому? Це тема для окремої розмови – у наступному номері «Моментів».

(Далі буде)

Олександр ІВАЩЕНКО, 

головний редактор «Іменем Закону»

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті