Сигнали миру з «малої землі»

Зазвичай, принагідно згадуючи про чорнобильську катастрофу, говорять про минуле: те, як боролися із невидимим ворогом, як переселяли сотні тисяч поліщуків, як ефективно й не зовсім використовували закордонну допомогу та ресурси держбюджету на латання бездонно-чорної діри страшного техногенного лиха. І дійсно, близько 150 тис. кв. км української, білоруської та російської територій зазнали небаченого досі «бомбардування» радіонуклідами «мирного атому» зі зруйнованого блоку ЧАЕС, від чого постраждало 5 млн людей. Проте наразі потрібно, не забуваючи подвигу ліквідаторів, надати пріоритет обговоренню перспективи зони відчуження, котру дехто називає «малою землею», можливості розвитку й реальної її інтеграції в «тіло» держави. Чорнобильська біда безпосередньо спричинила повне знелюднення чи деградацію кількох міст, майже 70 сіл, прискорила вимирання сотень населених пунктів Київщини, Житомирщини та Чернігівщини.

Наслідки однієї ночі не ліквідували за 26 років
Про різноманітні відновлювальні процеси та програми щодо зони ЧАЕС українська влада, науковці, міжнародні організації й експерти говорять вже років зо двадцять. Щоправда, будь-яку діяльність, спрямовану на вивчення довкілля, спорудження об’єктів захоронення чи дезактивації «брудних» матеріалів або радіаційних відходів, захисні заходи, зокрема гідротехнічні, обслуговування практично «мертвої» атомної станції та регламентні роботи на об’єкті «Укриття» тощо, теж варто сприймати як інтеграційні елементи. Однак то крапля в морі запитань, на котрі потрібно якнайшвидше познаходити відповіді. А поки що українське Полісся вимирає, деградують села й навіть далекі від «брудної тридцятикілометрівки» міста – це попри зусилля відомих міжнародних фінансових донорів та постійну увагу держави й громадськості до чорнобильських проблем. Напевно, щось відбувається в цій сфері «не так», бо соціально-економічні наслідки однієї ночі 26 квітня 1986-го не можуть ліквідувати уже впродовж 26 років, а сумарні збитки України від катастрофи офіційно оцінюють майже у 180 млрд доларів! Фахівці зауважують: через управлінські прорахунки, непрофесіоналізм, неефективне використання коштів, корупцію й розкрадання, чимало болючих точок і невирішених проблем тієї «малої землі» набули рис хронічного захворювання системи її адміністрування.
Позитивним сигналом для прип’ятського краю стало те, що останнім часом і влада, і суспільство почали звертати увагу на низку досі не порушуваних проблем. Один із таких імпульсів – круглий стіл «Сьогодення та майбутнє Чорнобильської зони відчуження», який провели в січні в Національному інституті стратегічних досліджень. На засіданні розглянули питання безпеки техногенних і природних об’єктів, зокрема, обговорили майбутнє водойми-охолоджувача ЧАЕС, стан створення держзаказника «Чорнобильський спеціальний», перспективи розвитку нових видів діяльності на відчуженій території й відповідне нормативно-правове забезпечення. Безперечно, радіоактивно забруднені ареали потрібно повертати до нормального життя. Для цього треба втримати в регіоні людей, створити робочі місця, відновивши загублений економічний потенціал. Про таку стратегію йдеться в проекті «Концепції державної політики у сфері розвитку діяльності в Чорнобильській зоні відчуження». Але реабілітувати цей наш терен слід обережно, виважено, не кидаючись у крайнощі, бо «за дротом» справді є чисті від радіоактивного бруду ділянки, котрі можна вважати придатними для обмеженого користування, а є небезпечні «вкраплення», куди людській нозі ступати не бажано. Наразі не потрібні рекорди на кшталт спорудження залізобетонного мегаліту нових часів – саркофага, що спроектували й звели за півроку над 4-м енергоблоком. Зважаючи на темпи рятувальної операції, з’явився доволі унікальний об’єкт, обладнаний системою контролю гамма- й нейтронного полів, теплового та сейсмомоніторингу. Проте нехай повільна, але невпинна його руйнація свідчать про суттєві недоліки й нагальну потребу спорудження надійнішої, довговічнішої конструкції, яка унеможливить розповсюдження радіації із ЧАЕС. Мегалітом XXI століття стане конфайнмент «Укриття» – захисна споруда (арка заввишки 105 м, завдовжки 150 м, завширшки 260 м), призначена перетворити зруйнований енергоблок на екологічно безпечну систему, котра зможе підтримувати свій статус щонайменше століття. Звісно, це буде так, якщо допоможуть міжнародні донори (28 країн, що входять до складу асамблеї Чорнобильського фонду «Укриття», яким керує Європейський банк реконструкції і розвитку) – його зведення й досі перебуває на стадії підготовки. Ймовірно, міжнародної «ін’єкції» у вигляді близько 200 млн євро та 250 млн доларів було замало, аби розпочати роботи. У квітні 2011-го країни-донори надали Україні 550 млн євро на чорнобильські проекти. Нинішня ціна питання – 740 млн євро...
Мабуть, одному Богу відомо, скільки грошей «закопали» в чорнобильську землю – можна навіть пожартувати, що окремі її ділянки просякнуті не радіацією, а мільйонами євро, доларів і гривень. Сумну славу здобув контракт на будівництво промкомплексу з переробки твердих радіоактивних відходів складової частини «Укриття», який підписали з німецькою компанією ще 2001 року. Його початкова вартість становила 33,3 млн євро, але невдовзі вона зросла до 48 млн. Однак терміни підготовки будмайданчика «Укриття» постійно відкладали. І от днями громадськість сповістили: незабаром почнуть споруджувати конфайнмент. Це вже не перший такий «сигнал». Хочеться вірити, що остаточний. Наразі проголошено: новий суперсаркофаг 2015-го ізолює зруйнований реактор. Принаймні, це пообіцяв керівник Державної агенції з управління зоною відчуження Володимир Холоша, запевнивши: необхідну інфраструктуру вже створено, хоча і є певні ризики.
У лютому цього року пролунав ще один чорнобильський «сигнал»: український парламент окремим законом дозволив, а президент підтримав спорудження за рахунок кредитів централізованого сховища для відпрацьованого ядерного палива в зоні відчуження ЧАЕС (між колишніми селами Стара Красниця, Буряківка, Чистогалівка та Степанка). Це теж доволі дорогий (кошторис – 3,7 млрд грн) і довгоочікуваний проект, оскільки відходи з наших «атомок», окрім Запорізької, вивозять на зберігання в Росію, і витрати на це щороку зростають. Пусковий комплекс ЦСВЯП мають завершити за три роки.
Тож очевидно: відновлення цієї території залежить від здійснення захисних заходів, детального вивчення динаміки очищення екосистеми та стимулювання такого процесу зусиллями держави. Інакше заяви політиків щодо відновлення умов не лише для технічного використання чорнобильської землі, а й для повноцінного проживання людей тут залишаться тільки добрими намірами. І тут своє слово повинні сказати вчені.
Першою спробою прокласти «міст» у майбуття стала підготовлена 1991-го Національна програма науково-технічних робіт із відпрацювання стратегії ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, що діяла до 2001 року. Тоді вдалося багато зробити для того, щоб нині ми могли говорити про перспективи розвитку й зміну статусу постраждалих територій. Приміром, завдяки водоохоронним заходам на заплавах і системах меліорації поблизу ЧАЕС спостерігається стабільне зменшення об’єму радіоактивних стоків, що потрапляють у річку. Після завершення будівництва в 2003-му другої протипаводкової дамби ймовірність підтоплення найзабрудненіших територій зони суттєво зменшилася. Наразі йдеться про вибір оптимального плану спуску водойми-охолоджувача станції. У цілому науковці зауважують: забруднення підземних вод у зоні відчуження не набуло прогнозованих катастрофічних наслідків. На їхню думку, навіть якщо населення повернеться в села й користуватиметься криницями, опромінення людей порівняно із тими дозами, які вони одержуватимуть, споживаючи місцеві продукти харчування, буде низьким. Помітне забруднення води для пиття спостерігається лише в межах поховань радіоактивних відходів, не обладнаних спеціальними геохімічними або іншими інженерними бар’єрами. Це один із сигналів, що дають надію на відродження.

Скотарство й вирощування технічних культур повернуться?
Інший сигнал теж подають науковці: за десятиліття після аварії повністю розпалися короткоживучі й середньоживучі радіонукліди. Потужність дози зовнішнього опромінення зменшилася на порядки. У навколишньому середовищі зосталися довго та наддовгоживучі радіонукліди цезію, стронцію й трансуранових елементів. Це сприяє відновленню ґрунтової фауни й мікроорганізмів. Показовим є експеримент із завезення в зону ЧАЕС коней Пржевальського із заповідника Асканія-Нова, чиє поголів’я значно зросло. Проте не все так однозначно. Спеціальні радіобіологічні досліди виявили відхилення від норм на клітинному й субклітинному рівнях багатьох видів тварин і рослин, зокрема послаблення імунітету. Тож про масштабне відновлення сільгоспвиробництва ще не йдеться. Поки що ж потрібно сконцентрувати зусилля на контрзаходах, що зумовлять поступову зміну радіологічного статусу угідь. Наприклад, у тваринництві досягнуто високої ефективності введення сорбентів у раціон тварин, що зменшує радіоактивність продукції чи не вдесятеро, а також запроваджено технологію відгодівлі худоби чистими кормами на завершальному етапі. Відомі й методи переробки молока й загалом сільгосппродукції, завдяки яким у ній зменшується вміст радіонуклідів. За результатами інших досліджень доведено: вітровий перенос не впливає на вторинне забруднення населених пунктів, а ефективні дози від інгаляції на 1-3 порядки нижчі, ніж дози зовнішнього опромінення навіть для механізаторів під час роботи на причіпних агрегатах. Проте в сенсі накопичення радіонуклідів критичними є торфоболотні ґрунти, де коефіцієнт переходу радіоцезію в рослини в 30-100 разів вищий, ніж зазвичай. Приміром, у 50 підсобних господарствах села Єльне на Рівненщині виявили: у місцевих молоці, м’ясі великої рогатої худоби і капусті вміст радіоцезію значно перевищує норму через використання розпайованих торфовищ. Однак, застосовуючи вже згадані сорбенти і «чисту» відгодівлю, вміст радіонуклідів у м’ясі за 2-3 місяці можна зменшити в 6-10 разів. Тобто, забезпечивши скотарство комбікормами із домішками фероцинів і цеолітів, на значних площах радіоактивного забруднення, навіть у зоні ЧАЕС, доцільно розвивати цю галузь, а також вирощувати корми та технічні культури. Це унікальна практика, про котру світ уперше позитивно відгукнувся на міжнародному форумі «Нащадки Чорнобиля: медичні, екологічні та соціально-економічні наслідки», що відбувся 2005-го у Відні. Та цей досвід має практичне значення за умови проведення комплексних контрзаходів у сільгоспвиробництві, які виконують лише на 10% від потреби, і районування території зони відповідно до перспективності відновлення нормального життя.
Однак звернімо увагу й на інші дослідження – диких тварин, грибів та ягід. Радіонуклідне забруднення дичини в колишніх мисливських угіддях «Березова кладь» на півдні зони значно перевищує норми, що унеможливлює використання території відчуження для ведення мисливського господарства. Тому, водночас із дослідженнями свійських тварин та площ культурного землекористування, потрібно вивчати й спроможність довкілля до автореабілітації. Наразі варто розробити критерії та методологічні основи відновлення лісів зони відчуження – тоді зрозумілою стане перспектива повернення значної їх частини до звичайного господарювання. Лісоплощі з обмеженим режимом господарювання щоп’ять років потрібно вивчати щодо можливості надання їм статусу вищого рівня лісокористування. Але ці заходи, як і інші в рамках Національної програми мінімізації наслідків аварії на ЧАЕС, повинні забезпечуватися державним фінансовим ресурсом, котрого поки що бракує.

Не давайте пільг і грошей – дайте роботу!
Державі найближчими роками потрібно вирішити низку породжених чорнобильською трагедією суспільних проблем.
По-перше, обмеженість виробничої діяльності на забруднених територіях зробила соцвиплати основним джерелом доходів, що «виховало» соціально пасивну психологію в людей. Тут все взаємопов’язане: рекультивуємо землю, відродимо виробництво, допоможемо підприємництву – зупиниться соціальна деградація. Початок цієї роботи у 2002-му заклала Чорнобильська програма відродження та розвитку, ініційована ООН. Вона сприяла інституційному розвитку самоорганізації громад та їхній активній життєвій позиції. Окрема тема – Славутич, місто, яке від ЧАЕС до її зупинки в грудні 2000-го щороку одержувало 143 млн гривень. Тепер уже понад десятиліття тут актуальною є проблема створення компенсуючих робочих місць. Особливо гострою вона стала після скасування 2005 року ВЕЗ «Славутич», завдяки котрій хоч якось вдавалося забезпечити роботою колишніх працівників атомної станції. Проте всі розуміють, що зусиль ООН, ЄБРР чи грантодавців не вистачить, щоб підняти з колін зону ЧАЕС. Сподіваємося, що українська держава таки знайде сили й розумно розпорядиться власними ресурсами й кредитами, аби зафарбувати «чорну діру» на мапі країни.
Звісно, декого із чорнобильців, особливо тих, хто сповідує ідеологію утриманства, лякає перегляд статусу територій, які зазнали радіоактивного забруднення. Але їх варто заспокоїти: держава обіцяє не зменшувати рівень соцзахисту громадян, котрі вже потрапили до пільгової «когорти». Більше того, з’являються доволі оригінальні проекти зі створення робочих місць на «малій землі» та розвитку різноманітного сервісу. Ці ідеї підтримує нинішня влада. Отже, час скиглення, можливо, мине й доведеться влаштовуватися, приміром, працівником на... курорт неподалік ЧАЕС! Так, то не помилка, бо у Верховній Раді вже пройшов перше читання законопроект щодо організації на чорнобильському терені санаторіїв, баз відпочинку і промислових підприємств після ретельного обстеження зони. Автор ініціативи нардеп Микола Шершун обстоює ідею її відродження. Тим часом глава держави Віктор Янукович висловився за подальше фінансування робіт із посилення бар’єрних функцій зони – щоб обмежити процес розповсюдження радіонуклідів. Ці заходи потрібно забезпечувати коштами із держбюджету й відповідною нормативно-правовою базою.
На окрему увагу читача заслуговує й доволі «свіжий» комплексний проект розвитку міста Чорнобиля та зони відчуження «Ревіталізація зони відчуження». Він полягає в архітектурній та інфраструктурній організації згаданої території в майбутньому, котра передбачає відновлення життя в Чорнобилі й повернення всієї зони в господарське використання та навіть часткову «реевакуацію» населення. Також автори пропонують розвиток туристичних об’єктів, розглядаючи зону в цілому як унікальний музейний комплекс. Якщо розібратися – не така вже й утопічна ідея, оскільки принципи управління відчуженою територією й нині залишаються такими ж, як були чверть віку тому. Так, відповідно до українського законодавства, в ареалі забруднення заборонено будівництво й повноцінне використання земельних угідь. Отже, очевидно, що ці правила доцільно змінити, бо вони були дієвими в гострий поставарійний період і час ліквідації наслідків катастрофи. На думку експертів МАГАТЕ, 30-кілометрова зона стала значно чистішою. Тепер у міста нові виклики й нові можливості вирішити задавнені проблеми. Ми можемо з іронією ставитися до проекту «ревіталізації», але якщо зважити, що зона ЧАЕС не має державної стратегії розвитку на найближчі десятиліття, стає не до іронії...