Омбудсман – інституція «безособового» реагування
Днями відбувся саміт «Україна – ЄС». Київ уже назвав його етапною подією у своїй історії й у міждержавних взаєминах на континенті, адже головним здобутком форуму стало визнання нашої європейської ідентичності та проголошення завершення етапу перемовин із підготовки угоди про асоціацію. Звісно, єврооптимісти очікували більшого, а євроскептики зазначають, що тепер, за можливої чергової рецесії, нам треба добряче попрацювати, щоб бути долученими до «клубної» наддержавної спільноти. Однак здається, що окремі труднощі інтеграції українська влада сприймає як прогнозований, цілком нормальний і здоланий процес. Потрібні час і незмінна воля до прийняття стандартів ЄС – перш за все ціннісних, бо питання торгово-економічної «дифузії» та взаємно проникних ринків уже практично обговорені. За визнанням усіх учасників саміту, він залишив господарям заходу «домашні завдання», з-поміж котрих є доволі непрості, делікатні аспекти, які стосуються дотримання прав людини в Україні.
Підсумок саміту: Європа дала Україні «домашнє завдання»
Звісно, найбільший наголос ставиться на нинішньому статусі окремих політичних фігур, які перебувають під слідством. Проте, за запевненням низки експертів і єврочиновників, цей розділ взаємин має значно ширше тематичне охоплення. До того ж насправді він виявився не настільки зацикленим на перипетіях кримінальних справ стосовно наших колишніх урядовців. І в тім, що Україна дійсно намагається виробити власну демократичну модель співіснування влади й громадянського суспільства, основану на безумовному додержанні прав людини, вже мало хто сумнівається. Інша річ, що швидкість очікуваної ліберальної трансформації залежить від взаємодії багатьох чинників. Одним із основних факторів впливу є існування в країні дієвого інституту омбудсмана.
Так збіглося, що напередодні згаданого саміту, 10 грудня, світ відзначав Міжнародний день прав людини, заснований рішенням ООН. І двогодинна зустріч пані Карпачової з головою представництва ЄС в Україні Жозе Мануелем Пінту Тешейрою й послами 24-х країн євроспілки, котра відбулася в офісі омбудсмана, мала подвійне значення. По-перше, Ніна Іванівна не лише використала інформаційний привід для засвідчення поваги до засад гуманізму, а й організувала фаховий майданчик для відвертого діалогу, такого потрібного країні. Останнім часом у заявах представників гілок влади, правоохоронних і правозахисних структур почали з’являтися ноти «унісону». Зокрема, є обопільне визнання і споріднене бачення проблем, які стоять на перешкоді українського добробуту. Серед них – бідність, неналежне забезпечення справедливості в суді та заангажованість Феміди, окремі порушення прав людини в місцях позбавлення волі та в правоохоронній системі. Безперечно, єврокомісари не могли не помітити таких змін, котрі свідчать не лише про курсову декларацію, а й про геополітичну «тектоніку» України. Тут варто визнати: прийняття європейських стандартів відбувається не стільки через вимоги західних партнерів, скільки завдяки настійливому бажанню влади і значної частини суспільства, щоб ці норми стали українською реалією.
Той же пан Тешейра зауважує: наявність ще невирішених проблем не повинна стати на заваді євроінтеграційним прагненням України. Київський саміт продемонстрував не меншу за нагальність економічної стабільності й кооперації важливість аспекту дотримання прав і свобод. Шлях визнання важкий – він примушує прогресувати одразу в кількох напрямках. Та якщо від утвердження такої вистражданої асоціації українці заживуть не лише заможніше, а й вільніше, вони водночас відчують відповідальну силу держави і приймуть не тільки право, а й обов’язок вільного громадянина. Ми стаємо свідками зародження толерантного діалогу поміж елітами – бізнесовими, культурними, політичними, – яким усе частіше вдається домовлятися. Це добре сприймає Європа, хоча їй цього замало. Ще приязніше це мають сприйняти наші люди, бо їм, зрештою, треба усвідомити: не розбрат і «гетьманат» зроблять нас сильними, а компроміс та порозуміння. І як би не критикували нинішнє українське керівництво, але факт є фактом: за неповні два роки правління йому вдалося зробити те, про що раніше лише говорили з високої популістської трибуни.
Справедливість без огляду на прізвище
Американський бізнесмен та письменник Елберт Хаббард так би висловився про теперішню українську ситуацію: «Щоб виконати велику і важливу працю, потрібні дві речі: ясний план і обмежений час». Можливо, якихось компонентів успіху нам таки не вистачає, але ми їх шукаємо, інколи у справжніх муках. Про наше покоління напевно скажуть, що їм пощастило (до того ж без іронії) побачити епоху перемін. Просто коли живеш у цю «епоху», важко відразу осягнути глибину й далечінь у часі наслідків усього, що щодня відбувається у твоїй країні. Критикам-скептикам нагадаємо, що віднедавна в їхній рідній державі розпочалася реальна судово-правова реформа: парламент, котрий нарешті «ожив», почав ухвалювати закони – зокрема, про безплатну правову допомогу, доступ до публічної інформації, гуманізацію кримінального законодавства, узявся за новий КПК, ратифікував низку важливих міжнародних та європейських конвенцій тощо. Найближчим часом у Раді мають ухвалити нові редакції законів про адвокатуру та прокуратуру. Безумовно, все це позначиться на стані забезпечення прав людини в Україні. Потрібні час, терпіння і здатність домовлятися, щоб наважитися й таки зробити подальші кроки до всеосяжної модернізації.
Напевно, український омбудсман мала рацію, коли перед делегацією ЄС зауважувала, що утвердженню європейських норм та стандартів у галузі прав людини заважає застаріла правова культура правоохоронців і суддів. Ніна Карпачова висловлює готовність найближчим часом зустрітися із главою держави й поінформувати про зміст висловлених керівниками дипломатичних місій Євросоюзу побажань.
Але, напевно, варто висловити й побажання офісу уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Нерідко ситуативна кон’юнктура й намагання ефективно спрацювати, як то кажуть, «на імідж», по-злому жартує як із політиками, так і з громадськими діячами. Важко не погодитися з тим, що посилена увага правозахисників до умов утримання підслідних інколи має неприхований політичний підтекст. Поясню цю думку на прикладі…
Звісно, варто вітати практику, коли Ніна Карпачова відвідує без попередження той самий Лук’янівський слідчий ізолятор і моніторить стан дотримання прав осіб, які перебувають під вартою. Зокрема, з’ясовуючи порядок надання медичної допомоги в’язням та виконання відповідних відомчих вимог і законів. Але чи винятково фігуранти резонансних справ, за котрими стежить світ, потребують такої особистої уваги омбудсмана? Зрозуміло, що ні, бо привід для розмови з омбудсманом знайдеться в тисяч інших тимчасових мешканців «заґратованих квартир». Суспільству потрібні чіткі сигнали – ті, хто був чи залишається у владі, не тільки відповідатимуть за злочини як всі, а й відбуватимуть покарання на загальних умовах. Це означає, що умови мають бути гідними, даруйте, європейського, а значить – і будь-якого українського громадянина, а не створюватися штучно – під окрему особу. Тобто суть цього послання омбудсману полягає в тім, що вимагаючи безумовно рівновагого ставлення до дотримання прав людини, ця інституція й сама не повинна реагувати якось «особливо», коли вивчає конкретну ситуацію, але зважає на прізвище її учасника. Ніхто не заперечує, що в міліції, пенітенціарній системі, системі охорони здоров’я, деінде ще трапляються випадки брутального порушення прав людини. Але потрібно, напевно, не забуваючи про персоналії, усе-таки говорити про системність явищ, а не висмикувати окремі історії і позиціонувати їх героїв як «жертв режиму».
А хто забезпечить право на неупереджену поінформованість?
Утім, ми відволіклися на обговорення технологій, від використання яких нині відмовитися важко. І справді, суспільство набагато краще поінформоване про візити правозахисника в СІЗО до колишніх прем’єра та очільника МВС, аніж про рутинну, та від того не менш важливу роботу, котру проводить омбудсман. Переконаний, що ця грань правозахисної діяльності незаслужено маловідома. Приміром, хто відає про думку Ніни Карпачової, що направлення хворого ув’язненого на медобстеження й лікування до закладів МОЗ лише з дозволу слідчого чи суду, у провадженні яких перебуває справа, ставить хворого в повну залежність від них? Адже нерідко такі дозволи отримуються в обмін на свідчення, потрібні слідству. Але це, як і пропозиції омбудсмана щодо чіткого порядку надання в’язням СІЗО та утримуваним в ІТТ меддопомоги в разі необхідності в закладах Мінохоронздоров’я, «губляться» в медійному «бульварі» жадібної до сенсацій преси.
Там само «губляться» і не доходять до мільйонів українців звістки про те, що офіс омбудсмана просто воює за гідне ставлення до людей з обмеженими можливостями. І не лише в міжнародний день інвалідів, який справляють 3 грудня. На жаль, у нашій державі практично немає відповідної інфраструктуру забезпечення потреб понад 2,7 мільйона співвітчизників у рівному доступі до освіти, праці та відпочинку. Допоки ж, замість уваги, ці люди щоденно стикаються з дискримінацією, несправедливістю й нерівністю, намагаючись реалізувати свої права.
Не до снаги багатьом журналістам розібратися в тім, наприклад, наскільки складно уповноваженому ВРУ з прав людини реалізувати право законодавчої ініціативи, яке має багато омбудсманів у світі. Так, Ніна Карпачова де-факто може зреалізувати його через подання Президенту України, безпосередню участь у засіданнях Уряду, вносячи пропозиції до законопроектів, а також співпрацюючи з народними депутатами. Проте, на переконання Ніни Іванівни, наразі український омбудсман потребує на конституційному рівні закріплення за ним законодавчої ініціативи. Мало знають українці і про те, що уповноважений ВРУ з прав людини має такі можливості, яких бракує багатьом європейським правозахисникам. Відповідно до закону, він користується правом безперешкодних відвідин місць позбавлення волі. Такими повноваженнями наділені омбудсмани далеко не всіх країн ЄС. Тож, шановні українці, ми теж, як то кажуть, не в тім’я биті. І тим варто пишатися.
Геннадій КАРПЮК, «ІЗ»
Інші статті