До демократії не йдуть через безладдя
Розгляду законодавства різних країн, що унормовує мирні зібрання, тижневик «Іменем Закону» присвятив цілу низку публікацій. Факти, викладені в них, дозволяють зробити висновок: правові норми країн розвинутої демократії, відрізняючись у деталях, практично збігаються у базових положеннях. Вони ґрунтуються на рівності прав та обов’язків як громадянина перед державою, так і держави перед громадянином. Українські ж реалії поки далекі від цього. А отже, і становище, що склалося з врегулюванням проблеми публічних зібрань, залишається далеким від ідеального. Нормативної бази, що регламентує цю сферу, потребують обидві сторони:
і організатори й учасники протестних акцій, і органи влади. Але закону, що чітко б визначав права та обов’язки обох сторін, і досі немає – він ось уже котрий рік перебуває у стадії розробки. Тож поки він не набрав чинності, ще не запізно скористатися чужим досвідом та запозичити корисне з урахуванням українських реалій. Що саме? Про це – нижче.
Що таке завчасне сповіщення?
Поняття «завчасне сповіщення» наявне в законодавстві багатьох країн. В Європі воно передбачає чітко визначені часові межі: від 48 годин (Литва) до 40 днів (США). Це той час, за який органам виконавчої влади потрібно перевірити відомості про організаторів, зрозуміти їхню явну та розгледіти приховану мету. Погодьтесь, набагато простіше припинити ту ж расистську демонстрацію, так би мовити, у зародку, ніж потім мати справу з наслідками влаштованих її учасниками масових заворушень.
Завдяки завчасному сповіщенню набагато легше уникнути зіткнень з населенням та місцевими органами влади. Адже демонстрація не просто набуде якогось офіційного статусу – її забезпечать охороною, а в разі потреби скорегують маршрут, щоб він не перетинався із шляхами демонстрантів з «протилежного табору». Та для цього потрібен час – він необхідний і на те, щоб скоординувати правоохоронні органи і щоб прибрати перешкоди на шляху просування демонстрантів – той же сніг, – а це входить в обов’язок комунальних служб. Забезпечення медичної допомоги, перекриття вулиці тощо – все це теж робиться не за помахом чарівної палички. І навіть найоперативніший суд нездатний винести рішення за 15 хвилин у разі, якщо мітинг потрапить під заборону. Тож поняття «своєчасне сповіщення» має передбачати реальні часові межі задля розв’язання всіх питань, пов’язаних із масовим зібранням.
Міністерство внутрішніх справ свого часу зверталося у цьому питанні за роз’ясненням до Конституційного Суду України. Але це положення так і залишилося недеталізованим. Суд виніс вердикт: «потребує законодавчого врегулювання». А потрібно власне саме врегулювання.
Стихійні протести
Припустімо, що українські законодавці все ж визначать конкретні часові межі подання заявки. Та як бути зі спонтанними мітингами? Адже буває, що якусь проблему з розряду нагальних треба визначити якомога швидше, поки вона не обернулася непоправними наслідками. Тут може знадобитися досвід ФРН. Стихійні мирні зібрання у цій країні можливі без завчасного сповіщення органів влади. Та при цьому не слід забувати, що дозвіл на проведення таких заходів не означає відсутності системи контролю над ними – в іншому разі вони загрожують перерости в масові заворушення. До того ж цілком можливо, що певні особи захочуть скористатися цією нормою і видати заздалегідь організований мітинг за спонтанний. На цей випадок у вартових порядку є чіткий перелік ознак, за наявності яких демонстрація визнається запланованою. До нього, зокрема, входять транспаранти, атрибутика, плакати та інші речі, які вказують на те, що захід продуманий наперед.
Контрдемонстрації
Непоодинокими для сучасної української практики є випадки, коли проведення мітингу забороняється через загрозу можливих сутичок з учасниками масових заходів із «протилежного табору». Це, з огляду на практику Європейського суду з прав людини, часто застосовувану як джерело права українськими судами, є обмеженням права на контрдемонстрацію. Так, в одному з рішень Європейського суду (у справі «Платформа «Лікарі за життя» проти Австрії») зазначено: «Демонстрація може дратувати чи ображати тих, хто виступає проти ідеї чи вимоги, на підтримку яких вона проводиться. Однак учасники демонстрації повинні мати можливість проводити її, не боячись бути підданими фізичному насиллю з боку своїх супротивників (опонентів); такі побоювання могли б перешкодити асоціаціям чи іншим групам, що підтримують загальні ідеї чи інтереси, відкрито виражати свою думку з особливо суперечливих питань, які зачіпають суспільство. У демократичному суспільстві право на проведення контрдемонстрації не може суміщатися з обмеженням реалізації права на демонстрацію».
Зрештою, уникнути можливих зіткнень у разі проведення контрдемонстрації можна й не забороняючи її – варто лише «розмежувати» території для мітингувальників-опонентів. Адже зустріч двох великих груп громадян, що дотримуються полярних поглядів на якусь проблему, дійсно передбачає ризик виникнення заворушень і навіть вчинення злочинів.
Заборонені зони
Місце, яке обирають демонстранти для проведення своїх акцій, далеко не завжди відповідає нормам громадської безпеки. До того ж проведення там акції часто порушує звичний перебіг життя певної категорії людей. Особливо добре це відчувають ті громадяни, котрі самі безпосередньої участі в мітингу не беруть, але стають його заручниками – не можуть потрапити на робоче місце або додому, дістатися кудись у справах.
Що ж до, наприклад, Європи, тієї ж Швейцарії, то там територіальна ознака може виступати чинником для заборони демонстрації. В цій країні на першому місці – перевага інтересів населення загалом. Тож про влаштування мітингів на таких важливих територіях, як вулиці з високою інтенсивністю руху чи площі поблизу залізничних вокзалів, навіть немає й мови. В інших європейських країнах часто забороняють влаштовувати акції в «діловому центрі» міст, а також біля адміністративних установ.
Запровадити територіальний чинник для регулювання масових зібрань в Україні спробували 2008 року. Якби відповідний законопроект тоді ухвалили, нині би був чіткий перелік місць, біля яких заборонено проводити мирні збори: військові об’єкти, підприємства з переробки небезпечних речовин, виправні заклади тощо. Слід зазначити, що адміністративні установи до цього переліку не ввійшли. Єдиною умовою для демонстрантів було надавати вільний доступ до цих будівель тим, хто в них працює. Адже фактично блокування такого доступу кваліфікується як групове порушення громадського порядку (ст. 293). В цілому таке обмеження відповідає європейській практиці і є навіть м’якшим за законодавчі норми інших країн, якими передбачено існування кількасотметрової зони довкола офіційних установ, ближче за яку підходити до них не можна.
Фінансування мирних зібрань
Жодна країна не має права спонсорувати українські політичні мітинги – фактично це є тиском на розвиток подій усередині нашої країни. Так, згадуючи 2004 рік і розмови про американське спонсорство тих подій, мимоволі доходиш висновку: будь-яке фінансування такого роду не лише неприпустиме з етичного погляду, воно має бути заборонене законодавчо.
До речі, згідно з тим-таки законопроектом «Про мирні зібрання» від 2008 року, який так і не дійшов до другого читання, іноземним компаніям та фірмам заборонялося фінансувати протестні акції. Це начебто й правильно, проте є певні винятки, про які законотворці не згадали. Наприклад, якщо іноземець організовує якусь соціальну демонстрацію і фінансується вона його компанією, що зареєстрована в іншій державі, то, згідно із законопроектом, виходило, що таке фінансування є протизаконним. Але ж звідки іноземний громадянин мав би брати кошти? Оскільки іноземцям не заборонено проводити публічні збори, вони можуть використовувати для їх організації власні кошти або кошти міжнародних організацій, проте лише для фінансування аполітичних маніфестацій.
Відповідальність організатора і провокації
Зібрання великої кількості людей у більшості випадків – ініціатива організатора. І за свою ініціативу він несе відповідальність. Але одна особа навряд чи може контролювати поведінку тисячі осіб. А якщо на мітинг збереться сто тисяч? У Європі здебільшого організатором є не одна людина, а певна група осіб. До того ж, довіряючи поліції, але всіляко намагаючись уникнути прикрих зіткнень, керівники демонстрацій беруть громадську безпеку під свою опіку. Для цього обираються так звані «дружинники», котрі стежать за тим чи іншим «сектором» і запобігають конфліктам та правопорушенням, а також не допускають «вливань» дорогою сторонніх людей. Так, у ФРН, коли крокує колона, правоохоронці пильнують, щоб до неї ніхто не долучився.
Здавалося б, який сенс обмежувати бажання громадян «зі сторони» підтримати той чи інший протест? Та навіть з останніх подій в Україні стає зрозуміло: далеко не всі «охочі» дійсно мають щирі наміри. Часом це провокатори або політичні партії, які хочуть «чужими руками» реалізовувати свої інтереси. Чи повинен організатор нести відповідальність і за них?
Повноваження правоохоронців
Коли люди ведуть себе загрозливо стосовно інших осіб, а тим паче дістають вогнепальну зброю, рішення треба приймати швидко. Тут немає часу на проходження ланцюжка – від начальника райвідділу до керівника області, тим паче до міністра. Замість того, щоб займатися бюрократичною тяганиною, треба невідкладно реагувати на події. Саме тому в більшості країн, таких, як Італія, Франція, Німеччина, Швеція, правоохоронці наділені повноваженнями самостійно вирішувати, як чинити в тому чи іншому випадку. Максимально високий «рівень» ухвалення рішення – керівник ланки, що відповідає рівню нашого районного відділу міліції.
Фактично права нашої міліції визначені в Законі України «Про міліцію». Та він також не відповідає всім вимогам сьогодення. Потрібно, щоб були законодавчо прописані повноваження правоохоронців під час масових зібрань, їхні права, обов’язки, відповідальність, а також правила охорони демонстрацій та їх розгону. Необхідно також, щоб були юридично чітко розділені поняття «мирне зібрання» та «збіговисько», оскільки це надасть можливість не просто краще орієнтуватися, охороняти демонстрацію чи її припиняти, а й запобігати можливим сутичкам та проявам насилля.
Тамара ТРЕТЯК, «ІЗ»