«Я звик говорити правду. Це найвища ознака честі»
Україна двадцять років тому дочекалася на повноцінні «родини» як соборна і незалежна держава. Звісно, відтоді почався розвій державних інституцій, політичних традицій, сформувалася сучасна модель соціуму. Але несправедливо було би вважати, що все це розбудовувалося і проектувалося без врахування вже здобутого. От і правоохоронна система молодої держави теж не утворилася в результаті одночасного приходу сотень тисяч ідейно незаангажованих фахівців із потрібним досвідом та чеснотами. Як і вся тодішня владна машина, міліція не відчула швидких змін – республіканські міністерства й органи ставали державно-самостійними. Далі працювати доводилося за старою законодавчою базою і в умовах нестачі ресурсів. Номінальним реформатором у багатьох випадках ставав той, хто ще вчора мав у кишені партквиток КПРС, дотримувався етики будівника комунізму, а сьогодні отримав посаду функціонера певної гілки влади нової країни.
Міліціонером став за наказом Берії
Наскільки справді новою була генерація керівників, які два десятиліття тому не без підкилимної «штовханини» поволі діставалися кермувальних важелів, є дискусійним питанням. Проте ніхто не сперечається: всі вони – вихованці радянської професійної школи – кожен у своїй галузі. І нинішні мудрі фахівці, котрі на початку 90-х були управлінцями-початківцями, із вдячністю згадують попередників, досі звертаючись до них за порадою. Приміром, усі міністри внутрішніх справ України доволі активно, так би мовити, «експлуатували» непересічний досвід останнього очільника МВС УРСР Івана Гладуша. Ще б пак – в липні цього року він відсвяткував 60-ліття з початку діяльності на правоохоронній арені! Ми поцікавилися в іменитого співрозмовника тим, якою була міліція колись, що в ній відбулося за останні роки існування Радянської держави і якими, на його погляд, мають стати органи внутрішніх справ нині.
– Для мене липень – знаковий місяць, – каже Іван Дмитрович. – По- перше, я народився 24 липня 1929-го в Мишуриному Розі на Дніпропетровщині. По-друге, 18 липня 1951 року – страшно подумати, вже минуло шість десятиліть – наказом міністра держбезпеки СРСР Лаврентія Берії мене призначили державтоінспектором в УМДБ Дніпропетровської області. А 31 липня я отримав перше офіцерське звання – молодшого лейтенанта. Серед останніх липневих «сюрпризів» долі – як визнання заслуг, присвоєння в цьому році високого звання генерала внутрішньої служби.
Іван Дмитрович розповідає, що міліція 1950-х років формувалася із хлопців, які пройшли війну, бачили її страхіття і мали через те не завше адекватну психіку. Вони не вирізнялися глибокою освіченістю й походили із доволі бідних прошарків суспільства, де голод і злидні були звичними. Та повоєнне покоління оперативників і дільничних мало переконання: їхня повинність та місія – зробити велику справу й здолати бандитизм. Дехто вважав: одного бажання їм буде цілком достатньо. Щось подібне відбувалося і в середовищі колег екс-міністра найближчим часом – зі здобуттям Україною державного суверенітету. Тут співрозмовник проводить певні паралелі. І після Великої Вітчизняної, і в часи розквіту кримінальних угруповань із кінця 80-х, міліція в громаді мала мінімальний авторитет, не відчуваючи широкої суспільної підтримки. Імідж «органів» було важко утримати на висоті, і надто легко – опустити «температуру довіри» нижче нульової позначки...
Раніше надто багато саджали. А людина ж народилася вільною…
– Я звик говорити правду, бо це найвища ознака честі. Так, це правда, що за тих часів нас не дуже любили, – зізнається Гладуш. – Тоді правоохоронців почасти образливо називали «мусорами». Та й нині значної прихильності до міліції не спостерігаю. У житті бачив багато всього, але чесно зізнаюся: людей, які сказали б – зі мною в міліції вчинили справедливо – я знаю мало. Тут треба помізкувати: «Чи повинні ми абсолютно всім подобатися, особливо правопорушникам?». Міліція – державний орган, що примушує триматися правових норм і писаних правил життя, це репресивний інструмент, котрий, щоб не казали, виконує каральну функцію. І тому про особливу любов тут не йдеться. Інша річ – гуманне ставлення до людини, повага до її прав в усіх виявах діяльності нашого відомства. Ці питання – предмет давніх дискусій і критики. Тільки віднедавна ми почали помічати якийсь рух до становлення інших стандартів у взаєминах міліціонера і громадянина. Це добре, що тепер нас не оцінюють за кількістю «посадок» – то дуже хибний критерій. А в період, коли я був міністром (1982–1991 рр. – Авт.) в Україні діяло 136 тюремних закладів, що перебували в нашому підвідомстві, як і ЛТП та СІЗО. Так от, подеколи в них розміщували понад 250 тисяч в’язнів (нині – близько 160 тис. – Авт.)! Тоді справді надто багато саджали...
Я часто відвідував ці заклади, – веде далі генерал внутрішньої служби. – Там у дні прийому мав нагоду спілкуватися із їхніми «мешканцями». Мало хто зізнавався в гріхах і казав, що винен у потраплянні до кримінального болота. Розумієте, людина народилася вільною, і, позбавляючи свободи, ми завжди спричиняємо її протест і образу, навіть якщо вона усвідомлює провину. Спілкуючись тривалий час із тим контингентом, вартівники нерідко теж деградували, ставали розлюченими, агресивними, зверхніми. Тоді вважалося, що людина делікатна, інтелігентна ніколи не піде на цю роботу. Таке ставлення до нашої професії, на жаль, ще присутнє в громаді й сьогодні.
Вірю в мудрого керівника
За переконанням очільника МВС УРСР, хоч якийсь авторитет «органи» почали здобувати з приходом до керівництва союзного відомства Миколи Щолокова у 1966-му. За його каденції про міліцію почали писати книжки, знімати фільми, а на День міліції 10 листопада влаштовувати всенародно обожнювані концертні програми за участю «зірок». А ще – ухвалення нової форми, підвищення зарплат, а від того – покращання кадрового складу.
Згадав Іван Дмитрович і 1980-й та потужну антикримінальну «зачистку» всієї країни перед московською Олімпіадою. Особливо запам’яталася естафета олімпійського вогню від румунського кордону до межі із РРФСР. Українські міліціонери відпрацювали дуже добре – деякі навіть долучалися до пробіжки із тим факелом. Цю процесію особисто «вів» Гладуш – тоді перший заступник міністра. Із певною іронією генерал змалював деякі «картинки» із міліцейського буття тих днів. Приміром, його підлеглі робили дещо дивні, з сучасного погляду, речі. Зокрема дільничні примушували людей уздовж «траси вогню» ставити нові паркани: вони свято вірили, що все це – заради великої справи.
– 1982-го, після смерті Брежнєва, для міліції настали складні часи, – змінює інтонацію розмови Гладуш. – Щолокова зняли з посади і почали слідство з приводу корупції. Тоді перетрясли все МВС СРСР – перевірка знайшла низку зловживань. У лютому 1983 р. на себе наклала руки дружина екс-міністра Світлана, за рік Миколу Щолокова позбавили звання генерала армії, відібрали всі державні нагороди, окрім бойових, виключили з партії. У грудні 1984-го він застрелився... Скажу одне: за великого бажання в кожного можна «щось знайти».
Нині почасти вважають: не варто перебільшувати роль особистості. Але Гладуш не погоджується із цією тезою. Він вірить у мудрого керівника. Таких, як Микола Щолоков чи Іван Головченко – розважливих, безкорисливих. Вони були різними, але ніколи не використовували посадових можливостей, як нині кажуть, щоб вести бізнес. Коли помер Іван Харитонович, у родини не було коштів, щоб організувати поховання так, як годиться за статусом...
Саме МВС винесло на своїх плечах основний тягар ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у 1986-му. У Гладуша не було проблем загітувати колег поїхати в Чорнобиль, нагальним було інше – якомога менше пускати їх туди.
– А потім настали лихі 90-ті. Прийшли нові керівники МВС. Здається, що зі зміною політичного режиму дехто з них розслабився, а злочинці тим скористалися сповна, – констатує екс-міністр. – Розгул криміналу вщух лише з приходом до керма Юрія Кравченка й таких фахівців, як Михайло Корнієнко. Вони і взялися за ліквідацію банд – скільки ж їх було! Почали з Криму, де заварювалася дуже гаряча кримінальна «каша», до якої домішалася міжнаціональна напруга. Переконаний: тоді свою роль відіграли великі гроші, якими оперували різні угруповання та клани, що взялися «підминати» політичні важелі, маючи мільйони й мільярди доларів. Яскравий тому приклад – історія із Павлом Лазаренком. Він непоганий чолов’яга – я його добре знаю ще як директора радгоспу на Криворіжжі. Та він дуже змінився, коли став мільярдером...
Гладуш переконаний: справжнього чоловіка звільнити від обов’язків добувача може тільки смерть. От і він пішов на пенсію – пробув безцільно там місяць і шість днів, гадав, що нічого не робитиме й сидітиме із вудкою чи газетою в руках. А чорта з два! Далі генерал просто не зміг байдикувати. Екс-міністр і досі у строю – він гендиректор Національного музею «Чорнобиль», очолює Український фонд правоохоронних органів «Правозахист».
Геннадій КАРПЮК, «ІЗ»
Коментарi
-
the best
21/11/2013 0:10
| |
-
Replica Watches
25/09/2013 7:13
Replica Watches, ,Replica Rolex Watches Online ...replica watches,rolex replica
-
Dillian
16/07/2012 9:00
> :-[[ 12884 91995 15/07/2012 3:02xfobb 920 %-O
- Mont blanc Ballpoint Pen uk 14/07/2012 4:16
You can share some of your useful point, I'm really enjoy you write something, really very nice! - Mont blanc Ballpoint Pen uk 14/07/2012 4:16