Субота, 12 грудня
Зробити стартовою
Попереднiй архiв
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Додаток
до тижневика
Рубрики Усі рубрики
Погода у Києві » Україна
Новини партнерів
Актуально
25/04/2011 20:25

Порятунок після пекла

     Сотні і сотні працівників органів внутрішніх справ, які виконували службові завдання в суцільному радіаційному пеклі, що утворилося біля зруйнованого реактора ЧАЕС, знайшли порятунок від наслідків його згубного впливу в Центральному госпіталі МВС.Саме сюди, до головного лікувального закладу міліцейського відомства, з перших днів після аварії на ЧАЕС відправляли уражених радіацією ліквідаторів. На той час це здавалося неймовірним, просто фантастичним: від прибулих до шпиталю виходило випромінювання, несучи загрозу оточуючим. Проте медики мужньо і самовіддано намагалися врятувати цих людей. Серед тодішніх лікарів, які прийшли на допомогу чорнобильцям, були фахівці найвищої категорії Інна Павлівна Санькова і Тамара Феодосіївна Бабенко.

Ось коли згадали про цивільну оборону
     Санькова тоді вже була заслуженим лікарем України, начальником кардіологічного відділення Центрального госпіталю, та мала спеціальне звання підполковника внутрішньої служби. Отже не випадково саме їй доручили очолити лікування ліквідаторів. А допомагала їй у цьому Тамара Феодосіївна Бабенко, яка колись працювала з Саньковою в одному відділі. Вона вже давно захоплювалась гематологією, мала за плечима ординатуру за цим напрямом і аспірантуру. Її знання та навички стали у пригоді, коли зненацька виникла необхідність у постійних спостереженнях за клінікою захворювань крові уражених радіацією людей. Тамара Феодосіївна працювала у відділенні гематології, який створили після Чорнобильської катастрофи в Центральному госпіталі. Згодом з цього підрозділу зробили відділення променевої патології, де лікар Бабенко продовжувала спостерігати за станом здоров’я вже добре знайомих їй ліквідаторів. Отже, цим жінкам є що пригадати.
     – У суботу 26 квітня 1986-го Мед­управління МВС (нині Департамент охорони здоров’я. – Авт.) терміново зібрало представників усіх відділень Центрального госпіталю, проте жодних пояснень не надало, – розповідає Інна Павлівна. – Лише сказали: сидіть і чекайте. І всі чекали, як і належить військовим медикам за надзвичайних ситуацій. По домівках роз’їхалися майже вночі, так нічого і не дочекавшись, окрім наказу з’явитися наступного ранку в повній бойовій готовності. Тільки за день дізналися правду й зрозуміли про неминучість масового надходження до лікувального закладу постраждалих ліквідаторів. Санькова поквапилася, щоб підготуватися до цього. Аби звільнити в кардіології місця для чорнобильців, виписали пацієнтів, залишили лише в двох палатах тих, хто мав обов’язково завершити лікування. 
      Ніхто не уявляв, з якими труднощами та особливостями лікувального процесу доведеться зустрітися. Адже практики не було.
Як згадує Інна Павлівна, незадовго до вибуху на ЧАЕС їй довелося пройти чергові курси підвищення кваліфікації. У той час, як більшість колег ігнорували лекції з цивільної оборони, вона не пропустила жодної. Як же тепер це стало у пригоді!
     На початку травня Санькова за дорученням тодішнього начальника Медуправління Леоніда Богая об’їхала медичні заклади столиці, які вже прийняли на лікування ліквідаторів, аби дізнатися, як колеги налагоджують нову для них роботу, та дещо запозичити.

Найпишніша шевелюра гірша за лисину
     – Перший уражений радіацією пацієнт особливо запам’ятався, – згадує Інна Павлівна. – Його привезли 28 квітня, пізно ввечері. Стан хворого був тяжкий: нудота, блювота, нестерпний головний біль – усі ознаки гострої променевої хвороби. Хотіла скористатися його годинником під час вимірювання пульсу, і раптом схаменулась – адже металевий механізм теж набрався радіації! Згодом, коли таких пацієнтів були вже сотні, припинила зважати на таке. Не можна забути, як намагалися змити з ліквідаторів ту кляту радіацію, хоча нещасні запевняли, що на поливальних пунктах це вже робили. Перші спроби не дали результатів. Фонить і все тут! Тоді чоловіків змусили скористатися господарським милом – теж жодного покращання! Потім пральним порошком – без змін. Нарешті дійшли висновку: допоможе лише… перукар. Отже, всіх – «під нуль». Ситуація дещо покращилася.

На прифронтовій смузі
     Наскільки масштабною була катастрофа, медпрацівники дізнавалися не з офіційних повідомлень, а за кількістю і станом здоров’я своїх пацієнтів та з їхніх розповідей. Тамара Феодосіївна Бабенко особливо запам’ятала 3 травня, коли привезли 39 чоловіків – усі молоді, статні… й у кепському стані. Серце стискалось від усвідомлення трагедії, проте не подавала виду, а пацієнтів запевняла, що підстав вважати себе приреченими немає.
     Невдовзі госпіталізовані вже не вміщувалися в кардіології, тож їх почали розподіляти в інші відділення. Згодом почали ставити ліжка в клубі, бібліотеці, у переході між терапевтичним відділенням та нещодавно зведеним хірургічним корпусом. Центральний госпіталь нагадував польовий, немов за часів Великої Вітчизняної. Та й весь медперсонал почувався, наче на прифронтовій смузі. До Санькової час від часу зверталися ще не задіяні до процесу лікарі, пропонуючи допомогу. 
     На початку травня в Чорнобильській зоні створили медпункти з цілодобовим чергуванням лікарів. Медики госпіталю працювали в них вахтовим методом, по 5-6 діб, змінюючи одне одного.
    Досвід та спеціальні знання здобували у процесі роботи, щоправда, на допомогу надходили інструкції з Московської лікарні № 6 щодо лікування та спостереження за ураженими радіацією людьми. Інна Павлівна у відділенні променевої патології 25-ї столичної лікарні познайомилася з фахівцем із радіаційної терапії, московським професором Євгеном Гогіним. Запросила чоловіка до міліцейського госпіталю та багато чого навчилася в нього. Саме Гогін визначив діагноз «вегето-судинна дистонія», який здебільшого і ставили ліквідаторам. У нього також перейняли і більш виважені підходи до встановлення діагнозу «гостра променева хвороба». У Київському інституті онкології професор Леонід Кіндзельський з Ленінграду провів низку операцій з пересадки кісткового мозку, зробивши суттєві корективи в методі, що застосовували до тяжкохворих чорнобильців у Москві. Серед його пацієнтів були і працівники ОВС, які й нині живі.

І героїка, і слабкості людські…
     Скільком хворим чорнобильцям допомогли Інна Павлівна і Тамара Феодосіївна, нині неможливо підрахувати. Слухаючи спогади цих жінок, розумієш, що вони не тільки самовіддано лікували, а й пропускали долі пацієнтів крізь власні серця. Вони намагалися зняти відчай, депресію зі стомлених недугами душ.
    – Не всі впадали у розпач, були й такі, хто, ледь отямившись, створював групи здорового способу життя. Разом займалися спортом, регулярно відвідували сауну, ретельно дотримувались лікарських призначень, – розповідає Санькова. – Такі швидше одужували. А один полковник, який вочевидь «схопив» велику дозу радіації, прибув з горілкою та ящиком «Каберне» (це вино тоді вважали панацеєю ледь не від усіх чорнобильських негараздів). Він пив і спав, спав і пив… Можливо, вірив, що це допоможе, а можливо, тікав у такий спосіб від страшної реальності. Якось, поклавши руку на його плече, рішуче сказала: «Гадаю, вже годі. Час для серйозніших дій». І той одразу погодився. Траплялися хворі, які взагалі ігнорували лікування. 
    У червні госпіталізували пожежників, які гасили другу пожежу на ЧАЕС. Вони отримали шалені дози радіації: від 97 до 104 берів, що означало наявність «гострої променевої хвороби» 1-го ступеню. Проте ніхто з героїв не скаржився, навпаки, просили якнайшвидше відпустити додому.
    – Хворі вірили нам, приходили до відділення навіть коли траплялись якісь неприємності, не пов’язані зі станом здоров’я, – говорить Бабенко, – а ми завжди намагалися розрадити… Багатьом продовжили життя. 
Лікар-гематолог констатує це, посилаючись на дані обстежень, які робила ще 13 років після Чорнобильської трагедії. Між собою ліквідатори називали Тамару Феодосіївну «наша мама», хоча було їй тоді 45. Проте не вік мали на увазі, а її материнську доброту.
    Як переконана Бабенко, для постраждалих важливе значення мало комплексне лікування і реабілітаційні курси, які були налагоджені в системі МВС. 

Тамара ЧЕПЕЛЬСЬКА, м. Київ

 

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар
інший код

Інші статті

Інтерв’ю
Вікторія АРНАУТОВА: Ми вчимо солдатів повертатися додому здоровими…
Новини Усі новини
Фоторепортаж
Вся галерея
Листати
© 2005–2009 Тижневик МВС України « Іменем Закону »
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua
Дизайн та розробка сайту  — Студія Айкен (11.2009)