Національність – не причина
Квітневого ранку чорношкірий менеджер та два його білошкірі колеги, сидячи на роботі, почули крики жінки про допомогу: нещасну тільки-но пограбували. Трійця відразу кинулася за її кривдником. Наздогнати його зміг темношкірий чоловік. У цей час на місце пригоди якраз прибула поліція. Почувши, що менеджери затримали грабіжника, вони схопили…темношкірого.
Цей випадок стався у Канаді кілька років тому, але такі історії трапляються ма¬ло не щодня по всьому світі. Автоматична асоціація певних рас або національно-етнічних груп з вищим рівнем злочинності є, на жаль, реальністю для правоохоронних органів більшості країн світу.
І хоча така практика поширювалася століттями, проблема «етнічно вибіркового підходу», як тепер це називається, стала особливо актуальною наприкінці ХХ ст. – тоді було виявлено потенційну можливість зловживань з боку правоохоронних органів. Такі зловживання мають місце, коли поліцейський зупиняє, заарештовує, обшукує, допитує або іншим чином застосовує методи розслідування до представників тієї расової або національної спільноти, ймовірність скоєння злочинів якими, на його думку, вища за ймовірність скоєння таких злочинів іншими представниками суспільства загалом. Дії поліції щодо перевірки цих людей рідко бувають приємними. Ставши об’єктом вибіркового затримання і обшуку, особа сприймає це як обтяжливу незручність, а нерідко – як принизливий та стресовий досвід, або навіть небезпечне зіткнення. Непропорційне застосування сили щодо певних національних груп відбувається не тоді, коли расова належність або національне походження використовується як ознака під час розшуку злочинця, а коли окремі національні і расові спільноти розглядаються як такі, що більше схильні до скоєння злочинів, оскільки їхні представники вчинили значну кількість правопорушень.
Етнічно вибірковий підхід набуває різноманітних форм, як-от зупинка перехожих або водіїв з певними расовими ознаками частіше за інших, зневажливе ставлення до них з боку правоохоронних органів, залякування, застосування надмірної сили, тривале утримання, посилена увага до окремих видів злочинів чи районів міста. Все це, по суті, є дискримінацією.
Багато країн і міжнародних організацій докладають зусиль для вивчення та запобігання практиці визначення потенційного злочинця за расово-етнічними ознаками. Зокрема, у Великій Британії 1993 року після неадекватного реагування поліції на вочевидь расистське вбивство чорного підлітка уряд зініціював розслідування, яке виявило наявність «інституціонального расизму» в органах поліції. У Сполучених Штатах суворі заходи боротьби з расово-етнічною дискримінацією спричинив цивільний судовий процес 1998-го, у ході якого з’ясувалося, що хоч у країні лише 17% темношкірих водіїв, 70% з них постійно зупиняє і обшукує поліція. У Канаді органи місцевої провінційної поліції провели розслідування щодо застосування етнічно вибіркового підходу до певних расово-етнічних меншин. У Франції громадські організації посилюють кампанію боротьби з цією практикою. В Європі прецедентне право Європейського суду з прав людини встановило: врахування раси як виняткового або вирішального чинника для застосування правоохоронних заходів – вияв забороненої дискримінації.
Етнічно вибірковий підхід є як дискримінаційним, так і неефективним. Дискримінація полягає в тому, що ставлення правоохоронних органів до певних груп суспільства ґрунтується не на доказах, а на упередженнях і стереотипах. Необґрунтованість расистських стереотипів щодо злочинності легко побачити, якщо порівняти ставлення до деяких національних меншин у різних країнах: вірмени у Росії і вірмени у Франції матимуть різні спогади про зустрічі з поліцією; ірландець, який жив у США, був би вельми здивований вибірковим ставленням до себе у британських аеропортах, а єврей мав би інший досвід спілкування з правоохоронними органами в Україні, ніж у Нідерландах.
Однак не варто припускати, що така практика є результатом лише расистських установок серед працівників правоохоронних органів. Існує кілька чинників, які впливають на нерівномірність уваги поліції до представників різних расово-етнічних меншин. Також дискримінацію спричиняє їхня загальна соціальна нерівність, різниця у використанні публічного простору (наприклад, через поширеніше використання громадського транспорту деякими групами населення їх частіше можна побачити на залізничних вокзалах та автобусних станціях), викривлення інформації з боку ЗМІ, запальна риторика націоналістів про прямий зв’язок між певною національністю та злочинами тощо.
Окрім порушення прав і приниження гідності цілої спільноти людей, етнічно вибірковий підхід призводить до зниження ефективності охорони громадського порядку. І хоч такий засіб нерідко виправдовують кращим «влученням у ціль» під час розшуку злочинців, фактично він лише марнує ресурси правоохоронців, адже більшість потенційних злочинців залишаються невиявленими. Наприклад, 1998 року митна служба США вивчила спосіб проведення обшуків своїми працівниками і виявила, що 43% обшукуваних осіб були афро- або латиноамериканцями. Тоді вона вирішила змінити правила затримання та обшуку пасажирів: замість расово-етнічного вибіркового підходу було запроваджено спостереження за поведінкою людей, зокрема, звертання уваги на їхню надмірну знервованість, неузгодженість у поясненнях тощо. Також митна служба поліпшила нагляд за прийняттям рішень щодо затримання і обшуку пасажирів. За два роки було здійснено на 75% менше обшуків, але показник «влучання у ціль» збільшився з майже 5 до понад 13 відсотків.
Зв’язок між національністю та злочинністю виправдовується деякими правоохоронними органами статистикою щодо скоєння представниками певних національних меншин значної частки окремих видів злочинів. Однак ця аргументація має очевидну логічну помилку – ніхто не став би робити висновок про те, що, наприклад, більшість чоловіків є ґвалтівниками просто на тій підставі, що всі ґвалтівники – чоловіки.
Диспропорції у спрямуванні зусиль правоохоронних органів на певні групи населення часто пояснюють хибним уявленням національно-етнічних груп щодо прискіпливішої уваги поліції до них. Проте емпіричні дослідження в дедалі більшій кількості країн, зокрема, Угорщині, Франції, Болгарії, Канаді, Великій Британії, Росії, Іспанії, США, свідчать про те, що поліція переслідує меншості найчастіше, але це не призводить до підвищення показників розкриття або припинення злочинів. Більше того, намагання спростити цю проблему поясненням про хибне сприйняття дійсності свідчать, що думка певних соціальних груп не має значення для суспільства. Та навіть коли б це сприйняття дійсно було хибним, проблема все одно не втратила б своєї значущості: віра громадян у панування закону є вирішальною для дотримання ними цього закону. Чим більше меншини відчувають тиск з боку органів правопорядку, чим більше їм дають зрозуміти, що вони не варті довіри громадськості і є об’єктом суспільної зневаги, тим менша у них мотивація для дотримування правил цього суспільства. Отже, приписування вищого рівня злочинності певним національним меншинам може перетворитися на пророцтво, що втілиться в життя і викличе у них відчуження та знижене почуття громадянства.
Запровадження законності справедливим та ефективним шляхом не може спиратися на стереотипи. Міжнародний досвід свідчить, що вимога до працівників правоохоронних органів застосовувати принцип «розумної підозри», тобто їхня спроможність надати чітку інформацію, яка б переконала незалежного спостерігача у причетності певної особи до скоєння злочину, значно знижує рівень дискримінації національно-етнічних груп. Низка інших заходів, таких як моніторинг поліцейського затримання та обшуку, підвищення рівня знань правоохоронців із питань расового розмаїття та полікультурної обізнаності, зміцнення довіри між ними та етнічними спільнотами (зокрема, різні профілактичні програми), ефективна система подання громадянами скарг та реагування на них, як засвідчила практика, також сприяли зменшенню обсягу застосування етнічно вибіркового підходу.
Бойко Тодоров, Софія (Болгарія), для «ІЗ»
