Каїрський полон
Людині зі здоровим глуздом навіть уявити важко, що в наш, здавалось би, цивілізований час можливі жахи, які пережила молода жителька Бахчисарая. Відверта розповідь Раїси – немов вигаданий для любителів екзотичних пригод сюжет із численними шокуючими несподіванками. Проте все в ній – чиста правда, що підтверджується матеріалами, зібраними працівниками Управління боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, міліцейського главку Криму.
– Добра знайома переконала мене підзаробити офіціанткою в єгипетському ресторані. – Тяжко зітхнувши, починає свою сповідь жінка, яка просила не називати її й не фотографувати. – На ту пору я вже мала досвід роботи в сфері сервісу в європейських країнах, тож наважилась. Приятелька запевнила, що пристойні умови та гарний заробіток – гарантовані. Оформлення необхідних документів і всі витрати, пов’язані з поїздкою, вона взяла на себе. «Гроші віддаси, коли повернешся – для тебе то вже будуть дрібниці», – зробила ще один спокусливий висновок моя «добродійка». Зібралася я в дорогу, ще й подругу Наталку переконала скласти мені компанію.
Та сама знайома, прізвище її Коливанова, оформила нам через фірму «Зеро» виїзні документи для туристичного вояжу, а потім ще й супроводила білосніжним авіалайнером до самого Каїрського аеропорта, де передала з рук у руки двом високим молодим арабам. На прощання запевнила, що її тутешні друзі доставлять нас до місця проживання, допоможуть влаштуватись у готелі й забезпечать грошима на перший час – одне слово, все о’кей! Араби при цьому доброзичливо усміхались і ствердно кивали. А далі, як тільки-но пані Коливанова прощально помахала ручкою, почався суцільний фільм жахів.
До самого вечора нас катали містом в автомобілі. Майже щогодини то в одному, то в іншому провулочку пересаджували з машини в машину. Перелякана Наталка нарахувала 14 таких пересадок. Як ми пізніше зрозуміли, работорговці навмисно плутали сліди, аби убезпечитись від поліцейських. Наприкінці дня нас посадили в автобус, який рушив до околиці Каїра. В салоні перебували ще дві дівчини з Узбекистану. Через якийсь час було дозволено вийти «на перекур». Украй втомлені, ми ступили на холодний пісок і, піднявши голови, перелякано дивилися в чуже темне небо, рясно всипане величезними зірками. На душі – суцільна тривога… А ті араби вже не були добрими й привітними. Підганяючи різкими гортанними криками та стусанами, вони загнали нас в автоцистерну.
Всередині була страшна задуха, бензинові випари не давали нормально дихати, в горлянках пересохло. Одна з дівчат знепритомніла. Нащупавши під собою поліетиленову плівку, я потягнула її на себе й відігнула край – на руку просипався порошок, в якому одна з узбечок визнала героїн. Автоцистерна до половини була заповнена пакетами з тим порошком. І от майже півтори години ми тряслися на героїновій купі. Коли автоцистерна нарешті зупинилася, вже ледь дихали від отруйних випарів, голоду, втоми й страху.
Нас висадили біля великої халабуди, що стояла посеред пустелі. Там уже було десь 30 дівчат – всі з країн СНД. Нас охороняли десятеро арабів, озброєних автоматами й кулеметом. І ще – декілька величезних лютих вівчарок. Тут ми з Наталкою та нашими попутницями-узбечками прожили майже тиждень. Спали на голій землі, підкладаючи під себе власний одяг. Дуже знесилювали незвичні температурні перепади вдень і вночі. Туалетом слугував степ просто неба під наглядом охоронців. Води давали обмаль – тільки напитися та вмитися. Годували дуже скупо. Продукти привозили через день. Далеко відходити від намету заборонялося. Як ми дізналися, в тій місцевості таких «концтаборів», як наш, було кілька, тож конкуренти могли запросто викрасти котрусь із полонянок.
З нами охоронці поводились украй жорстоко, могли ні за що побити. Якось пішов дощ. Араби так зраділи цьому рідкісному в їхньому краї явищу, що заходилися кричати й стріляти на всі боки з автоматів. Одну з дівчат було тяжко поранено. Охоронець поїхав із нею кудись на джипі, а за півгодини повернувся сам.
Та халабуда в пустелі була таким собі перевалочним пунктом перед відправкою через арабо-ізраїль¬ський кордон, де старший охоронець очікував по мобільному телефону на «зелений коридор». Після отриманого ним дзвінка групу замовлених дівчат вели під конвоєм у бік кордону. Дійшла черга й до нас. Старшому телефонували кілька разів, то надаючи, то відміняючи «добро». Група тільки-но рушала, як надходив «відбій» і охорона відганяла нас назад. Нарешті ми все ж таки подалися до кордону. Йшли вночі десь з 10 кілометрів. Крок за кроком ставало дедалі тяжче, бо втомлені босі ноги погрузали в глибокому піску. Усі ж ми приїхали в туфлях на високих підборах, тому мусили роззутися й нести взуття разом з іншими речами в сумках, які за наказом конвоїрів тримали високо над головами, аби було видно наші руки.
Охоронці дуже поспішали й дратувалися, ввесь час підштовхували нас прикладами автоматів у спини, погрожуючи, що тих, хто відставатиме, пристрілюватимуть. Під час короткого перепочинку узбечка розповіла мені, що з телефонної розмови старшого зрозуміла, нібито десь з дев’яти дівчат попередньої групи до пункту призначення дісталося тільки троє. Решта, за поясненням араба, виявились або слабкими, або впертими.
На кордоні на нас уже чекали. За мовчазної згоди прикордонників, усіх розсадили по джипах і розвезли. Після того я більше ніколи не бачила Наталку – доля розвела нас по різних машинах. Мене разом з подругами по нещастю влаштували в приватній квартирі в прикордонному ізраїльському містечку. То теж був евакорозподільник, звідки дівчат направляли на роботу. Подальша доля кожної з нас залежала від того, кому як пощастить. Щасливцями вважали тих, кого розподілили до «махону», тобто публічного будинку. Опинитися в приватника було куди гірше. Саме в таку халепу я і вскочила.
Якщо в «махоні» охоронці відстежували, скільки клієнтів очікує на дівчину й у якому вони стані, то господаря такі « дрібниці» не цікавили. Якось, коли за мною зачинилися двері готельного номера, з жахом побачила там п’ятьох п’яних чоловіків… Коли після всього пережитого, побита й змучена, я поскаржилась господарю, він не зважив, обмежившись наданням додаткового вихідного.
Майже три місяці прожила я у тому пеклі, щовечора палко благаючи Бога послати мені визволення або смерть. Всевишній почув. Якось, коли черговий п’яний клієнт заснув, мені вдалось утекти. На вулиці невдовзі була затримана поліцейськими, які привели мене до дільниці. Я не мала при собі ані жодних документів, ані речей, анічогісінько. Мене направили до реабілітаційного центру, де пробула майже півроку, поправляючи здоров’я й надаючи свідчі показання щодо моїх мучителів. Усі вони були затримані. Приватника, на якого я «горбатилася», засудили за ізраїльським законодавством до 14 років позбавлення волі. А мене депортували на Батьківщину за рахунок ізраїльської сторони. Додому повернулася без грошей, здоров’я і з тяжким вантажем страшних спогадів.
Ольга Кондрашова, для «ІЗ»
