Герой з Чернігівщини

Від лісника до полководця

Майбутній герой народився 21 січня 1892 року в селі Вертіївка Ніжинського повіту Чернігівської губернії в родині бідного селянина. Хлопчик був охочий до навчання: рік відвідував церковно-парафіяльну школу, потім – три роки земську школу. Однак через нестачу коштів у родині продовжити освіту не зміг. Із 1909 року працював у лісництві Чернігівської губернії.

Ще в підлітковому віці Кирпонос мав антисамодержавницькі погляди. У 15 років заробив жандармських нагаїв, тиждень відсидів у буцегарні за те, що разом із ровесниками-односельцями встановив великий хрест і прапор з написом «Борцеві за народну справу» на могилі закатованого жандармами молодого вчителя-революціонера Медвєдєва. У вересні 1915-го за агітацію проти царя й підвалин самодержавства Михайло втрапив до армії. Прагнучи приборкати революційно налаштованого парубка армійською муштрою, прихильники царського режиму й гадки не мали, що гартують майбутнього радянського генерала.

Починав майбутній полководець рядовим 216-го запасного полку, що стояв тоді в місті Козлові. 1917 року він закінчив військово-фельдшерську школу й ротним фельдшером 258-го Ольгопільського піхотного полку пройшов бойове хрещення на Румунському фронті Першої світової війни. Тоді ж був обраний головою солдатського полкового комітету, а за кілька місяців – головою солдатської ради 26-го армійського стрілецького корпусу. Упродовж цього часу Кирпонос проводив антиурядову агітацію. За це в січні 1918-го був заарештований і демобілізований наступного місяця. Михайло повернувся до рідного села: батька вже не стало, мати бідувала, у Вертіївку ввійшов каральний німецько-угорський загін. Кирпонос створює й очолює партизанський загін, що осів у Смолянському лісі. Під час Ніжинського збройного повстання, штаб якого очолював М. Кропив’янський, у серпні 

1918 року Михайло Кирпонос очолив ревком одного із загонів. Згодом уже був на чолі батальйону 1-ї Української радянської дивізії під командуванням Щорса, а потім – 

полку, який став Другим Богунським.

1919 року Михайло Кирпонос брав участь у визволенні України від денікінців і німецьких загарбників, якийсь час виконував обо­в’яз­ки коменданта Житомира, того ж року в червні був призначений помічником начальника місцевої дивізіонної школи Червоних командирів. За активну участь у партизанській боротьбі й у боях на Українському фронті нагороджений Реввійськрадою грамотою та іменною зброєю – маузером. 1927-го Кирпонос закінчив Військову академію імені М. В. Фрунзе. Із 1934-го і до початку Радянсько-фінської війни (30.09.1939 р. – 12.03.1940 р.) очолював Казанське піхотне училище імені Верховної Ради Татарської АРСР.

Після початку війни з Фінляндією М. Кирпонос командує 70-ю стрілецькою дивізією Київського особливого військового округу. Отримавши завдання вийти в тил виборзькому угрупованню військ противника й розгромити його, комдив вирішив вести дивізію по кризі Виборзької затоки, щоб обійти лінію Маннергейма. «Льодовий похід» почався вночі 23 лютого 1940-го і тривав шість діб. Удар був приголомшливий – лінія Маннергейма була прорвана. А комдив М. Кирпонос за вміле керівництво військами фронту отримав звання Героя Радянського Союзу.

З червня 1940 до лютого 1941-го Кирпонос командував Ленінградським військовим округом, а потому – Київським особливим. Посилювалась загроза від Німеччини. Бойову підготовку почали проводити за принципом: «роби все, як на війні». Кирпонос у своєму окрузі теж практикував посилені військові навчання.

15 червня 1941 року штаб Київського особливого військового округу одержав наказ щодо висунення стрілецьких корпусів другого ешелону до кордону. Перевірялась бойова готовність застав, укріплених районів, військових частин і з’єднань, що прикривали 860-кілометрову смугу кордону. Коли 22 червня фашистська Німеччина напала на Радянський Союз, бій на кордоні України прий­няли війська Київського особ­ливого військового округу, що став Південно-Західним фронтом, командувачем якого призначили М. П. Кирпоноса. Під натиском переважних сил ворога радянські війська змушені були відступати. Гітлерівці прагнули захопити переправи на Дніпрі, що північніше й південніше Києва, оточити наші війська на Правобережжі і знищити їх. Командувач Південно-Західного фронту М. Кирпонос поставив завдання 5-й і 6-й арміям контрударами відсікти й розгромити німців, які проривалися до Києва. Але брак солдатів і техніки дався взнаки: 10-11 липня танкові й моторизовані частини противника підступали до Києва. Та на річці Ірпінь ворога спинила доб­ре організована оборона Київського укріпленого району.

Ситуація під Києвом продовжувала ускладнюватися. Командувач фронту ввів у бій останні резерви – 212-ту і 5-ту повітрянодесантні бригади під командуванням полковників І. Затєвахіна й О. Родимцева. Ворог зазнавав великих втрат. Тоді генерал Гальдер записав у своєму щоденнику, що німецькі війська під Києвом «щоденно втрачають до 1600 осіб».

Щоб виконати директиву фюрера й до настання зими захопити Крим, Донбас і Кавказ, гітлерівцям потрібно було, насамперед, взяти Київ. Вони зміцнили війська групи армій «Південь», перекинувши з московського на київський стратегічний напрямок з групи армій «Центр» 2-ту танкову групу під командуванням генерала Гудеріана і 2-ту польову армію. 1-а німецька танкова група генерала Клейста і 17-а польова армія прагнули оточити війська фронту. «Танкова група противника прорвалась у Ромни, Гайворон. 40-а і 21-а армії не можуть ліквідувати цю групу, – таку телеграму направила Військова рада Південно-Західного фронту 11 вересня 1941 року у Ставку Верхов­ного Головнокомандувача. – Потрібно негайно перекинути війська з Київського укріпленого району на шлях просування противника і почати загальний відхід військ фронту на рубежі, повідомлені Вам». Ішлося про річку Псел. Того ж дня відбулася телефонна розмова між Кирпоносом і Сталіним, який дав вказівку: «Київ не залишати і мостів не підривати без дозволу». Відступ скасовувався… 17 вересня через начальника оперативного відділу штабу Південно-Західного фронту генерал-майора І. Баграмяна, маршал С. Тимошенко, призначений Головнокомандувачем військ Південно-Західного напрямку, передав Кирпоносу усну вказівку (яка не мала сили) про виведення армій фронту на річку Псел. Кирпонос звернувся у Ставку за підтвердженням. Отримав його тільки в ніч на 18 вересня. До того часу противник ущільнив оточення військ Південно-Західного фронту. Було втрачено час для організованого відходу й прориву…

Вранці 19 вересня колона штабів фронту ввійшла в село Городище, розташоване на правому березі ріки Многа, що впадає в Удай. Тут відбулось засідання Військової ради фронту, де вирішили форсувати річку Многу і пробиватися на Гадяч – Охтирку. Командування фронтом створило три загони прориву, які очолили генерал Баграмян, генерал Алексєєв, полковник Рогатин. Рада фронту з Городища рухалася на автомобілях. Під’їхавши до напівзруйнованого мосту через Многу, перебратися на лівий берег річки не змогли. Довелося дещо змінити маршрут. І далі пробиралися пішки.

На сьому годину ранку 20 вересня 1941 р. колона штабів Південно-Західного фронту підійшла до хутора Дрюківщини й урочища Шумейкового, що за 15 км від Лохвиці (Полтавщина). Невдовзі розвідники доповіли, що дороги навсібіч перекриті фашистами, які відкрили по гаю потужний мінометний вогонь. Німці почали підтягувати машини з автоматниками під прикриття танків. Гітлерівці наблизилися до східного узлісся Шумейкового й пішли в атаку. Керували боєм командувач і члени Військової ради фронту. Вирішальної миті, коли кілька фашистських танків загорілися, а інші почали відступати, Кирпонос скомандував: «В атаку! Вперед!». І всі, хто міг тримати зброю, кинулися на ворога. Билися багнетом і прикладом. Але супротивник значно переважав у силі: багато радянських воїнів полягло, ті, що вціліли, змушені були відступити в гай. Ворожа куля влучила Кирпоносові в ногу. Рухатися сам він уже не міг. Йому допомогли спуститися в яр, пере­в’язали рану. Гітлерівці не припиняли вогню до сутінку. Близько сьомої години вечора біля джерела, неподалік якого сидів Кирпонос розірвалася ворожа міна. Один осколок пробив каску зліва, другий влучив у груди. Рани виявилися смертельними… Щоб німці не змогли встановити факт загибелі командувача фронту, з нього зняли шинель, зрізали з кітеля петлиці зі знаками розрізнення, відчепили Зірку Героя Радянського Союзу № 91, вийняли з кишень документи та листи, а труп, загорнутий у карту й плащ-намет, присипали листям, землею на дні яру...

Згадані бої – одна з найтрагічніших сторінок війни: сотні тисяч загиблих і полонених радянських воїнів. І досі ставлення до тих подій неоднозначне. Але героїчна оборона Києва мала величезне політичне й воєнно-стратегічне значення. Подвиг героїв Південно-Західного фронту важко переоцінити: стримуючи натиск противника, війська фронту переломлювали його живу силу й техніку. Тільки на рубежах Київського укріпленого району було знищено понад 100 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів.

Коли у вересні 1943 року радянська армія визволила Полтавщину, спеціальна комісія взялася вивчати обставини бою в урочищі Шумейковому й загибелі командувача Південно-Західного фронту генерал-полковника М. Кирпоноса та інших воєначальників. Останні акти про свої висновки комісія підписала в дні визволення Києва. Закономірно, що виникла думка про перепоховання останків героїв у місті, за яке вони віддали життя. У ті дні в столиці з почестями й болем ховали її захисників. М. Кирпоноса поховали в Ботанічному саду. Навесні 1957-го, коли в Києві почали будувати метро, його труну перенесли на Аскольдову могилу, потім – до Парку Вічної Слави.

Лев Кудрявцев, м. Київ