Сергій Чорний: борець і поза борцівським килимом
Минулого місяця викладач кафедри вогневої та спеціальної фізичної підготовки Навчально-наукового інституту підготовки фахівців експертно-криміналістичних підрозділів НАВС капітан міліції Сергій Чорний – спортсмен Національної збірної команди – повернувся з континентальної першості серед чоловіків та жінок з боротьби самбо та бойового самбо зі срібною нагородою. Це вже не перша вагома перемога Сергія в чемпіонатах такого рівня: у професійному спорті він – сімнадцять років, десять з яких виступає на міжнародній арені.
– Сергію, передусім вітаємо Вас зі «сріблом» континентальної першості. Ви задоволені своїм виступом?
– І виступом, і результатом загалом задоволений, хоча їхав по перемогу. Чому не виборов її? Щоб увійти до потрібної мені вагової категорії, за невеликий проміжок часу до першості був змушений скинути 13 кілограмів. Для організму це було потужним ударом. І все ж вважаю, що гідно представив нашу країну. Взагалі цей чемпіонат став одним із найуспішніших для збірної України: ми привезли 19 медалей, у командному заліку в наших дівчат перше місце, а в бойовому розділі – друге.
– Попри молодий вік, Ви у професійному спорті вже майже два десятиліття. Розкажіть, будь ласка, нашим читачам, з чого розпочався цей шлях і чому серед розмаїття бойових мистецтв обрали саме самбо.
– Сімнадцять років тому мій батько привів мене до секції дзюдо, тож моя спортивна кар’єра розпочалася саме з цього виду бойових мистецтв. Я трохи позаймався, а потім покинув. Мені було десять років, хотілося гуляти з друзями, а в секції – сувора дисципліна, режим, тренування. Та, зрештою, прислухавшись до поради батька, я повернувся до тренувань. Почав показувати непогані результати, прийшли перші успіхи, перемоги на змаганнях. Відтоді прокинувся азарт, захотілося розвиватися, покращувати власні показники, здобувати нові й нові перемоги. Коли постало питання щодо вступу у вищий навчальний заклад, я вирішив, що це має бути виш системи МВС. Саме тоді мені як спортсмену, що на той час мав певні непогані здобутки, запропонували навчатись у Національній академії внутрішніх справ і продовжувати займатися бойовими мистецтвами, зокрема опановувати самбо. Коли я переїхав у Київ, самбо поступово витіснило дзюдо, і я зосередився на цьому виді єдиноборств. А за якийсь час обрав для себе саме бойове самбо.
– Хоч дзюдо й самбо – дуже близькі види єдиноборств, напевно, Вам все ж знадобився якийсь час і довелося докласти певних зусиль, щоб перелаштуватися?
– Ці види єдиноборств і справді дуже близькі, тому не можу сказати, що мені було дуже складно перелаштуватися. Звісно, і у дзюдо, і у самбо є свої особливості, та коли вже напрацьовані навички хоча б в одному з них, опанувати нові види цілком під силу. Взагалі самбо нині на піку популярності, стрімко розвивається і бойове самбо. Рівень змагань і рівень самих спортсменів зростають щороку. У листопаді проходив чемпіонат світу – я увійшов до трійки призерів, здобув «бронзу» – і можу сказати, що боротися за призові місця стало складніше, аніж, наприклад, ще п’ять років тому. Але, з іншого боку, так цікавіше, з’являється додаткова мотивація. Наразі посилено готуюсь до чергової світової першості, що відбудеться восени. Сподіваюся, усе складеться з цією поїздкою.
– Якщо я Вас правильно зрозуміла, питання полягає в тому, що, як це, на жаль, часто буває, талановитий спортсмен має не просто дбати про свою фізичну форму, а й шукати фінансові ресурси, що дали б змогу брати участь у змаганнях такого рівня…
– Насправді пошук грошей на змагання – це серйозна проблема. Цього року перед чемпіонатом Європи вперше за багато літ знайшли кошти, щоб на збори приїхали всі спортсмени збірної. Безсумнівно, це посприяло хорошому виступу. Адже спільні тренування неабияк згуртували нас, і ми були командою як на спортивному килимі, так і поза ним. Країни, де на розвиток спорту, зокрема самбо, виділяють чималі кошти, «відшкодовують» витрати високими результатами своїх спортсменів. Ми ж тримаємося здебільшого на ентузіазмі спортсменів, тренерів та безмежній відданості спорту. Але, попри все це, не пасемо задніх і ще покажемо, на що здатні. Вважаю, що труднощі тільки загартовують. Як кажуть: все, що нас не вбиває, – робить сильнішими.
– Це позиція справжнього борця, і не лише у спорті, а й у житті. Та, напевно, у Вас бувають хвилини, коли руки опускаються і складно зробити наступний крок. Хто допомагає в такі моменти? Чиї слова та моральна підтримка повертають бажання боротись і йти до нових перемог?
– Передусім, підтримка тренера – Михайла Руденка. Михайло Михайлович для мене справжній взірець – полковник міліції, заслужений майстер спорту, перший чемпіон світу з бойового самбо, неодноразовий призер як світової, так і європейської першостей. Ну й, звісно ж, родини. Старший брат завжди тримає за мене кулаки. Мама теж підтримує, але дуже хвилюється. Ще в дитинстві, коли я тільки починав виступати на змаганнях, вона боялася приходити за мене вболівати. Я намагаюся її берегти, й усього не розповідаю.
– А приховувати, напевно, є що. У спорті травми – неминучі, що вже казати про бойові мистецтва…
– Так, травм вистачає. Був перелом ребра. 2010-го боровся у фіналі, суперник застосував больовий прийом на ногу, а я не здавався. Результат – внутрішня й зовнішня гематоми, розрив зв’язок. Потрібно було операційне втручання, але це забрало б чимало часу на відновлення, якого тоді в мене не було. Травма й досі нагадує про себе, тож рано чи пізно операцію робити все ж доведеться. А так… Вибиті пальці – не беремо до уваги (усміхається. – Авт.).
– Окрім того, що Ви активно виступаєте як спортсмен, останнім часом намагаєтеся займатися ще й тренерською діяльністю. Розкажіть про це.
– Торік я взяв п’ятьох курсантів, і вони вже виконали норматив майстра спорту. Мені подобається тренерська робота, але скажу відверто: часу на все не вистачає. Адже я не тільки сам тренуюсь і треную своїх підопічних, а ще й маю виконувати безпосередні обов’язки по службі, від яких мене ніхто не звільняв. Тож 24 години на добу замало, щоб знайти для всього цього час.
– Чи дуже складно постійно підтримувати себе у формі і поєднувати службу в ОВС та професійний спорт?
– Доволі складно. З восьмої ранку й до шостої вечора я на службі, а потім – в залі, на тренуваннях. До того ж складно дотримувати необхідного режиму харчування, що для спортсмена дуже важливо. Я виступаю у двох вагових категоріях: на чемпіонаті України – 57 кг, а на першості Європи та світу – 52 кг. Тож, щонайменше двічі на рік доводиться зганяти вагу, а потім набирати її. Але немає чого жалітися: якщо треба, то треба.
– Ви – цілеспрямована людина, це відчувається з перших хвилин спілкування. Які завдання поставили перед собою на найближче майбутнє?
– Як я вже казав, починаю посилено готуватися до чемпіонату світу, що відбудеться в листопаді в Касабланці (Марокко. – Авт.). Головна мета – здобути «золото» світової першості. А загалом хочу ще не раз побачити, як здіймається наш синьо-жовтий стяг і лунає гімн України. Це неповторне відчуття.
– Щиро бажаємо, щоб Ви, Сергію, досягли своєї мети.
Бесіду записала Марія САЛЬНІК, «ІЗ».
Фото з особистого архіву
Сергія ЧОРНОГО
