У боротьбі з ядерним лихом стояли один за одного

Спокійний сон в оселі начальника інспекції державного пожежного нагляду Чорнобильського райвідділу сполохав настирливий дзвінок. Відчинивши двері, Іван Хміль побачив на порозі стривоженого старшину, який поспішав доповідати: «Іване Григоровичу, у вас телефон не працює… На атомній… пожежа».

«Як це не працює?» – не міг збагнути правоохоронець. Ще пізнього вечора він телефонував дружині брата – начальника караулу ВПЧ-2 ЧАЕС, який збирався їхати до неї на малу батьківщину. «Може, це хтось із доньок бавився й не поклав на місце телефонну слухавку», – міркував Іван Григорович, збираючись нашвидкуруч, щоб терміново рушити до пожежної частини.

Під’їхавши на місце, він побачив прочинені навстіж ворота. Назустріч прямував диспетчер. Жодної чіткої інформації, єдине, що було відомо: на Чорнобильській АЕС вирує пожежа, якій присвоєно надвисокий рівень складності. Що робити? Діяти за відпрацьованим планом навчальної тривоги. Ось тільки цього разу все відбувалося насправді й можливості виправити помилки не буде.

Іван Григорович зібрав з району всю резервну техніку, людей і разом з ними поїхав у Прип’ять. «Оскільки там закінчувалася зона моєї відповідальності як начальника інспекції пожежного нагляду, я мав виконувати функції працівника райвідділу, – розповідає ліквідатор. – Розподілили сили: хто і за які ділянки відповідатиме, й попрямували на свої пости. Мені дісталася територія поблизу Рудого лісу. Нам поставили завдання нікого не впускати в зону аварії. Один за одним нас почали «штурмувати» працівники атомної: завідувачка їдальні, яка мала приймати зміну, водій, якому належало забрати людей тощо. Наших пояснень, що туди не можна, що там – небезпека, сумлінні працівники й чути не хотіли. Як це – зірвати роботу!..».

Щогодини напруга зростала. Сам не свій став Іван Григорович, коли від станції невпинною вервечкою попрямували «швидкі». Водій однієї з них був добрим знайомим Хмеля. «Що там, хоч двома словами?» – запитав правоохоронець. «Жертв немає, але людям стає зле, непритомніють», – відказав чоловік. Серце стислося: «Там же, у самій гущавині лиха, мій брат». Внутрішнє відчуття тривоги, на жаль, його не зрадило.

Начальника караулу ВПЧ-2 Петра Хмеля з ліжка підняв Юрій Хілько, який пояснив коротко, втім цілком зрозуміло: «Атомна вибухнула!». Коли вони під’їжджали до ЧАЕС, побачили полум’я на покрівлі машинного залу четвертого енергоблоку, покручені конструкції, уламки бетону, шматки графіту, що світились у темряві блакитно-фіолетовим полиском. Обом стало зрозуміло: приборкувати вогняну стихію в такій ситуації їм ще не доводилося, і навіть навчання, які постійно проводилися, до такого не підготовляли.

Петро Григорович із хлопцями зі свого караулу продовжили гасити полум’я на даху, на висоті 30 метрів, слідом за пожежниками з караулів Володимира Правика та Віктора Кибенка. Чоботи грузнули в розплавленому від високої температури бітумі, плити перекриттів просідали під ногами. Через якийсь час його бійці один за одним почали непритомніти. Петро Хміль тримався, доки були сили…

Батько Івана та Петра, Григорій Хміль, тієї ночі також опинився в самому епіцентрі подій. Усе своє життя він присвятив пожежній справі, до пенсії йому залишався один рік. Хлопці-пожежники поважно називали Григорія Хмеля «дід». Під час гасіння пожежі на атомній він відповідав за підкачування води. Коли до нього підійшли і сказали, що Петрові стало зле, і його везтимуть до лікарні, чоловік, звісно, стривожився. Подумав про другого сина: «Як він там?», та мав продовжувати виконувати свою роботу. Єдине, що залишалося, – молити Бога, щоб із хлопцями було все гаразд. А що буде з ним – не важливо, він хоч пожити встиг.

Протримавшись до останнього, Петро Хміль все ж знепритомнів. Прийшов до тями вже у прип’ятській медчастині, під крапельницею. А звідти літаком був переправлений разом з іншими ураженими ядерними променями пожежниками до московської шостої клініки, де пролежав майже два місяці.

Тим часом його старший брат Іван залишався в зоні аварії. Пізно ввечері він отримав команду разом із напарниками об’їхати довколишні села, щоб дізнатися, яка там обстановка. «Люди знали, що на станції сталася аварія, але якими наслідками вона загрожує, ніхто й уявити не міг, – веде далі полковник Хміль. – Нас запитували, що й до чого, а ми самі до ладу нічого не знали. Повернулись у райвідділ вже вночі, там і полягали спати: постелили бушлати й повкладалися «штабелями». Крізь сон відчув, що стало якось зле. Піднявся, вийшов на двір, наче полегшало».

Наступного ранку всіх правоохоронців змусили здавати аналізи. «Треба, так треба. Здали кров і поїхали далі на службу. За кілька годин мене попросили зайти до завідувача медчастиною, – згадує мій співрозмовник. – Приїжджаю, а він каже: „Іване, результати аналізів не дуже втішні, потрібно себе поберегти…”».

Та де там? Того дня до зони лиха прибула підмога – правоохоронці з найближчих містечок Київщини, а слідом за ними й з усієї України. Потрібно було їх розмістити, потурбуватися про харчування, облаштувати елементарний побут. А хто краще за чорнобильських правоохоронців, які досконало знали місцевість та людей, міг усе це організувати? Тож наступні дні, не думаючи про себе, Іван Григорович опікувався колегами. Та резерви організму не безкінечні: непритомного Хмеля ледь привели до тями. На світанку його відправили в Київ. «За один день ми, здається, об’їхали всі столичні лазні, – згадує ліквідатор. – В яку лікарню не приїхали б, нам кажуть: ви «брудні», їдьте, змивайте радіацію. А коли нас нарешті привезли на Сирець, у лікарню № 25, нам уже не хотілося нічого. Та, на щастя, тут нас прийняли й повели до палати. Однак щойно прочинилися двері, ми побачили… душові й ледь не лопнули від сміху. Думали: ну це вже намиємося на все життя наперед».

Коли Івана Григоровича виписали з лікарні, він поїхав у Москву до брата. Однак до опромінених пожежників нікого не пускали: від них так «фонило», як від міні-реактора. Медпрацівники заходили до них неодмінно у спеціальному захисному одязі й намагалися довго не затримуватися. А ще – кілька разів робили в палатах експрес-ремонт: перестилали лінолеум, перекладали кахель. Однак Івану Хмелю, як-то кажуть, усіма правдами й неправдами вдалося вмовити начальника охорони, щоб той дозволив йому побачення з братом, хоч на кілька хвилин.

«Потім Петро розповідав мені, що на День Перемоги отримав від свого побратима Володимира Правика записку з вітаннями. Відписав: „Тримайся, друже, зустрінемося після одужання...”. Та, на жаль, не судилося. Володя помер за кілька днів потому», – розповідає співрозмовник.

Брату Івана Хмеля пощастило вижити. Він продовжив служити в органах внутрішніх справ, як, власне, й сам Іван Григорович. Та й їхній батько – засновник династії пожежників – після того, як відлежався в госпіталі, повернувся до роботи. А ще – на диво, попри те, що 1986-го він добряче «впіймав» радіації, прожив аж до 79 років. Напевно, вистояти в боротьбі з хворобами і смертю їм допомогли молитви один за одного й віра в те, що життя триватиме.

друкувати