Визволитель України і п’яти європейських столиць
Командирські якості Федора Івановича Толбухіна виявилися ще під час Першої світової війни, де він пройшов справжнє випробування, гарт, а в подальшому колишній «царський» офіцер став Маршалом Радянського Союзу, одним із відомих воєначальників, які під час Великої Вітчизняної війни визволяли Україну від гітлерівських загарбників.
Кавалер орденів Анни і Станіслава
Він народився 3 (16) червня 1894 р. у с. Андроніки Ярославської губернії в багатодітній заможній селянській родині. Відвідував церковно-парафіяльну й земську школу. Після смерті батька його разом з братами й сестрами взяв на виховання рідний дядько, що жив тоді в столиці. 1910 р. Федір закінчив трирічну торговельну школу, працював бухгалтером, але продовжував навчання. Згодом склав екстерном іспити за повний курс Петербурзького комерційного училища. Однак торговця з нього не вийшло.
Його долю визначила Перша світова війна. Невдовзі після її початку він під впливом патріотичних почуттів став до армійських лав добровольцем. Після підготовки в Петроградській навчальній автомобільній роті здобув екзотичний на той час фах мотоцикліста, у званні рядового служив при штабі 6-ї піхотної дивізії на Північно-Західному фронті. Згодом вступив до Оранієнбаумської школи прапорщиків і, отримавши офіцерське звання, був направлений на Південно-Західний фронт. Командував ротою, батальйоном, влітку 1916-го брав участь у легендарному Брусиловському прориві, за бойові заслуги був нагороджений орденами святої Анни та святого Станіслава ІІІ ступеня.
Молодий бойовий офіцер мав неабиякий авторитет серед підлеглих. Після Лютневої революції Федір Іванович був обраний головою комітету солдатських депутатів 13-го Заамурського піхотного полку. 1918-го він демобілізувався в чині штабс-капітана й повернувся на рідну Ярославщину, але незабаром вступив до Червоної Армії, очоливши волосний військкомат.
Через рік Толбухін закінчив школу штабної служби, воював на Північному та Західному фронтах – спочатку як помічник начальника штабу 56-ї стрілецької дивізії з оперативної роботи, потім начальником штабу дивізії, оперативного відділу штабу армії й оперативного управління Карельського фронту. 1921 р. брав участь у придушенні Кронштадтського повстання, а згодом – в обороні Карелії від фінського вторгнення. За рік був нагороджений орденом Червоного Прапора. Наступного року – одружився з дворянкою Тамарою Бобильовою. 1926 р. закінчив вищі академічні курси, через чотири роки – курси вдосконалення командного складу, а 1934-го – Військову академію імені М. В. Фрунзе. Після цього очолював штаби дивізії та корпусу, командував 72-ю стрілецькою дивізією, штаб якої дислокувався у Вінниці.
У липні 1938 р. комбриг Толбухін очолив штаб Закавказького військового округу. Цьому призначенню передувала зустріч із самим Сталіним за присутності начальника Генштабу Червоної Армії командарма 1 рангу Б. Шапошникова. «Вождь народів» розпитував Федора Івановича про його офіцерську службу за «царських» часів, здобуті в той час нагороди та про його дружину. Від тих запитань Толбухіна добряче кидало в піт (адже в ті сумнозвісні 30-і роки такі запитання вождя не обіцяли нічого доброго). Утім, на щастя, все обійшлося благополучно: Сталін не лише затвердив його кандидатуру, а й запропонував Шапошникову нагородити Федора Івановича орденом Червоної Зірки.
Шлях до Перемоги розпочав… з Ірану
Плоди роботи генерал-майора Толбухіна на південних рубежах СРСР особливо виявилися після початку Великої Вітчизняної війни, коли він на посаді начальника штабу Закавказького (з грудня 1941-го – Кавказького) фронту керував плануванням та проведенням масштабної радянсько-британської операції з окупації Ірану. Під час неї протягом 25 серпня – 17 вересня 1941 р. силами п’яти армій та Каспійської військової флотилії було блискавично взято під контроль велику сусідню країну й забезпечено стратегічні маршрути постачання СРСР через іранську територію…
У січні 1942 р. Федір Іванович очолив штаб Кримського фронту. Він зробив значний внесок у проведення Керченсько-Феодосійської десантної операції, проте намагання генерала Толбухіна налагодити планову роботу командування та штабу фронту призвели до конфлікту зі сталінським «намісником» – представником Ставки ВГК Л. Мехлісом, за поданням якого в березні Толбухіна було відсторонено від посади (а вже у травні через суттєві прорахунки командування війська Кримського фронту зазнали страшного розгрому, що згодом закінчилося падінням оточеного гітлерівцями Севастополя…).
А Федір Іванович тим часом вже брав участь у епопеї оборони Сталінграда, у травні – липні 1942 р. обіймаючи посаду заступника командувача військ Сталінградського військового округу, а згодом – командувача 57-ї армії, яка протягом трьох місяців вела тяжкі оборонні бої в районі Червоноармійська. Завдяки командирському таланту генерала Толбухіна, який своєчасно розкривав задуми ворога та вміло керував військами армії, гітлерівцям так і не вдалося прорватися до південних околиць Сталінграда. А з початком операції «Уран» 57-а армія перейшла в контрнаступ, брала участь в оточенні й розгромі німецьких військ…
З березня 1943 р. Федір Іванович прийняв командування військами Південного фронту (з жовтня 1943-го – 4-й Український), які в серпні почали штурм гітлерівського «Міус-фронту». Прорвати потужні укріплення не вдалося, проте війська генерала Толбухіна зуміли зв’язати угруповання противника, не давши змоги перекинути підкріплення в район Курської битви.
У серпні – вересні 1943-го під час Донбаської наступальної операції з’єднання Південного та Південно-Західного фронтів спільними зусиллями прорвалися на 300 кілометрів углиб оборони противника, розгромили 13 ворожих дивізій і повністю визволили Донбас. А у вересні – листопаді Толбухін провів Мелітопольську операцію, під час якої було прорвано рубежі ворожої оборони вздовж річки Молочної, подолано ще понад 320 кілометрів і відрізано гітлерівські війська у Криму. 23 жовтня у столиці СРСР пролунав салют на честь визволителів Мелітополя.
1943 рік став для Федора Івановича справді «зірковим»: отримавши в січні звання генерал-лейтенанта, у квітні він став генерал-полковником, а у вересні – генералом армії.
Новим виявом мистецтва воєначальника стала Нікопольсько-Криворізька операція, під час якої в січні – вересні 1944 р. його війська вибили гітлеріаців з плацдарму, форсували Дніпро в його нижній течії й визволили місто Нікополь. Водночас Федір Іванович почав розробляти план операції з визволення Криму…
Війська 4-го Українського фронту розвивали наступ з боку захоплених ще на початку листопада 1943-го Перекопського перешийка та Турецького валу, взаємодіючи з Окремою Приморською армією, Чорноморським флотом, Азовською військовою флотилією, авіацією 8-ї та 4-ї повітряних армій. 8 квітня з’єднання 51-ї армії прорвали ворожу оборону й після двох діб запеклих боїв вийшли у фланг перекопського угруповання гітлерівців, а 2-а гвардійська армія визволила Армянськ. Вранці 11 квітня в прорив був введений 19-й танковий корпус, що того ж дня визволив Джанкой, а на керченському напрямі тієї ж доби Окрема Приморська армія прорвала Ак-Монайські позиції. 13 квітня був визволений Сімферополь.
Гітлерівці сподівалися відсидітися за природними перешкодами та потужними інженерними укріпленнями, які прикривали підходи до Севастополя. Але генерал Толбухін кинув війська на штурм, який розпочався 5 травня. Долаючи запеклий опір, до вечора воїни 51-ї армії сягнули хребта Сапун-гори, майже одночасно південніше піднялися на вершину й висоту Карагач головні частини Приморської армії. Залишки німецької 17-ї армії були остаточно розгромлені, до кінця 9 травня склали зброю загарбники, які чіплялися за останній клаптик кримської землі – мис Херсонес, і Севастополь був повністю визволений…
Народний Герой Югославії
Вирізняючись надзвичайною працездатністю, Федір Іванович у період найнапруженіших операцій по 3-5 діб не відривався від карт і телефонів, відмовляючи собі навіть у короткому перепочинку. Особистого життя для нього не було – розраховуючи, як краще і швидше розбити гітлерівців, він «горів» на роботі, віддаючи себе справі без остатку. В той же час Федір Іванович беріг підлеглих, прагнучи здобувати перемоги «малою кров’ю». «Зарийтеся глибше в землю – Земля-матінка від усього врятує, і від вогню, і від негоди», – вимагав він від командирів з’єднань, які займали оборону, а перед наступами ретельно планував заходи з підготовки військ, їхнього забезпечення та вогневої підтримки.
Із Криму, який опинився в глибокому радянському тилу, у тому ж травні 1944-го він був призначений командувачем військ 3-го Українського фронту. У серпні війська Толбухіна брали участь у блискучій Яссько-Кишинівській операції, в результаті якої війська 3-го та 2-го Українського фронту розгромили групу армій «Південна Україна» й визволили територію Молдови і частину Румунії. Втрати вермахту становили понад 300 тисяч солдатів та офіцерів, Румунія була виведена з війни і вступила до антигітлерівської коаліції. За високу полководницьку майстерність 12 вересня 1944 р. Ф. І. Толбухіну було присвоєне звання Маршала Радянського Союзу.
Особливе місце в біографії полководця займають бої з визволення країн Південно-Західної Європи. На початку вересня 1944-го війська 3-го Українського фронту вийшли до кордонів Болгарії. Врахувавши всі аспекти політичного й оперативно-стратегічного характеру, з метою уникнути кровопролиття, Толбухін звернувся до болгарського народу із закликом: «Червона Армія не має наміру воювати з болгарським народом і його армією… У нас одне завдання – розбити німців і прискорити строк настання загального миру». 8 вересня наші війська без пострілів подолали болгарський кордон і рушили вглиб країни. Гітлерівці в паніці бігли на Захід. Незабаром новий болгарський уряд оголосив Німеччині війну.
У жовтні 1944 р. під керівництвом Федора Івановича війська фронту успішно провели Белградську операцію, визволивши східні райони Югославії і її столицю Белград (за це 31 травня переможного 1945-го Маршалу Радянського Союзу Толбухіну було присвоєне звання Народного Героя Югославії), потім форсували Дунай і розгромили 2-гу угорську армію. Під час Будапештської операції, що тривала з грудня 1944-го по лютий 1945 рр., війська 3-го та 2-го Українського фронтів захопили столицю Угорщини. А вже в березні Толбухін керував проведенням Балатонської оборонної операції, зупинивши контрнаступ німецьких військ і завдавши ворогу значних втрат. Федір Іванович закінчив війну розгромом німецької групи армій «Південь», визволенням усієї Угорщини та більшої частини Австрії, зокрема її столиці Відня. На честь перемог військ, якими він командував, Москва салютувала 34 рази.
Після війни Маршал обіймав пост головнокомандувача Південної групи військ на території Румунії та Болгарії, з січня 1947 р. командував військами Закавказького військового округу. 17 жовтня 1949 р. Федір Іванович помер у Москві від цукрового діабету. Урну з його прахом з військовими почестями поховано в Кремлівській стіні.
Ще за життя йому було присвоєно звання почесного громадянина Софії та Белграда. Серед нагород Федора Івановича – вищий полководницький орден «Перемога» під № 9, яким він нагороджений у квітні 1945-го, два ордени Леніна, два ордени Суворова І ступеня, орден Кутузова І ступеня…
З нагоди 20-річчя Перемоги йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу, також посмертно він став Героєм Народної Республіки Болгарії. Ім’я видатного полководця увічнено в назвах вулиць, бульварів та площ у багатьох містах різних країн, зокрема й України.
Лев КУДРЯВЦЕВ, м. Київ
Коментарi
-
kilin
02/02/2015 6:14
vera blu rivenditori online, è possibile scoprire i punti importanti per cercare un mercante approvato.
