П'ятниця, 11 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Епіцентр
10/10/2014 15:25

Їхні подвиги відзначено орденами. Посмертно…

Ми продовжуємо розповідати про працівників міліції та військовослужбовців Національної гвардії України, що поклали життя під час антитерористичної операції на теренах Донбасу й посмертно відзначені державними нагородами.

 

Указом Президента України від 14 серпня 2014 р. начальник відділу підготовки військ управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління Національної гвардії України полковник Юрій Бойко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

43-річний полковник Бойко став другим загиблим після свого колишнього начальника, генерал-майора Сергія Кульчицького, офіцером-«бойовиком» ГУ НГУ, який смертю своєю засвідчив: штабні офіцери Нацгвардії не відсиджуються в тиловому, «кабінетному» затишку, а беруть безпосередню участь в антитерористичній операції, розділяючи небезпеку з воїнами підлеглих частин…
Юрій Миколайович народився й виріс в Ульянівці – районному центрі Кіровоградщини. Закінчивши Пермське вище військове ко­манд­но-тилове училище внут­рішніх військ МВС Росії на «зламі епох» – після розпаду Радянського Союзу – він повернувся на Батьківщину, де й розпочав сходження щаблями офіцерської кар’єри: обій­мав посади командира взводу й роти, заступника начальника штабу й заступника командира військової частини, згодом продов­жив службу в Головному управлінні ВВ МВС України та ГУ НГУ.
У червні 2014 р. полковник Бойко був призначений куратором новоствореного резервного батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас», за традицією підрозділу він отримав особистий позивний – «Немо». Вирушивши в район АТО разом із «Донбасом», Юрій Миколайович понад місяць брав активну участь у бойових діях зі звільнення від терористів населених пунктів Донеччини. 10 серпня він знову пішов у бій разом із резервістами, які проводили розвідку боєм на підступах до сумнозвісного Іловайська. У взаємодії з підрозділами БПСМОП «Азов», «Шахтарськ» і Збройних сил України того дня «донбасівцям» вдалося ввірватись у місто, знищивши понад 30 бойовиків, проте через загрозу оточення їм довелося повертатися на вихідні позиції.
Як згодом повідомив командир батальйону майор резерву Семен Семенченко, група з 15 бійців, у складі якої перебував Немо, рухаючись попереду колони, виявила на мосту, через який пролягав шлях з Іловайська, ознаки мінування – підозрілі дроти. Гвардійцям вдалося запобігти підриву моста, але вони потрапили під обстріл із великокаліберних снайперських гвинтівок і кулеметів. Під час бою диверсанти були відкинуті, але полковник Бойко і двоє резервістів полягли, ціною свого життя забезпечивши просування батальйону та врятувавши десятки товаришів.
13 серпня рідні й близькі, земляки з Кіровоградщини й бойові побратими проводжали Юрія Миколайовича в останню путь. Без чоловіка й батька залишилися дружина та 13-річна донька…

Указом Президента України від 8 вересня 2014 р. старшину патрульної роти на автомобілях херсонської військової частини Південного опера­тив­но-те­ри­то­рі­аль­ного об’єднання Національної гвардії України старшого прапорщика Сергія Стадника нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Сергій Анатолійович Стадник був одним зі «старожилів» частини, у лавах якої він прослужив 16 років, розпочавши цей шлях солдатом строкової служби. 2002 року закінчив школу прапорщиків золочівського Нав­чального центру внутрішніх військ МВС, обійняв посаду старшини роти й був для підлеглих справжнім «солдатським батьком» – колеги згадують його, як порядну, надзвичайно добру й щиру людину, віддану інтересам служби. Підрозділ був для нього другою родиною.
13 серпня бойовики-сепара­тис­ти обстріляли з мінометів блокпост Нацгвардії поблизу села Успенки, що на Донеччині. Одна з мін влучила в укриття, в якому перебував старший прапорщик Стадник, і єдине, що він встиг інстинктивно зробити, – це закрити своїм тілом трьох підлеглих, які дістали поранення, але вижили. А їхній 33-річний «батя» загинув…
За три дні біля будинку Сергія Анатолійовича в Таврійському мік­рорайоні Херсона зібралися понад тисячу людей – рідні та близькі, однополчани й знайомі, керівники області та міста, але більшість було простих містян, які прийшли віддати останню шану відважному землякові, захиснику Батьківщини й висловити співчуття його родині – дружині й маленькій донечці.
1 вересня під час урочистостей із нагоди Дня знань на фасаді будівлі Херсонської школи № 56 була відкрита меморіальна дошка, що увічнила пам’ять одного з випускників – Сергія Стадника…

Указом Президента України від 29 вересня 2014 р. міліціонери батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Шторм» ГУМВС України в Одеській області рядові міліції Вадим Рудніцький і Степан Петрівський нагороджені орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Вони загинули у 23-й День Незалежності України, того самого святкового дня, коли неприхованою стала російська інтервенція в нашу державу. Їх, 36-річного жителя Житомирщини Вадима Володимировича Рудніцького та 22-річного уродженця Львівщини Степана Петровича Петрівського, у травні 2014-го доля звела разом у лавах одного добровольчого спецпідрозділу МВС, оскільки обидва вони – мужні й хоробрі чоловіки, колишні десантники – не могли стояти осторонь трагічних подій у рідній Батьківщині й прагнули її захищати.
Того дня правоохоронці батальйону «Шторм» несли службу на блокпосту на підступах до селища міського типу Георгіївки Лутугинського району Луганської області. Внаслідок боїв, які розпочалися тут ще в липні, наприкінці місяця Георгіївку взяли під свій контроль сили АТО. Однак бойовики-сепаратисти не полишали спроб повернути населений пункт, періодично обстрілювали його й намагалися до нього проникнути.
24 січня близько 13.00 Георгіївка знову зазнала потужного артилерійського обстрілу. Ворожі гаубиці стріляли й по блокпосту, де несли службу бійці «Шторму». Пряме влучення снаряда обірвало життя Вадима й Степана, коли вони спробували дістатись ук­риття…
Більшість свого свідомого життя Вадим Рудніцький присвятив службі – після закінчення професійно-технічного училища відслужив строковиком півтора року в Збройних силах України, згодом у 1998–2002 роках працював у підрозділі міліції швидкого реагування «Беркут» Головного управління МВС України в м. Києві, потому ще майже дев’ять років проходив військову службу за контрактом у лавах 95-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ. Зокрема, протягом чотирьох років брав участь у миротворчих місіях на території колишньої Юго­славії – і вже тоді був справжнім героєм для рідних та односельців.
«Скромна, щира, відповідальна людина, яка була дуже вимогливою до себе…» – так згадували про нього земляки, коли Вадима Володимировича з військовими почестями ховали в рідному селі Привітові Любарського району. Без годувальника залишилися дружина й восьмирічна донька…
Степан Петрівський у 2009 році разом із братом-близнюком вступив на геологічний факультет Львівського національного університету, з наступного року вони разом пройшли строкову військову службу в лавах 80-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ. Він мріяв здобути вищу освіту й створити власну родину. Староста групи Наталія Олійник згадувала: «Степан був надзвичайно добрим, позитивним, вихованим хлопцем… Його любили всі. У ньому поєднувалась чоловіча сила, мужність, простота й навіть якась ота дитяча наївність. А ще він був відповідальним. І, як старший брат – а він у двійні старший, – брав на себе відповідальність і за Івана. Усе встигав: і вчитись, і працювати, і кохати…».
Після оголошення часткової мобілізації Степан добровольцем став до лав «Шторму», але, оберігаючи матір, не розповідав рідним, що воює на Луганщині. Напередодні загибелі, приїхавши додому у відпустку, він встиг скласти державні іспити, отримавши диплом бакалавра й вступивши на шостий курс ЛНУ. В останньому його записі на сторінці в соціальній мережі йдеться: «Роби справу чесно, з душею – і твоє до тебе прийде. Це не означає, що завтра з’являться золоті гори. Треба бути терплячим, але істину золотих слів для нинішнього покоління закривають ці золоті гори…».
Одеські активісти, які супроводжували труну з тілом Степана до рідного села Сушиці Старосамбірського району, були вражені побаченим 27 серпня на Львівщині: незважаючи на зливу, односельці вшанували героя-земляка «живим коридором», стоячи навколішки із запаленими свічками й лампадками…

Указом Президента України від 29 вересня 2014 р. старший інструктор – кулеметник БТР полку оперативного призначення Західного опера­тив­но-територіаль­ного об’єднання Національної гвардії старшина Максим Мушта нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Син працівника міліції, ви­пуск­ник Він­ницького кооперативного коледжу Максим Володимирович Мушта обрав життєвий шлях професійного військовослужбовця в 19 років, підписавши кон­тракт про проходження військової служби і ставши до лав полку спеціального призначення внутрішніх військ МВС «Ягуар». 
Мовчазний, сумлінний, працьовитий хлопець, хороший сім’я­нин – таким він за­па­м’я­тався однополчанам.
22 липня 2014 р. він відзначив своє 25-річчя – у колі однополчан, у спартанських умовах польового табору сил АТО на сході України, далеко від родини – дружини Ольги й півторарічного синочка Дмитрика. А 17 серпня Максим пішов у бій за пультом наведення бронетранспортера БТР-4Е, який підтримував бійців спецпідрозділу Національної гвардії «Омега», що звільняли від бойовиків-се­па­ратистів місто Ясинувату на Донеччині.
Гвардійцям вдалося швидко подолати ворожий опір і взяти місто під контроль. Бойова машина зайняла позицію біля будівлі міської адміністрації, коли по цьому району почала пристрілюватись артилерія – спочатку міномети, а потім великокаліберні гаубиці. Один з потужних снарядів влучив у бронетранспортер, внаслідок чого два члени екіпажу дістали контузії, а старшина Мушта загинув…
Максим став 31-м у скорботному списку представників Він­ниччини, полеглих за Батьківщину в районі проведення антитерористичної операції.
Разом з рідними й однополчанами його проводжали в останню путь понад дві тисячі жителів рідного села Ковалівки Немирівського району, на цвинтарі якого поховали відважного зем­ляка-воїна.

Підготував 

Сергій КОВАЛЕНКО, «ІЗ»

друкувати
Додати коментар

Інші статті