Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Епіцентр
07/08/2014 15:19

Воїни світла

У воїнів Національної гвардії України, з якими автор цих рядків мав честь познайомитись у районі проведення антитерористичної операції, різні долі й характери, різні погляди й переконання. Але у складний для Батьківщини час усі вони зі зброєю в руках відстоюють єдність і територіальну цілісність рідної держави. Їх не зупиняють смерть товаришів по службі та власні поранення. Їхня мета – перемога над ворогом і мирне небо над усією Україною…

Попасна

Ми із групою журналістів під’­їжджаємо до щойно визволеного міста Попасної, що на Луганщині. На в’їзді до нього – залишки блокпоста сепаратистів, за яким видніються декілька будинків зі слідами влучання гарматних снарядів.

Нині блокпост контролюють бійці резервного батальйону спецпризначення НГУ «Донбас». Ввічливо вітаються, перевіряють документи. За блокпостом – величезні бетонні літери: «Попасна», розмальовані в кольори російського прапора. Лівіше нанесено напис: «Новороссия» та російський герб – двоголовий орел. Зупиняємося за декілька метрів від блокпоста поблизу пошкоджених будинків. Біля них стоять місцеві жителі. Квартири деяких із них зруйновані внаслідок обстрілів. В одній із п’яти­по­вер­хівок без житла залишилися мешканці цілого під’їзду. З розбитих квартир люди намагаються винести та врятувати бодай якісь речі.

– Хто стріляв по будинку?

– Звідки ми знаємо, хто стріляв? Ось бачите, тут потрібно зносити цілий під’їзд…

Вражає те, що, попри пережиті труднощі, місцеві жителі нині цілком позитивно ставляться до українських військових. До мене підходить господар однієї з понівечених квартир, вітається, подаючи руку. Намагаюсь у нього дізнатися, хто насправді обстріляв будинки. Отримую дещо несподівану відповідь:

– Я не знаю, хто стріляв. Якщо в мою квартиру влучили ваші (тобто українські військові. – Авт.) – я на вас зла не тримаю…

– Та ви ж залишилися без житла!

– Для мене головне, що ви нарешті вигнали цих бандитів. З ними життя було нестерпним…

Свого імені чоловік не називає – зізнається, що побоюється помсти проросійських бойовиків, спільники яких залишились у місті. На його запрошення підіймаємося на четвертий поверх. Господар відчиняє двері, за якими ми бачимо колись затишне помешкання, частина якого… провалилася нижче, на третій поверх. Подумки доходиш виснов­ку: «новороси» таки добряче «дістали» жителів Попасної…

У центрі міста слідів війни зовсім не видно. Зустрічаємо тут бійців «Донбасу», які оглядають і чистять зброю, обслуговують техніку, а дехто й відпочиває після чергування. У бою за це місто вони втратили трьох своїх побратимів…

Один із резервістів демонструє трофей: 12,7-мм патрон із броне­бій­но-запалювальною кулею. Така сама куля, випущена із сучасної снайперської гвинтівки російського виробництва, вчора пробила броню бойової машини десанту й обірвала життя його товариша…

Інший боєць відрекомендовується кумедним позивним: «Ка­ра­бас-Барабас». У минулому він керував ляльковим театром. Коли на Донеччині почали «правити бал» сепаратисти – вивіз родину в безпечне місце, а сам зі зброєю в руках став на захист рідної землі. Від спілкування з жителями Попасної в Карабаса багато приємних вражень:

– Люди нас дуже тепло зустрічали. Просуваємося вулицею, насторожені – аж раптом бачимо: на парапетику намальований синьо-жовтий прапор. На балкон вийшла дівчинка – махає руками, радісна така… Із будинків до нас люди потягнулися. Одна бабця винесла хліб і сіль – той хліб вона сама спекла…

Нині чимало людей приходять до нас і дякують. А ще – розповідають про сусідів, які вчиняли злочини, про міліціонерів, які допомагали сепаратистам. Учора ми заночували в «зачищеному» райвідділі міліції. А зранку місцеві почали приносити нам гарячу їжу: супи, варених курей, молоко, а дехто й гроші пропонував… Гадаю, вони нас дуже чекали…

Слухаючи цього відвертого, неймовірно позитивного чоловіка, краєм ока бачу міліціонера, який приніс дві банки фарби й показує її бійцям «Донбасу», ті віддають якісь розпорядження. Чоловік у цивільному та бронежилеті, із пензлем у руках та зі стрічкою жовтого скотчу на рукаві футболки (позначка «свій»), забирає фарбу й десь зникає…

Цікавлюсь у Карабаса мотивами, які спонукали його залишити сім’ю та взяти до рук зброю. Відповідь проста: щирий патріотизм і бажання бути вільною людиною. Водночас він категорично заперечує, що його ворогом є російський народ: 

– Наголошую на тому, що я – українець і не хочу, щоб мене зробили кимось іншим. Я воюю за свою країну, за своїх дітей, онуків. Не хочу воювати з російським народом, зате я охоче воюю з російськими найманцями, які прийшли на мою землю. Я хочу жити в європейській державі, а не бути бидлом, яке будуть ганяти, як стадо. Стадом найлегше керувати – шмагають батогом і воно біжить, куди треба. А нам навіщо це потрібно? Ми люди! Ми особистості. Ми ті, хто має розум, – «Гомо-сапієнс»!..

Люди, в яких є гідність, совість і честь, повинні залишатися людьми. Господь створив кожну людину особистістю. Особистість – це той, хто має право вибору. Бог, який створив цей світ, не змушує людину жити так, як він вважає за потрібне, – він дає людині вибір. І людина сама вирішує, як їй чинити в тій чи іншій ситуації. А в нас якісь покидьки, іноземні зайди, з якогось дива взялися керувати життями мільйонів інших людей. Хто їм надав таке право?! Ніхто!..

Зустрічаємо мера Попасної Юрія Онищенка. Під час розмови він намагається переконувати, що «не треба карати за сепаратизм». Мовляв, у всьому винна пропаганда, а Україна не вела ніякої ідеологічної роботи… Запитуємо: чому в місті не транслюються українські телеканали? Онищенко відповідає, що тут узагалі «немає телебачення», потім намагається навести як аргумент те, що в Києві теж дивляться російські телеканали, а зрештою звинувачує нас у тому, що ми «ставимо провокаційні запитання». Утім, до мера підходять бійці «Донбасу», після короткої розмови він комусь телефонує – і за кілька хвилин у Попасній вмикають українське телебачення.

На зворотному шляху бачимо яскраву ознаку «каральної операції»: біля пошкоджених будинків працюють комунальники, які відновлюють лінії енергопостачання. А на знаку на в’їзді в місто чоловік у цивільному та бронежилеті замальовує російську символіку. Завдяки Нацгвардії в Попасну повертаються Закон і Порядок...

Знову став до лав нгу

Це сталося 20 липня о третій годині ночі. Жителька Ізюма поверталася додому, засидівшись у друзів, аж раптом на нічній вулиці вона помітила невідомого чоловіка, який прямував за нею. Відстань між ними поступово скорочувалась. Відчувши небезпеку, жінка зателефонувала знайомим і продовжила йти, демонстративно розмовляючи по «мобільнику».

Але це не зупинило зловмисника – він наздогнав жінку в найменш освітленому місці, завдав їй удару кулаком по голові, потім ще й вдарив її головою об відбійник на краю дороги й перекинув через нього. Нападник діяв швидко та професійно – тендітна жінка змог­ла лише голосно закричати, що її і врятувало… 

На щастя, неподалік від місця пригоди ніс службу військово­службовець однієї з військових частин Східного оперативно-тери­то­ріального об’єднання НГУ солдат Сергій Б. Почувши крик, гвардієць схопив ліхтарик і кинувся на допомогу. Помітивши світло, нападник кинув жертву, дременув на інший бік дороги і швидко зник у темряві – впіймати його Сергію та його колегам не вдалося (вочевидь, злочинець був добре обізнаний з місцевістю й ретельно готувався до нападу). Військово­службовці заспокоїли перелякану жінку й повідомили про злочин місцеву міліцію, працівники якої нині вживають заходів щодо встановлення особи нападника.

Рядок із відомої пісні «Воїни світла, воїни добра…» – неначе про Сергія та його однополчан. Потерпіла впевнена, що швидка реакція гвардійців фактично врятувала її від смерті. Сергія представлено до заохочення. Він – хар­ків’янин, мобілізований до лав Національної гвардії чотири місяці тому. Пройшов строкову службу ще у 1993–1995 рр. у військовій частині Національної гвардії України, дислокованій в Одесі, де виконував завдання з охорони громадського порядку. Добре па­м’ятає свого комбата Сергія Ярового (який нині обіймає посаду заступника міністра внутрішніх справ). До призову займався зимовим плаванням, не раз вигравав змагання, після повернення додому мріє створити федерацію з цього виду спорту…

 

Народжений удруге

В Ізюмській міській лікарні тимчасово перебувають на лікуванні бійці полку спецпризначення Нацгвардії «Ягуар». Ці хлопці дістали поранення в бою під Лисичанськом: осколки гранати влучили одному з них у ногу, іншому – в обличчя, застрягнувши в ділянці гайморової пазухи. Під час спілкування хлопці просять не фотографувати їхніх облич і не називати імен. Ворогів не бояться – просто не хочуть засмучувати рідних. «Про мене подбають, я це точно знаю, – стверджує один із них. – Чи розкажемо ми рідним про те, що сталося? Ні, навіщо їх хвилювати? Ну, можливо, колись, коли все це минеться…».

Поранення аж ніяк не вплинуло на бойовий дух спецназівців: «Я хотів перемотати ногу та залишитись із хлопцями, але лікарі не дозволили. Нічого, тільки-но підлікуюся, обов’язково повернусь до своїх. Будемо йти до перемоги разом». Колега з пораненим обличчям не такий багатослівний – йому важко говорити, але він кивками голови вказує, що згодний зі словами однополчанина.

Першу допомогу «ягуарам» надавали в лікарні Сєверодонецька, яка залишила у хлопців гнітюче враження: «Уявіть, у них там майже немає ліків! У скриньці нашого фельдшера їх більше, ніж у всій цій лікарні. Про „Гемостоп” взагалі навіть не варто й запитувати – не вистачає навіть банальних шприців. Ось такі наслідки панування сепаратистів…».

Спецназівці – народ надзвичайно згуртований, поранених морально підтримують їхні однополчани. Щоправда, спілкування поки що обмежується СМС-пові­дом­­леннями – телефонувати колеги не можуть. Війна…

Згодом спілкуємось із фельд­шером батальйону дислокованого у Львові Римнікського полку НГУ солдатом-контрактником Михайлом Папірником. Він свідчить, що під час бойових дій сепаратисти стріляють у медиків. Михайло демонструє 7,62-мм кулю, яка 27 липня влучила йому в спину, коли він підійшов до санітарної машини. «Гримнув постріл, я відчув удар, упав і заховався за бронетранспортер… Напевно, снайпер цілив у шию, але куля влучила трохи нижче. На щастя, бронежилет не підвів – відбувся великим синцем і ще більшим переляком», – усміхається солдат Папірник. Михайло не звертався по медичну допомогу й продовжує виконувати службові обов’язки в районі АТО. Колеги тепер жартують: «Мишко, день народження відзначатимеш двічі на рік…».

На одному зі стендів у коридорі ізюмської лікарні мені кинувся у вічі напис: «Смерть – це ворог, здатись їй без боротьби – є найбільшим зрадництвом з усіх зрадництв». Ми всі разом боротимемось – і за життя наших поранених, і за життя нашої молодої незалежної держави.

Замість постскриптуму: коли цей матеріал був підготовлений до друку, поранених спецназівців полку «Ягуар» перевели для подальшого лікування до одного з військових шпиталів…

Вадим ГОЛУБ, із району АТО.

Фото автора

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті