Львівсько-Сандомирська операція – перший етап…
Друга декада липня 1944 року характеризувалася успішними наступальними діями Червоної Армії на важливих стратегічних напрямах: білоруському та львівсько-сандомирському. З 13 до 18 липня 1944 року тривав перший етап Львівсько-Сандомирської наступальної операції військ 1-го Українського фронту, під час якої відбулися успішний прорив оборони ворога, оточення його бродівського угруповання і відбиття контрударів у районі Золочева.
Передбачаючи наступ радянських військ на рава-руському напрямі, противник почав відводити свої війська на другий оборонний рубіж. Дізнавшись про це, командувач військ 1-го Українського фронту Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв наказав захопити першу лінію оборони ворога. У ніч проти 13 липня 1944 року передові загони Червоної Армії під прикриттям вогню авіації та артилерії вклинилися в гітлерівську оборону на 3-4 км. Протягом трьох днів головні сили північної ударної групи військ 1-го Українського фронту, прорвавши два оборонні рубежі, просунулися на захід на 30 км. Успіх загальновійськових з’єднань розвинули танкові та механізовані частини, наступаючи на напрямі Рави-Руської в обхід бродівського угруповання противника.
Наступ радянських військ на львівському напрямі розпочався 14 липня 1944 року після потужної артилерійської та авіаційної підготовки. За два дні запеклих боїв південна ударна група зламала опір ворога, прорвала перший рубіж оборони і вклинилася у другий. Але військам не вдалося з ходу розширити прорив, і в районі Колтува утворилася вузька горловина завширшки понад 5 км і завдовжки до 20 км (так званий «колтувський коридор»). 16 липня 1944 р. сюди були введені війська 3-ї гвардійської танкової армії гвардії генерал-лейтенанта танкових військ П. С. Рибалка. Долаючи шалений опір гітлерівців, вони почали просуватися до Львова й на північний захід в обхід бродівського угруповання противника, щоб з’єднатися з кінно-механізованою групою генерал-майора В. К. Баранова, яка наступала з півночі.
Павло Семенович Рибалко залишив помітний слід у військовій історії. Народився 4 листопада 1894 р. в селі Малий Вистороп Харківської губернії (нині – Сумської області) у родині робітників. З 13-річного віку, закінчивши три класи церковно-парафіяльної школи, почав працювати – спочатку на цукрозаводі, потім на Харківському паровозоремонтному заводі. Брав участь у Першій світовій війні, під час громадянської війни очолював партизанський загін та 61-й кавалерійський полк Особливої кавалерійської бригади Північно-Кавказького військового округу.
У міжвоєнний період Рибалко закінчив Курси вдосконалення вищого начальницького складу при Військовій академії РСЧА ім. Фрунзе й саму Академію, командував кавалерійськими підрозділами, обіймав посади військового радника в північнокитайській провінції Сіньцзян, військового аташе при посольствах СРСР у Польщі та Китаї, начальника кафедри розвідки у Вищій спеціальній школі Генерального штабу.
З початком Великої Вітчизняної війни, попри проблеми зі здоров’ям, генерал-майор Рибалко рвався в діючу армію, проте лише навесні 1942 р., після неодноразових рапортів із проханням про направлення на фронт, був призначений заступником командувача 5-ї танкової армії Брянського фронту, яка готувалася завдати потужного контрудару в районі Воронежа. Проте ця операція не увінчалася успіхом: армія зазнала значних втрат, загинув і її командувач – Герой Радянського Союзу генерал-майор О. І. Лизюков. Командування прийняв Рибалко, під керівництвом якого армія згодом відзначилася на початковому етапі Сталінградської битви.
У жовтні 1942-го Павла Рибалка призначено командувачем 3-ї танкової армії, яка вела успішні бої на харківському напрямі, проте потрапила в оточення й, вийшовши з нього, була відправлена на переформування. У травні 1943 р. її переформували на 3-ю гвардійську танкову армію, і вже в липні танкісти генерала Рибалка в складі Брянського й Центрального фронтів брали участь в Орловській наступальній операції.
Командарма Рибалка називали майстром стрімких переправ. Саме його армія під час наступу на Київ першою вийшла до Дніпра – і одразу ж форсувала його, захопивши ділянку в районі Великого й Малого Букрина. Вперше в історії війн танкова армія успішно подолала таку водну перешкоду! Упродовж жовтня 1943 р. точилися запеклі бої за розширення Букринського плацдарму, а потім армія Рибалка звершила небувалий в історії й зовсім несподіваний для ворога марш-маневр, двічі форсувавши Дніпро й зосередившись північніше Києва, на Лютізькому плацдармі. У ніч на 6 листопада того ж року радянські війська ввійшли в столицю України. У перших лавах визволителів були танкісти Рибалка. За цю блискучу операцію генерал-полковнику танкових військ П. С. Рибалку присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
Танкісти-рибалківці уславилися й на теренах Правобережної України: під час визволення Фастова, Житомира й Бердичева. Під час Проскурівсько-Чернівецької, Львівсько-Сандомирської та Вісло-Одерської операцій Рибалко знову сміливо кидав свої корпуси в глибокі прориви на сотні кілометрів, перерізаючи комунікації, охоплюючи ворожі угруповання й змушуючи противника відступати. Від Вісли до Нейсе його армія громила ворога в умовах жорстоких морозів і бездоріжжя, форсувала кілька річок, заволоділа багатьма містами та населеними пунктами, знищила й узяла в полон десятки тисяч солдатів й офіцерів ворога, захопила чимало техніки, зброї, майна. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 квітня 1945 р. Павло Семенович Рибалко удостоєний другої медалі «Золота Зірка».
Після штурму Берліна 3-я гвардійська танкова армія дістала нове бойове завдання – здійснити 500-кілометровий марш до Чехословаччини, щоб допомогти жителям повсталої проти гітлерівців Праги. Цю місію рибалківці також виконали успішно. На вічну пам’ять про це вдячні пражани за життя встановили в місцевому Пантеоні бюст командарма Рибалка, якому 1 червня 1945 р. було присвоєно військове звання маршала бронетанкових військ.
До квітня 1946 р. він очолював свою армію, яка ввійшла до складу Центральної групи радянських військ, згодом був призначений першим заступником командувача, а в квітні 1947-го – командувачем бронетанкових та механізованих військ Радянської Армії. Воєнні випробування та поранення далися взнаки – 28 серпня 1948 р. унаслідок тривалої хвороби Павло Семенович Рибалко помер. Похований у Москві на Новодівочому кладовищі. Воєначальнику встановлено кілька пам’ятників і меморіальних дошок, його ім’ям названо вулиці в багатьох містах.
Щоб уникнути оточення бродівського угруповання, гітлерівське командування зосередило в районі Золочева групу військ у складі двох піхотних дивізій, яка 16 липня 1944 року завдала кілька контрударів на північ з одночасним наступом з району Сасів на південь, намагаючись у такий спосіб закрити вузький коридор і відрізати танкові формування фронту, що діяли в глибині оборони. Одначе ці спроби зазнали краху. Поразці гітлерівських з’єднань сприяв успішний наступ головних сил 4-ї танкової армії (командувач – генерал-лейтенант Лелюшенко), яка слідом за 3-ю гвардійською танковою армією ввійшла у прорив 17 липня і вийшла в район Ольшаниці.
Дмитро Данилович Лелюшенко народився 2 листопада 1901 р. на хуторі Новокузнецький (нині село Новокузнецовка Зерноградського району Ростовської області). У Червоній Армії – з 1919 р., брав участь у громадянській і радянсько-польській війнах. 1925 р. закінчив Ленінградську військово-політичну школу ім. Ф. Енгельса, 1927 р. – кавалерійську школу червоних командирів, 1933 р. – Військову академію ім. Фрунзе.
З травня 1933 р. Лелюшенко обіймав посади командира роти, помічника начальника відділення штабу 1-ї механізованої бригади, начальника відділення штабу і командира навчально-танкового батальйону 13-ї механізованої бригади Московського військового округу. З січня 1937 р. він – начальник відділення Управління начальника автобронетанкових військ Московського військового округу, з червня 1938-го – командир 3-го окремого легкотанкового полку МВО. Брав участь у поході Червоної Армії в Західну Білорусію. Під час радянсько-фінляндської війни командував 39-ю окремою танковою бригадою, за успішне керівництво бойовими діями, виявлену при цьому особисту мужність 7 квітня 1940 р. Дмитру Даниловичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. З 1940-го Дмитро Данилович командував 1-ю Пролетарською Московською мотострілецькою дивізією, а з березня 1941 р. став командиром 21-го механізованого корпусу Ленінградського військового округу.
На початку Великої Вітчизняної війни, з 23 липня 1941 р., корпус генерал-майора Лелюшенка ввійшов до складу Північно-Західного фронту і вів важкі оборонні бої в районі міста Даугавпілса, потім відійшов до Пскова та Новгорода, а наступного місяця генерал Лелюшенко був призначений заступником начальника Головного автобронетанкового управління Червоної Армії – начальником Управління формування та комплектування автобронетанкових військ. У боях за Москву командував 1-м гвардійським стрілецьким корпусом на орловсько-тульському напрямі, 5-ю армією на можайському напрямі, 30-ю армією на дмитровсько-клинському напрямі. Під час Сталінградської битви командував 1-ю, потім 3-ю гвардійськими арміями, які відіграли важливу роль в оточенні та знищенні гітлерівських військ, а в подальшому – у визволенні Лівобережної України.
Війська під командуванням генерала Лелюшенка особливо відзначилися в боях за Донбас, під час форсування Дніпра, визволення Запоріжжя та Нікополя. У березні 1944 р. його призначили командувачем 4-ї танкової армії (з березня 1945 р. – 4-ї гвардійської танкової), що брала участь у наступальних операціях на теренах Правобережної та Західної України. Армія Лелюшенка, до кінця війни діючи в складі військ 1-го Українського фронту, брала участь у Проскурівсько-Чернівецькій, Львівсько-Сандомирській, Сандомирсько-Сілезькій, Нижньосілезькій, Верхньосілезькій, Берлінській та Празькій наступальних операціях. Другою медаллю «Золота Зірка» Д. Д. Лелюшенко був нагороджений 6 квітня 1945 р. за успішне командування армією у розгромі кельце-радомського угруповання противника й форсуванні річки Одер та виявлені при цьому відвагу і мужність.
5 травня 1945 р. у чеській столиці Празі почалося збройне повстання. Танкісти Лелюшенка, подолавши важкий 80-кілометровий марш уздовж правого берега Ельби, 9 травня з’єдналися у Празі з військами 2-го Українського фронту, замкнувши кільце оточення.
Після війни Д. Д. Лелюшенко командував армією, бронетанковими й механізованими військами Групи радянських військ у Німеччині, був першим заступником командувача військами Прикарпатського військового округу. 1949 р. закінчив Вищу військову академію ім. Ворошилова. З 1956-го командував військами Забайкальського військового округу, з 1958 р. – Уральського військового округу, 1959 р. отримав звання генерала армії. 1960–1964 рр. Лелюшенко обіймав посаду голови ЦК ДТСААФ СРСР, а з 1964-го був військовим інспектором-радником Групи генеральних інспекторів МО СРСР. Дмитро Данилович помер 20 липня 1987 р., і був похований у Москві на Новодівочому кладовищі.
Уранці 17 липня на правому крилі 1-го Українського фронту була введена в прорив й 1-а гвардійська танкова армія генерал-полковника танкових військ М. Ю. Катукова. 44-а гвардійська танкова бригада цієї армії досягла Західного Бугу, вбрід форсувала його й оволоділа плацдармом у районі Доброчина. Передові частини 1-ї гвардійської танкової армії перетнули державний кордон Радянського Союзу й 17 липня 1944 року ввійшли на територію Польщі.
На першому етапі Львівсько-Сандомирської наступальної операції війська Червоної Армії, прорвавши оборону гітлерівців на 200-кілометровому фронті, просунулися в західному напрямі на 50-80 км і, незважаючи на запеклий опір ворога та його контрудари в районах Золочева й Рави-Руської, оточили поблизу Бродів велике угруповання з 8 дивізій загальною чисельністю близько 50 тис. вояків.
Підготував Володимир СІМПЕРОВИЧ,
кандидат історичних наук,
завідувач наукового відділу з питань музейної інформації та комунікації Меморіального комплексу
«Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років».
Документи та знімки з фондозбірні
Меморіального комплексу