Перший нарком-юрист
12 травня 1920 р. Президія Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету та Рада Народних Комісарів УСРР прийняли постанову від 9 травня, в якій зазначалося, що народним комісаром внутрішніх справ УСРР призначається тов. Антонов. Постанова була підписана Головою ВУЦВК Г. І. Петровським і Головою РНК Х. Г. Раковським і через два дні її опублікували в центральних газетах.
Володимир Павлович Антонов був першим дипломованим юристом, який за радянської влади очолив НКВС. Народився він 31 липня 1884 р. у Саратові, у дворянській родині. Його батько служив судовим приставом Саратовського окружного суду. Навчаючись у гімназії, юнак захопився революційними ідеями, брав участь у роботі гуртка, яким керував висланий із Петербурга народоволець Белмасов. У 1902 р. Антонов став членом РСДРП, вів революційну пропаганду серед робітників, очолював революційні гуртки. Не випадково, що у філерських звітах він фігурував під прізвиськом «Кучкін». У грудні 1905 р. брав участь у збройному повстанні в Москві.
У травні 1908 р., під час проведення мітингу в Московсько-Курських залізничних майстернях, Антонов був заарештований, а під час обшуку на його квартирі жандарми знайшли багато нелегальної літератури, зокрема партійної, надрукованої на гектографі. Після семимісячного перебування в царських казематах Антонов був відправлений у заслання.
1911-го Володимир Павлович закінчив юридичний та історико-філологічний факультети Московського університету, в якому навчався з перервами через участь у революційній діяльності. Наступного року він приїхав до Саратова. Працюючи присяжним повіреним, молодий адвокат брав активну участь у керівництві діяльністю місцевої партійної організації, заснував і був редактором саратовської «Нашей газеты». 1916-го Особливими зборами при МВС Антонов і декілька його колег-більшовиків були вислані в адміністративному порядку до Іркутської губернії за революційну діяльність.
Після Лютневої революції 1917 року Антонов увійшов до Саратовського комітету РСДРП(б), був обраний до складу Установчого зібрання по Саратовському округу від партії більшовиків. Коли в Петрограді більшовики захопили владу, він очолив Саратовську Раду робітничих і солдатських депутатів, а також керував загонами Червоної гвардії.
На початку 1919 р. Володимир Павлович був відізваний на роботу до Москви й призначений членом колегії НКВС РСФРР. Тоді він вперше підписав відозву до бійців Добровольчої армії подвійним прізвищем – Антонов-Саратовський, яке, за його словами, так і прижилося до нього. Згодом, за погодженням із головою ВЦВК Я. М. Свердловим, у партійних документах до прізвища Антонов було додане друге – Саратовський.
У роки громадянської війни Володимир Павлович обіймав також посаду голови виконкому Курської губернської ради, був головою революційного трибуналу 13-ї армії, членом ревтрибуналу Південного фронту, учасником операцій проти частин Оренбурзького козачого війська отамана Дутова.
У січні 1920 р. Антонов-Саратовський очолив Донбаський губернський ревком (м. Луганськ), а в травні того самого року його призначили народним комісаром внутрішніх справ УСРР. Організовувати роботу наркомату йому довелося майже з нуля.
Передусім, перед НКВС ставилися три головні завдання: 1) самоорганізація, яка передбачала розробку положення, штатів і внутрішнього розпорядку наркомату, відповідну побудову й реорганізацію відділів, встановлення організаційного зв’язку з іншими правоохоронними установами; 2) підготовка основних передумов для організації й керівництва місцевими органами; 3) безпосереднє керівництво й організація органів влади на місцях. Для цього центральним апаратом НКВС практикувалися такі форми зв’язку, як: телеграф, кур’єрська пошта, направлення організаційних листів, посилка інструкторів, поїздки наркома та членів колегії на місця, виклик керівників із місць для доповідей і скликання нарад. Як зазначалось у «Звіті НКВС УСРР за 1920 рік», за вказаний період на місця були направлені 2 500 телеграм, кур’єрською поштою – понад 1 000 пакетів, поштою – 6 000 посилок із наркомівською літературою. Інспектори НКВС відвідали близько 100 повітових міст. До Харкова для заслуховування були викликані 56 місцевих керівників. Всеукраїнських нарад було всього 4: дві наради завідувачів організаційними управліннями, одна – начальників губернських міліцій і одна – завідувачів губернськими відділами комунального господарства. Нарком Антонов-Саратовський особисто здійснив 4 поїздки на місця, відвідавши 23 міста, зокрема Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Полтаву, Одесу, Кременчук тощо. «Частіші від’їзди наркома, виклики з місць і скликання нарад, – ішлось у звіті, – здійснювати було неможливо. Від’їзд наркома надто послаблював діяльність комісаріату, а від’їзд працівників із місць дуже часто спричиняв повний застій в установах, що в період жорстокої боротьби було цілком недопустимим».
З метою отримання необхідної інформації з місць, Антонов-Саратовський розробив цілу систему, яку виклав у брошурі «Порадник з інформації». Цей посібник не тільки забезпечував застосування статистичного принципу, покладеного в основу цієї системи, але й був програмою того, на що місцевим органам влади треба звертати увагу.
Рішенням Політбюро ЦК КП(б)У від 13 грудня 1920 р. нарком внутрішніх справ УСРР Антонов-Саратовський був призначений членом Реввійськради 4-ї армії та Уповноваженим ЦК по боротьбі з бандитизмом. Він відстоював думку, що боротьба з бандформуваннями не повинна вестися за допомогою тих методів, що застосовувалися до регулярних контрреволюційних армій. Для ліквідації бандитизму на території республіки нарком пропонував: 1) розбити «бандитські» губернії на райони з необхідним гарнізоном; 2) розкинути в кожному районі густу мережу чекістської розвідки, притягуючи до неї комітети незаможних селян; 3) проти великих бандформувань мати добре організовані кінні загони, які б переслідували їх до повного знищення; 4) для кращого успіху їх ліквідації при вищевказаних загонах повинні знаходитися 10-20 чекістських розвідників, які б мали змогу вилучати втікачів-отаманів і активних бандитів. У телеграмі, відправленій із Олександрівська 25 січня 1921 р. до Раднаркому УСРР, він повідомляв: « Практика боротьби з Махно ще раз підтверджує мою позицію про необхідність летючим загонам придавати не менше десяти досвідчених чекістських розвідників, без них отамани не можуть бути спійманими – військові розвідники лише розлякують отаманів. Прошу ще раз про укріплення місцевих губчеків, про передання летючим армійським загонам до десяти чекістів-розвідників».
Одним з останніх документів, затверджених наркомом Антоновим-Саратовським, було Положення про карний розшук на залізниці та водних шляхах і про взаємодію їх з органами транспортної Надзвичайної комісії від 25 березня 1921 року. Невдовзі Володимир Павлович був викликаний до Москви, і після бесіди з В. І. Леніним його призначили ректором Комуністичного університету ім. Я. М. Свердлова, який готував молоді партійні кадри.
Через три роки в житті Антонова-Саратовського розпочався новий етап. Постановою Президії ЦВК СРСР від 29 лютого 1924 р. він був затверджений на посаді голови Кримінально-судової колегії і членом Верховного суду РСФРР. Під його головуванням розглядалися резонансні для того часу кримінальні справи: з обвинувачення працівників правління Московського товариства взаємного кредиту, керівництва «Північлісу», заводу «Комунар», золотопромислового концерну «Лена-Гольдфільс» та ін. у розкраданні державних коштів.
Одночасно Володимир Павлович обіймав посаду голови Комісії законодавчих пропозицій при РНК СРСР, на яку покладалася дуже відповідальна та клопітка робота щодо підготовки всіх актів загальносоюзного законодавства. Комісія давала висновки й довідки з чинного законодавства, розробляла проекти роз’яснень загальносоюзних норм із питань урядових органів союзних республік, здійснювала систематизацію чинних нормативно-правових актів. Як керманич цієї комісії, він брав безпосередню участь у підготовці й виданні багатотомного «Систематичного зібрання чинного законодавства Союзу РСР», виданого до 10-річчя радянської влади.
Володимир Павлович багато часу присвячував проблемам радянського кримінального й кримінально-процесуального права, пропаганді правових знань серед населення. Він виступав проти розповсюдженої в ті роки думки про необхідність спрощення кримінального законодавства й вважав, що «з метою революційної законності… в чинному кримінальному законі повинні бути тверді засади злочинів».
Антонов-Саратовський протягом 15 років (1923–1938 рр.) був членом Верховного суду СРСР і входив до складу Спеціальної присутності при ньому. У 1930-х він брав участь у розгляді сфальсифікованих органами ОДПУ політичних справах «ворогів народу»: «Союзного бюро меншовиків» (1931), «Шахтинської справи» (1932), «Промпартії» (1934) та ін. Його стаття щодо судового процесу над лідерами меншовиків була перекладена на декілька іноземних мов. Підпис Антонова-Саратовського стояв під вироками, засуджених до смертної кари по справі «Промпартії», колишніх його українських колег-наступників – наркомів внутрішніх справ УСРР В. М. Манцева та І. Г. Ніколаєнка.
У середині 1938 р. Антонова-Саратовського направляють на роботу до Народного комісаріату юстиції РСФРР у відділ систематизації законодавства, який він очолював декілька років. За час роботи в наркомюсті-мін’юсті РСФСР під його редакцією вийшло 11 томів «Хронологічного зібрання законів, указів Президії Верховної Ради і постанов Уряду РСФСР».
З 1941 р. Володимир Павлович – персональний пенсіонер СРСР, але продовжував працювати ще понад десять років, обіймаючи посади члена Саратовського облсуду, референта наркома (міністра) юстиції РРФСР, ревізора відділу кодифікаційних консультацій Мін’юсту РРФСР. Він постійно співпрацював із редакціями центральних газет і юридичних журналів, був автором низки статей і брошур із питань юриспруденції. Підготовлений ним «Довідник народного судді» був схвально сприйнятий юристами-практиками.
Влітку 1952 р., коли Антонову-Саратовському виповнилося 68 років, він пішов на заслужений відпочинок. 20 грудня 1955 р. Указом Президії ВР СРСР він був нагороджений орденом Леніна. Володимир Павлович обирався делегатом VІІІ і ХХІІ з’їзду КПРС, а також залишив спогади «Под стягом пролетарской борьбы» (1925 р.) і «Красный год» (1927 р.).
Помер колишній нарком внутрішніх справ УСРР 3 серпня 1965 р. у Москві, де й був похований. Після його смерті одну з вулиць (Соколова) м. Саратова перейменували на вулицю Антонова-Саратовського, але пізніше їй повернули колишню назву.
Володимир Чисніков,
м. Київ
