П'ятниця, 11 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Точка зору
07/07/2014 17:21

Кадри дійсно вирішують усе

 

У попередніх номерах «Іменем Закону» (№ 25 від 19 червня 2014 р.) була надрукована стаття радника МВС України генерала внутрішньої служби України Василя Дурдинця, присвячена темі подолання корупції та злочинності в нашій країні. Публікація отримала широкий відгук читацького загалу. Відтак тижневик вирішив надати свої шпальти фахівцям правоохоронної справи для продовження громадського обговорення шляхів вдосконалення роботи міліцейського відомства в сучасних реаліях. 

 

Одним із перших на цю ініціативу відгукнувся доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений юрист України, автор понад 200 наукових праць із теорії та історії держави й права, управління, кримінології, соціології злочинності Олександр Назарович Ярмиш. Передусім, як фахівець у сфері підготовки кадрів для правоохоронної системи – Олександр Назарович обіймав посади ректора Національного університету внутрішніх справ (м. Харків), заступника начальника департаменту роботи з персоналом МВС України – начальника управління освіти та науки, очолював Державний НДІ МВС України, департамент з питань діяльності правоохоронних органів апарату Ради національної безпеки та оборони України, неодноразово стажувався в органах поліції США, Канади, Франції, Німеччини, Великої Британії, очолював раду ректорів ВНЗ МВС України, у період із 2002-го по 2006 рік був відповідальним секретарем Асоціації керівників ВНЗ міністерств внутрішніх справ держав-учасниць СНД, а з 1997 р. є президентом Міжнародної асоціації істориків права – він присвятив свою статтю темі вдосконалення роботи з кадрами як основі якісних перетворень у правоохоронній системі.

Взятися за перо мене спонукало ознайомлення із проблемною публікацією В. В. Дурдинця «Подолання корупції та злочинності – ключ до розбудови України як демократичної, правової держави». Підтримуючи пропозиції, висловлені одним із віт­чизняних метрів українського державотво­рен­ня та правоохоронної справи, і поділяючи велике занепокоєння стосовно стану правопорядку в Україні в ці непрості часи, обрав серед багатьох проблем, пов’язаних із реформуванням всієї системи забезпечення правопорядку, кілька найближчих для ме­не: кадри, освіта, наука. 
Написав слово «наука» і призупинився: передбачаю, що дехто із читачів зауважить мені: «Коли говорять гармати й „калашникови”, науці краще помовчати». Проте, ні, і ще раз ні! Саме тепер, коли ситуація у країні в цілому й у сфері забезпечення правопорядку зокрема потребує точного й об’єк­тивного аналізу, правильної оцінки з урахуванням багатьох чинників та прийняття обґрунтованих рішень, ефективний науковий супровід може стати запорукою успіху в розв’язанні стратегічних і тактичних завдань. Скажу більше: саме зневага до науки (зокрема й до того величезного науково-освіт­нього потенціалу, що був накопичений протягом двох десятиліть у системі МВС), нехтування здобутками та конкретними пропозиціями вчених призвели до того невтішного стану, в якому нині перебуває відомство. 
Сьогодні, як серед політиків, так і серед пересічних громадян, напевно, немає того, хто б не вимагав реформування органів внутрішніх справ, загалом право­охоронної й судової систем. Заклик до реформування лунав рефреном протягом усіх років незалежності України: фактично кожен уряд, кожен новопризначений міністр внутрішніх справ проголошували новий курс на реформи. 
Справедливості заради слід відзначити, що зміни були, але поверхові, косметичні, вони обмежувалися заходами орга­ні­за­цій­но-структурного характеру. Образно кажучи, підмальовувався фасад, іноді пересувалися стіни всередині будівлі, але до фундаменту системи справа ніколи не доходила. Напевно, найрадикальнішою зовнішньою зміною була відмова від зірок радянського зразка на офіцерських погонах. Але реформа тривала недовго. Зрештою усе повернулося на старий лад, і навіть офіційне звернення «товариш» залишилося в ужитку. Упродовж двох десятиліть тривали певні скорочення особового складу, об’єд­ну­ва­лись або, навпаки, розділялися служби, відділи, щось перейменовувалося, виникали нові напрями (лінії) служби. 
Проте за змістом система залишалася застарілою, з суттєвим погіршенням якості особового складу, рівня професіоналізму, характеру стосунків як всередині системи, так і з населенням, зростав рівень корумпованості. Громадська думка, наче дзеркало, відображала цю внутрішню мутацію міліції: довіра до правоохоронців падала нижче критичного рівня. 
У  науці висловлюються різні думки щодо можливостей впливу на правоохоронну систему загалом через перетворення її окремих компонентів. Спеціалісти одностайні в тому, що в сучасних умовах одночасна дія стосовно всіх підсистем правоохоронної системи неможлива. Отже, украй важливо на основі всебічного аналізу визначити пріоритети. Тобто потрібно відповісти на сакраментальне запитання: з чого розпочати реформи? 
В українських реаліях таким чинником є кадровий компонент. Звісно, не менш важлива підсистема – правовий компонент (передусім, ухвалення нових кодексів, удос­коналення наявних). Перспективним є ідео-логічний компонент (вплив у його межах дасть можливість якнайшвидше позбавитися пережитків радянської моделі й дозволить розбудовувати систему, обравши за основу принцип права й свободи людини). І все-таки нині найважливіше – кадровий компонент.
Фундамент системи – це людина, її свідомість, особиста культура та світогляд, мотиви вчинків і реальні соціальні дії. У соціології все це називається макрорівнем соціального. Зупинимося лише на трьох моментах: мотивація службової діяльності, набуття практичних навичок, культура поведінки. 
Внутрішня мотивація є вирішальною обставиною, яка виховує справжнього професіонала. Мотивація – це імпульси до діяльності. Немає імпульсів – немає діяльності або відбувається імітація. Саме так було, коли не вельми численні групи сепаратистів захоплювали державні установи в Криму, Харкові, Донецьку, Луганську. Місцева міліція лише імітувала захист і не виконувала своїх функцій. Чи були вони мотивовані на захист держави, законослухняних громадян, вірність Присязі? Можливо, істинні мотиви перебування в лавах міліції цих вартових порядку крилися зовсім в іншій площині?.. 
Мотиваційна сфера потребує першочергової уваги. Саме з цього, на мою думку, потрібно починати реформу. І це не лише грошове утримання, соціальні гарантії та преференції в обмін на чесну й тривалу службу. Ми не будемо тепер обговорювати, якою має бути зарплатня рядового й начальницького складу, щоб стати реальною противагою спокусі вдатися до корупції. Це окрема тема для розмови.
Проте очевидним для нас є те, що необхідно заохочувати й розвивати такі духовні настанови особистості, як поклик до професії, самоповага й почуття гордості професіонала, нарешті, патріотизм. Для силових структур мусить бути загальне правило: зброю можуть отримати тільки патріоти України. У вузькому сенсі – це люди, які віддані Батьківщині, державі й не здатні на зраду. 
На жаль, як засвідчила практика останніх місяців, урочисте проголошення Присяги на вірність народу на початку служби не гарантує цієї вірності. Тож варто навчитися добирати особовий склад за критерієм патріотизму та зважати на цю якість під час просування правоохоронця по службі. А нині ніяких методик, тестів, підходів до цього питання немає. 
Як це не прикро, та більшість вартових порядку, особливо низовий склад органів внут­рішніх справ, є погано підготовленою із професійної точки зору. Свої навички виконання службових завдань, спілкування з громадянами тощо працівники або копіюють у старших товаришів, які пропрацювали 3-5 років і вважаються ледве не ветеранами, або набувають їх самотужки, вкладаючи власне розуміння в те, що і як треба робити. Звідси й скарги населення на непрофесійні дії працівників міліції, через це «провалюються» службові завдання, спец­операції. Власне, у системі МВС України стандартизацією службових дій ніхто достеменно не опікується, фактично це роб­лять командири підрозділів, які мусять роз’яснювати своїм підлег­лим, що й до чого. 
Підготовка у вищих навчальних закладах здебільшого орієнтована на опанування курсантами юридичних дисциплін і прищеплення спеціальних міліцейських знань, які цих питань торкаються лише побіжно. Ідеться про технології професійної діяльності, які потрібно створювати, узагальнюючи найкращий досвід і поширюючи через систему професійного навчання. 
Практична робота багатьох служб міліції – це не так юридична праця, як системи практичних дій. Власне, усю діяльність правоохоронця можна змоделювати як сукупність стандартних ситуацій та дій. Звісно, одразу виникає чимало проблем: як централізовано відпрацювати ці стандарти, як поширювати, як проводити навчання особового складу ОВС, як кон­тролювати результати. Але за умови правильного підходу, їх усі без винятку можна вирішити.
Кілька слів про культуру загальну, культуру поведінки, комунікації та інші її відгалуження, що створюють імідж міліції та впливають на професійну діяльність. Тут виникає безліч проблем. Організаційну реформу можна провести й за місяць, а ось змінити такі фундаментальні речі, як культура мовлення, або – візьмемо трохи ширше – корпоративна культура, – набагато складніше. Як викорінити згубну звичку знімати стрес алкоголем? Або як запобігти професійній деформації, коли правоохоронець сприймає оточення лише в межах двох категорій: ті, хто вже сидить, і ті, кого ще можна посадити? 
Ще одне вкрай важливе питання, яке заслуговує на окрему увагу, – рівень та якість освіти й проф­підготовки начальницького складу. Уже давно точиться дискусія з приводу того, що краще: брати випускників цивільних вишів і після проходження ними початкової міліцейської підготовки призначати на посади слідчих, оперативних працівників, дільничних інспекторів тощо, чи здійснювати фахову підготовку у відомчих університетах та інститутах? Чомусь перший шлях чимало фахівців беззастережно називають сучаснішим, таким, що відповідає європейським стандартам, принципам демократії.
Наскільки мені відомо, на законодавчому рівні вже підготовлені пропозиції щодо ліквідації вищих навчальних закладів МВС і заміни їх «поліцейськими школами». На мою думку, дискусія навколо цього питання має поки що суто схоластичний характер, вона відірвана від реалій нашого життя. Адже, по-перше, немає чітко встановлених «європейських стандартів», а по-друге, не проведено спеціального дослідження цієї проблеми, у якому б на фактичному матеріалі доводилось, що випускники цивільних вишів працюють у міліції краще.
Особисто в мене є серйозні сумніви щодо цього. У будь-яко­му разі, питання потребує глибокого й об’єктивного вивчення. І аж ніяк не можна допустити квапливих рішень, як це вже не­од­норазово бувало. Напевно, усі пам’ята­ють, як кілька років тому п’ять цілком життєздатних інститутів МВС, чотири з яких підготовляли слідчих, були ліквідовані. Зауважу: це зробили за рік до того, як набрав чинності новий КПК і довелося збільшувати кількість слідчих. Нищити освіту й науку – справа неприпустима, бо помилки в цій сфері, можливо, на перший погляд, не так уже й помітні, однак, непоправні. 
Розуміння того, наскільки важливо працювати з кадрами на «мікрорівні», настає тоді, коли ми усвідомлюємо специфіку середовища професійної діяльності. По-перше, контингент, з яким доводиться стикатися переважній більшості працівників служб, становлять, м’яко кажучи, не найкращі представники соціуму. Як наслідок, у міліціонерів виробляється своєрідний імунітет до негативу, що виходить від зловмисників. А це, своєю чергою, змінює особистість вартового порядку, веде до профдеформації, нечутливості до «живої людини» тощо. 
По-друге, держава для боротьби зі злочинністю й підтримки правопорядку делегує правоохоронцям право на застосування силових методів, зокрема використання зброї. А така влада, примус, можливість застосувати силу – серйозні випробування для будь-якої людини. 
По-третє, так уже склалося, що правоохоронців постійно випробовують на міцність різними спокусами, корупційними пропозиціями. І тут дійсно треба мати сталевий характер, щоб не приставати на ласі пропозиції. 
І, зрештою, війна зі злочинністю є вічним процесом. На цій війні важко чітко визначити, де передова, а де – тил, адже по обидва боки – громадяни власної країни, а «ворогом» може виявитися людина, яка за соціальним статусом є в рази вищою, аніж опер чи слідчий. Геройство й мужність на цій війні є зов­сім іншими речами, аніж на справж­ніх війнах. 
На початку 1990-х через скорочення військових підрозділів до української міліції ма­сово вливалися молоді офіцери Збройних сил. Більшість із них так і не змогла закріпитись у лавах органів правопорядку. На мій погляд, це ще одне підтвердження того, що реформа ОВС – набагато складніший процес, аніж перебудова армії. 
Стосовно останньої є чіткі стандарти НАТО щодо структури, озброєння, характеру підготовки особового складу, критеріїв боє­здатності. А щодо правоохоронної структури, то, механічно запозичуючи чужі зразки, побудувати своє не вийде: не буде врахована соціокультурна складова, ментальність громадян, традиції та звички. Значущість нашого власного досвіду, до слова, добре окреслена в згаданій статті В. В. Дурдинця. Міліціонерам потрібно не воювати «у чистому полі» (до чого все життя готується воїн), а щодня працювати в «гущавині» власного соціуму, де законослухняні громадяни чекають захисту власних прав і сподіваються, що держава знайшла рецепт побудови ефективної правоохоронної системи. 
Тут виникає ще одне важливе питання, яке без науки ніяк не вирішити: про загальну чисельність правоохоронців. Це питання зав­жди вирішувалося, що називається, навмання. Зокрема, один із колишніх очільників МВС наголошував на необхідності скорочення ста тисяч працівників органів внут­рішніх справ. Подібні вимоги лунають як у середовищі звичайних громадян, так і серед фахівців. 
На моє переконання, тут відбулася підміна понять. Жорстка – і цілком справедлива! – критика міліції втілилась у висновок щодо необхідності її скорочення, чим маємо завдячувати «реформаторам». Натомість народ вимагав іншого: очистити лави міліції від тих працівників, які не виконують своїх обов’язків, зловживають владою тощо. 
Хіба ми отримали дані про зниження злочинності в державі, щоб вести мову про скорочення загальної чисельності правоохоронців? Ні, навпаки, ми поки що програємо бій зі злочинністю. Не в останню чергу складна криміногенна обстановка в країні стала передумовою сепаратистського руху на Сході. Чисельність органів внутрішніх справ має базуватися на об’єк­тивних чинниках, зокрема кількості населення та криміногенній ситуації. Слід врахувати, що наша кримінальна статистика не в пов­ній мірі відображає реальний стан речей. Йдеться про так звану латентну злочинність. 
Таке поняття є навіть у найрозвиненіших країнах світу. Як свідчать національні дослідницькі проекти NCS і BCS у США та Великій Британії відповідно, на один зареєстрований злочин припадає 4 фактичних злочинних посягання. За нашими підрахунками, відсоток латентної злочинності в Україні за різними складами злочинів є набагато вищим. 
До нього додається ще й «штучна» латентність, коли правоохоронці умисно не реєструють злочини або фальсифікують звітність. Тому й маємо, що за такими «дрібними» злочинами, як, приміром, кишенькові крадіжки, коефіцієнт латентності може сягати 100. Тобто із сотні реальних кримінальних подій у статистику потрапить лише один факт. Ця тема досліджується лише кри­мі­нолога­ми-енту­зі­астами, офіційні структури не заглиблюються в неї. Але ж рядовий працівник міліції має справу не з паперовою статистикою – він стикається з реальними кримінальними подіями й фактичною чисельністю криміналітету. Тож, виходячи із яких показників визначатимемо чисельність особового складу: умов­но-статистичних чи реаль­но-соці­о­ло­гіч­них?
На завершення – про роль кадрових служб у реформуванні ОВС. Через свій статус вони не мають суттєвого впливу на ситуацію – за умов єдиноначальності все вирішують лінійні керівники.  Кадрові служби виконують функції, кожна з яких є самостійним напрямом, має власну теорію й історію розвитку й потребує фахової підготовки. Стисло перерахуємо основні функції: 
 прогнозування потреби в персоналі;
 набір кандидатів до вступу на службу;
 добір кадрів із числа претендентів за низкою критеріїв;
 адаптація на робочому місці та введення в посаду, входження в організацію молодих спеціалістів;
 супровід кар’єри;
 поліпшення соціально-психо­логічного клімату, профілактика конфліктів;
 створення корпоративної та поліпшення організаційної культури;
 оцінювання й атестація персоналу;
 організація професійного нав­чання та підвищення кваліфікації;
 робота з вивільнення персоналу;
 підвищення лояльності персоналу й кадрова безпека.
З урахуванням особливостей проходження служби в органах міліції ці функції набувають специфічного змісту. Свого часу фахівці Харківського національного університету внутрішніх справ запропонували Міністерству внутрішніх справ готувати інспекторів для роботи з персоналом на базі спеціальності «Соціологія». Ця ініціатива була підтримана, і в університеті народилась унікальна соціологічна школа, яка об’єднувала близько трьох десятків докторів і кандидатів наук, що працювали на перспективу розвит­ку кадрового потенціалу органів внутрішніх справ. 
Такої школи більше немає не лише в Україні, а й у сусідніх краї­нах. Кілька років поспіль тривав добір спеціалістів, інтенсивно проводилися наукові дослідження, впроваджувалися видавничі проекти, що, зазначу, не мали сервільного або комплементарного характеру. 
Ось лише кілька прикладів. Це монографії «Протизаконне насильство в органах внутрішніх справ», «Довіра міліції і латентна злочинність», «Корупція в ДАІ», «Кадровий менеджмент в ОВС» тощо. Але школа фактично була знищена, дві кафедри й науково-дослідна лабораторія закриті, набір курсантів припинено. Офіційне пояснення звучало так: у кадрових службах немає некомплекту. 
На мій погляд, не може бути жодної альтернативи: або кадрові служби будуть підвищені у статусі, набудуть ваги в роботі з персоналом, або якість персоналу й усе, що пов’язане з «мікрорівнем системи», залишиться без змін. Перший крок до покращення ситуації – це обо­в’язкове закінчення керівниками кадрових служб магістерської програми з управління персоналом. А науковці, зі свого боку, мають побудувати модель сучасного правоохоронця з урахуванням вимог часу та критеріїв, за якими можна буде переатестувати персонал і вести кадрову роботу. 
Олександр ЯРМИШ, 
член-кореспондент НАПрН України, професор 
P.S. Автор висловлює щиру вдячність доктору соціологічних наук, професору Ігорю Пет­ровичу Рущенку за надані матеріали та слушні поради під час підготовки цієї статті.
Олександр ЯРМИШ, 
член-кореспондент НАПрН України, 
професор 
друкувати

Коментарi

Інші статті