Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Історія
05/06/2014 17:42

Мобілізація: друга хвиля

Наприкінці травня – на початку червня 1944 року Червона Армія готувалася до вирішальних боїв за визволення Західної України. А на територіях, із яких уже були вигнані гітлерівські загарбники, розпочинались інтенсивні відбудовні процеси й тривала друга хвиля мобілізації…

Правила мобілізації на українських теренах, порівнюючи з першими місяцями війни, були значно змінені: проводити призов від військкоматів мала діюча армія; мобілізовували чоловіків від 17 до 50 років, відбір і бойову підготовку яких здійснювали в армійських запасних полках упродовж лише 15 діб.

Проте на практиці надзвичайно поширеними стали такі порушення цих правил, як відправка щойно мобілізованих осіб – непідготовлених, погано озброєних і навіть не обмундированих – у бойові частини, минаючи запасні полки, а також практика мобілізації поповнен­ня військовими частинами без урахування будь-яких інструкцій (зокрема ігнорування вимог щодо складання іменних списків), мобілізація непридатних до військової служби тощо.

Для усунення зазначених недоліків у листопаді 1943 року Ставка ВГК ухвалила: дозволити частинам діючої армії проводити мобілізацію лише в районах бойових дій, у зоні не далі як 50 км від лінії фронту. За її межами питання мобілізації покладали на військові комісаріати, куди повинні були передавати й відповідні списки. До того ж армії дозволяли мобілізовувати вій­сько­во­зо­бо­в’я­за­них у віці до 50 років лише в разі їхньої придатності до стройової служби, а призовників 1925 і 1926 років народження направляли через військ­комати до запасних частин військових округів.

Проте залишалася відкритою проблема проведення мобілізації в Західній Україні, адже її населення, на думку керівництва СРСР, було недостатньо лояльне до радянської влади. Щодо цього командувач військ 1-го Українського фронту генерал М. Ватутін звернувся до члена Військової ради фронту М. Хрущова, який після участі в мітингу у визволених Сарнах інформував Й. Сталіна: «Я дійшов висновку, що цих людей треба призивати до Червоної Армії й навіть на загальних засадах, як і в східних областях України, лише ретельніше треба відбирати й відсіювати ненадійних, а також агентуру, що її, безперечно, будуть намагатися засилати до нас німці через цих оунівців, через бандерівців і бульбівців. Я вважаю, що ці люди будуть непогано воювати проти німців…».

Невдовзі був виданий наказ ДКО «Про мобілізацію радянських громадян у визволених від німецьких окупантів районах Західної України і Західної Білорусії», відповідно до якого у визволених містах і селах призову підлягали вій­сько­во­зо­бо­в’я­за­ні та призовники віком від 19 до 46 років (1925–1898 років народження). Сподіватись на значну кількість добровольців не доводилось: люди здебільшого були втомлені війною. Крім того, перші мобілізаційні заходи довели недооцінку впливу в регіоні українського національно-виз­воль­ного руху. Командування «УПА-Північ» оголосило на Волині та Поліссі набір до власних підрозділів, а також видало низку інструкцій до населення із закликом ухилятися від радянської мобілізації. У тогочасних документах військкоматів Волинської, Львівської, Дрогобицької областей чимало відомостей про те, що мобілізовані при­зов­ники під час слідування на збірний пункт військкомату були перехоплені «бандами УПА» або самі втекли до «банди бульбівців».

 

Як радянська мобілізація, так і заходи у відповідь з боку підрозділів УПА супроводжувались обопільними погрозами й терористичними акціями стосовно населення Західної України. Відомий український правозахисник Петро Григоренко згадував: «Ми оточили село на світанку. Був наказ: у кожного, хто спробує втекти, стріляти після першого попере­дження. Далі спеціальна команда входила в село і, обходячи будинки, виганяла всіх чоловіків, незалежно від віку й здоров’я, на площу. Потім їх конвоювали в спеціальні табори. Там проводили медичний огляд і вилучали політично неблагонадійних осіб. Одночасно йшла інтенсивна стройова муштра. Після перевірки та первинного військового навчання в спеціальних таборах „мобілізованих” під обо­в’язковим конвоєм направляли до частин. „Добровольців” вербували дещо інакше. Їх „запрошували” на „збори”. Запрошували так, щоб ніхто не міг відмовитися. Одночасно в населеному пункті проводили арешти. На зборах організовували виступи тих, хто бажає вступити до лав радянських військ. Того, хто виступав проти, примушували пояснити, чому він відмовляється, і за перше невдало сказане або спеціально перекручене слово оголошували ворогом радянської влади. Загалом, будь-які такі збори закінчувалися тим, що ніхто не повертався додому вільним. Усі ставали або „добровольцями”, або заарештованими ворогами радянської влади. Потому „добровольців” оброб­ляли так само, як і „мобілізованих”…».

Водночас населення тероризували повстанці. Наприклад, у селі Мирині на Волині за те, що мати Ганна Поліян не пустила свого дорослого сина Степана на мобілізаційний пункт УПА (мовляв, невідомо, що це за «самостійники», тут ось-ось «совєти» прийдуть), «люди з лісу» розстріляли всю родину Поліянів, зокрема й немовля…

З огляду на обстановку, радянське керівництво почало розглядати мобілізацію на теренах Західної України не лише як військову необхідність, а й як один із важливих заходів боротьби проти українських повстанців. Було вирішено насамперед максимально призвати «найактивніше чоловіче населення» – до 30 років. Мобілізованих виводили в тилові округи, де після фільтрації й навчання «політично надійних» направляли в бойові частини, а решту – використовували в тилових частинах і на відбудовних роботах. Тож мобілізовані з Заходу мали дещо більше часу на підготовку та пристосування до свого нового військового статусу.

 

З тих, хто був мобілізований на території Рівненщини та Волині, впродовж лютого – березня 1944-го відправили 12 тисяч осіб на комплектування 21-ї запасної стрілецької бригади; 19 500 осіб – до запасних частин тилових округів; 16 тисяч (1914–1905 року народження) – до щойно сформованих чотирьох нав­чальних полків; 16 тисяч (1904–1898 року народження) – до двох запасних стрілецьких полків.

Мобілізацію одночасно проводили військкомати та діюча армія. Із 75 709 осіб, призваних у Рівненській, Волинській та Тернопільській областях станом на 27 березня 1944 р., левова частка – 64 269 – була мобілізована військовими частинами 1-го Українського фронту, 2-й Білоруський фронт мобілізував 8 614 осіб, а військкомати Київського військового округу – лише 2 826.

Загострення протистояння радянської влади й націоналістичного підпілля згодом призвело до появи на Волині нової форми мобілізації місцевого населення, яку здійснювали органи НКВС і НКДБ: призову до формувань самооборони, серед бійців яких були юнаки, що їм не виповнилося й 17 років. Серед документів про загибель військовослужбовців Ковельського РВК, що акумульовані у фондозбірні Меморіального комплексу, є похоронки на малолітніх жителів села Нові Кошари, які загинули «під час операції зі знищення банд УПА». Це І. П. Холонюк, боєць групи самооборони, і П. А. Янашук, боєць винищувального батальйону, що перебував на казарменому положенні, обидва – 1928 року народження.

Особливістю військової мобілізації в Західній Україні був окремий від українців призов етнічних поляків до формувань Війська Польського. 15 серпня 1944 року Польський комітет національного визволення видав декрет про часткову мобілізацію, що передбачав призов вій­сько­во­зо­бо­в’я­за­них 1921–1924 років народження, а також усіх офіцерів, підофіцерів і військових спеціалістів, придатних до військової служби. Упродовж весни – літа 1944-го до Війська Польського з території СРСР були призвані декілька тисяч поляків. Пат­ріотично налаштовані поляки охоче сприйняли можливість зі зброєю в руках виборювати відродження держави – у повідомленнях із місць, зокрема, наголошувалося, що «мобілізація серед поляків до польської армії пройшла успішніше, ніж серед українського населення». За відомостями наркома оборони УРСР генерал-лейтенанта В. П. Герасименка, на 23 вересня 1944 року з Волинської області були мобілізовані 3 067 осіб польської національності.

Одним із них мав бути Йосип Матвійович Зелінський, про долю якого науковці Меморіалу дізналися від його онуки, жительки міста Острога, що на Рівненщині. У її листі йшлося: діда призвали 1944-го до Війська Польського, але потому слід згубився на пересильному пункті. Дотепер його вважають безвісти зниклим. За обліковими документами з’ясували, що Зелінський значився призваним до військової частини Червоної Армії як українець. Під час перевірки наявних у фондах сповіщень про загибель були з’ясовані й інші факти, коли мобілізовані етнічні поляки потрапляли до радянських частин. 

Це були В. А. Ружковський – червоноармієць 69-ї механізованої бригади 3-ї танкової армії, Й. І. Буска – червоноармієць 329-ї стрілецької дивізії та багато інших. Причиною, найпевніше, було те, що частини Червоної Армії, які проходили переформування й готувалися до боїв на вирішальному стратегічному напрямі, мали жорсткий мобілізаційний план і прагнули «перехоплювати» поповнення, а для приховування відвертого порушення директив щойно мобілізованих поляків записували українцями…

За підрахунками вітчизняних науковців, упродовж другої хвилі мобілізації з території України до лав РСЧА мобілізували від 2,7 млн до 4 млн осіб. А всього за роки вій­ни червоноармійську форму одягнули понад 7 млн громадян УРСР, що становило майже 23 % особового складу радянських Збройних сил.

Військові мобілізації в Україні були частиною загальносоюзної мобілізаційної кампанії, яка з перших місяців війни спрямовувалася не на формування дієвої військової стратегії, підготовку військ, а на здобуття перемоги за рахунок кількісної переваги. Уже 1941 року з України призивали й одразу відправляли на фронт місцеве попов­нення, яке не мало мобілізаційних приписів й було непідготовлене. Частково відбувався й достроковий призов молоді. Після визволення умови призову та використання вій­сько­во­зо­бо­в’я­за­них стали ще жорсткішими. Подеколи їх проводили, нехтуючи  всіма правилами та інструкціями. З одного боку, неправомірні дії військових стосовно місцевого поповнення були наслідком вкрай складних обставин на фронті, практики ведення війни під гаслом здобуття перемог без огляду на кількість втрат, а з іншого – продовженням жорстокої сталінської політики стосовно людей, що перебували на окупованій території.

Водночас проведені військові мобілізації – це симбіоз як трагічних, так і звитяжних мотивів. Бойові якості українців постійно зростали, значною мірою вони підживлювалися почуттям патріотизму – чи то радянського, чи то українського – і ненавистю до ворога. Українці воювали на рідній землі, на яку зазіхнув жорстокий і безжальний ворог, що не лише принижував національну та людську гідність, а й загрожував самому існуванню українського народу. Наприкінці війни кожен третій боєць чотирьох Українських фронтів був українцем. Упродовж усієї війни українці за кількістю обіймали друге після росіян місце в лавах Червоної Армії, зокрема на другу половину 1944 року їхня кількість становила 33,93 % (росіян – 51,78 %).

Підготувала Людмила РИБЧЕНКО, кандидат історичних наук, 

завідувач науково-дослідного відділу з питань військових втрат України 

та історичної пам’яті про героїв війни Меморіального комплексу 

«Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років».

Документи та знімки з фондозбірні Меморіального комплексу

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті