Доля диктатора
Єфрем Лукацький – визнаний у світі майстер фоторепортажу. Його знімки публікують всі світові видання: від «Таймс» до «Ель Паїс». Враження від побаченого крізь об’єктив вилились у нотатки, в яких фоторепортер розмірковує про життя і смерть, людські страждання, хоробрість...
Лише за кілька місяців до цього Сполучені Штати ще тільки погрожували Іраку війною, а в Києві на мітингах лідер Прогресивної соціалістичної партії України Наталія Вітренко, яка щойно повернулася з Іраку, розповідала, як народ цієї країни любить свого вождя і як він розіб’є війська коаліції в разі початку війни. У телевізійних новинах показували добровольців, що з’їжджаються з усього світу на захист завоювань Хусейна. Вони героїчно стрибали з парашутом, доводячи, що нічого не бояться...
Початок війни насувався, як цунамі після землетрусу. Репортери з усього світу почали збиратися в Іраку. А от мені не пощастило: посольство відмовило у візі, і я не став свідком ракетних обстрілів Багдада.
8 квітня на балконі готелю «Палестина» в Багдаді доля знайшла мого товариша, репортера Тараса Процюка. Останніми його словами, точніше картинкою – адже він був телеоператором, – став американський танк, що стріляє в нього.
Ми любили збиратись у компанії таких самих репортерів, щоб поговорити про те, що бачили й на що чекаємо. Незадовго до його від’їзду, після однієї з таких зустрічей, підвозив його додому. Я поставив диск «ДДТ», і Тарас разом із Шевчуком заспівав: «Это всё, что останется после меня...».
Захоплено Багдад, народ радіє, кінець війни й диктаторського режиму, війська коаліції – визволителі, але порушилася рівновага, яка тримала порядок у країні.
Нарешті дочекався своєї черги в Ірак – адже віза вже була не потрібна. Я вилетів у Стамбул й одразу перелетів у Діар Бакир, ближче до кордону з Іраком. Переночувавши в готелі, о 4-й ранку виїхав машиною до кордону, близько опівдня дістався туди. Без проблем перетнув кордон, звідки автівкою іракського колеги ввечері ми прибули до міста Тікріта – того самого, в якому народився Саддам Хусейн. Я мав замінити фоторепортера на базі 4-ї американської дивізії, розквартированої в палацовому комплексі Хусейна.
Величезна територія, на якій розміщено близько десяти палаців, оточених подвійним гігантським парканом. Тут треба було їздити машиною через чималі відстані.
Мені видали розкладачку й поселили в кімнаті для гостей – завбільшки 80 квадратних метрів – одного з палаців. Окрім мене, там жило ще близько 20 солдатів.
З балкона розгортався чудовий краєвид на Тигр. Тут ми облаштували маленький корпункт, поставивши супутниковий передавач. Я щойно почав знайомитися, як до кімнати увійшов офіцер і повідомив моїм сусідам про нічну операцію, а потім запитально повернувся до нас.
Отже, настала моя черга. Я надів бронежилет, узяв камеру й вийшов за солдатами.
Картина – як на футбольному полі перед матчем: солдати обнялися, ставши в коло.
До мене підійшов командир 1-го батальйону, легендарний полковник Стів Рассел. Відрекомендувавшись, він нагадав, що для маскування знімати зі спалахом і світлом заборонено, а потім, звертаючись до солдатів, сказав: «Нехай благословить вас Господь». Що й стало своєрідною командою до дії.
Я зайняв місце в одному з «Бредлі» – американському бронетранспортері. Люк закрили, і БТР у суцільній темряві понісся по ямах. Я міцно тримав камеру, боячись пошкодити її об зброю солдатів, що щільно сиділи поруч.
Нарешті ми зупинилися, відкрили люк – і солдати швидко розсипалися вулицею.
Ми стояли біля паркана приватного двоповерхового будинку на погано освітленій вулиці. Солдати лежали вздовж огорожі, приготувавшись до атаки, і, як мені здалося, здивовано дивилися на мене. Я ж, наче ідіот, випростався перед ворітьми будинку, все ще не розуміючи, де я й що мені робити.
Американська армія вирізняється високим рівнем вишколу, де кожен знає, як йому діяти в будь-якій ситуації. Зрозуміло, вони чекали й від мене такої підготовки, а я все ще перебував у мирному житті – тільки вчора з Києва.
Однак, якщо я стою, то так мені потрібно й ніхто не заважатиме цьому.
За секунду солдати почали перескакувати через паркан. Люди з «калашами» не встигли схаменутись. Усе відбулося миттєво.
Я щось знімав: ось граната в руках – її не встигли кинути, ось комусь надягають мішок на голову й швидко виводять на вулицю.
Усе пройшло блискавично.
О другій ночі ми повернулися на базу.
Відредагувавши матеріал, я передав його по супутнику в своє агентство. За годину навпомацки, щоб не розбудити сплячих, добрався до розкладачки й заліз у спальник.
Перед очима все ще стояли картинки останніх подій. Я вже засинав, як мене хтось почав трусити за плече. Наді мною схилився військовий – він щось говорив...
У голові – уривки думок: знову робота, де моя камера, бронежилет, куди вибігати... І тут я зрозумів, що він запитує: «Ти кидав туалетний папір в унітаз?».
Прокляття! До нашої чудової кімнати примикав туалет із мармуровою ванною по центру й золоченими кранами. Але води в туалеті не було!!! Поряд стояв величезний чорний пакет для сміття. Однак зреагував на нього я запізно...
Мені соромно й досі: я збрехав – сказав, що ні, не кидав... «Тоді пробач», – перепросив вояка й розчинився в темряві.
Це згодом я навчився приймати душ без води, обтираючись вологими серветками. Ловити короткий момент її появи й щиро радіти цьому.
Я можу довго розповідати про ті події, смішні й сумні, про людей, із якими звела мене доля, про нічні рейди й патрулі в пошуках Саддама Хусейна.
Рейд у ніч із 12 на 13 грудня був не такий, як зазвичай. Танки заблокували входи на вулицю, над нами кружляв бойовий вертоліт. Загін полковника Рассела увірвався в будинок. Розвідка повідомила, що в місті з’явився близький до Саддама генерал, що очолював його службу безпеки. Він мав прямий контакт із господарем і керував підготовкою вибухів у місті.
Репортеру легко працювати з професіоналами. Якщо маєш бажання, можеш першим вскочити в будинок, але повинен пам’ятати: тоді перша куля твоя.
Арешт пройшов швидко. На чоловіків надягли кайданки й почали шукати генерала. Хвилин за 10 на обличчі Рассела можна було прочитати: щось не так. Зрозумівши, що в цьому будинку генерала немає, командир підійшов до господаря оселі й через перекладача вибачився за вторгнення. Потім дістав пачку іракських грошей і простягнув йому. Чоловік подивився на Рассела, потім на гроші – і розплакався. «Ви помилилися будинком, – сказав він. – Той, кого ви шукаєте, перебуває за іншою адресою».
Наша невелика армада швидко перемістилася на другий кінець міста й увірвалась у зазначений будинок. Це була удача. Чоловік у чорній довгій сорочці був тим, кого ми шукали. Доки він стояв, опустивши голову під прицілом солдата, а інші виймали зі схованки вибухівку, я метався між ними, намагаючись знайти вдалий ракурс. За кілька років прочитав в американському виданні спогади цього солдата. Він говорив, як йому хотілося застрелити генерала, відомого своєю жорстокістю, але фотограф – тобто я – виринувши з темряви, перешкодив зробити це. Дрібниця, проте мені приємно.
Не знаю, яким батогом і пряником спеціалісти з допитів переконували генерала, але 13 грудня розпочалося з повномасштабної операції, в якій були задіяні десятки вертольотів. Став відомий район розташування притулку Саддама.
За 15 км від Тікріта в місці, де були розміщенні фермерські господарства Адвар, батальйон полковника Джеймса Хікі шукав Саддама.
Жовте таксі, що стояло поблизу однієї з ферм, давало очевидну підказку: була інформація, що він їздить на такій машині.
Назвати це будинком не дуже повертається язик. Брудний, бідний, однокімнатний сарай із відкритою кухнею. Невже тут жив диктатор?
«Може, він встиг піти, спуститися до річки, що протікала неподалік?» – міркували солдати.
У дворі на землі лежав маленький брудний килимок. Солдат 1-ї бригади 4-ї дивізії відкинув його ногою, і всі побачили дротяні петлі, що стирчали з трави. Потягнувши за них і піднявши разом із бетонною плитою шматок землі, солдати угледіли вузький прямокутний отвір.
Що там? Можливо, міна або обв’язаний динамітом смертник?.. Бажання спуститися не виникало ні в кого. Один із солдатів запропонував кинути гранату. У відповідь із нори пролунав крик: «Не кидайте. Я – Саддам Хуса. Виходжу».
Людина, що вилізла із цієї могили – інакше ту діру назвати не можна, бо завбільшки вона була як яма для небіжчика, та ще й накрита зверху плитою та притрушена землею, – брудна, із розпатланим волоссям і скуйовдженою бородою, зовсім не була схожа на того, кого ми бачили в телевізійних репортажах. Парадокс, але в цій могилі Саддам ховався не сам, а з тисячами портретів американських президентів, надрукованих на доларах – загалом 750 тисяч.
Це був він. І ось тоді в ефір пішло повідомлення: «Ми взяли щура». Він лежав на землі. Хтось із солдатів фотографувався, притиснувши його коліном і повернувши його обличчя до камери.
Здавалося, що ми поставили останню крапку в цій війні й далі все буде добре.
Народ його країни висипав на вулицю та святкував арешт диктатора. Але як усі помилялися...
У вакуум, що утворився, хлинула кров жертв смертників.
І підривали вони себе не за Хусейна.
Однак це вже інша історія.
* * *
P. S. На різних західних форумах мене звинувачували в тому, що я приховав справжню дату арешту, бо на моїх фото на деревах висять плоди, яких не повинно бути в грудні. Я не ботанік, але ці кадри знято саме в грудні.
Єфрем ЛУКАЦЬКИЙ, м. Київ
