Ті, що не боялися смерті
Заморське слово «камікадзе» доволі органічно вписалось у лексикон сучасних українців. Найчастіше його використовують, щоб підкреслити марність та безглуздість потенційного ризику: «Я тобі не камікадзе, щоб туди лізти!». Будь-який школяр пояснить: під час Другої світової війни так називали японських пілотів, які свідомо спрямовували на ворога свої літаки. Та виявляється, то лише частка правди…
«Божественний вітер»
Перша поширена помилка полягає в тому, що насправді японці ніколи не називали «камікадзе» солдатів, що жертвували життям заради Батьківщини. Усі смертники входили до «токубецу ко геки тай» – «ударних загонів спеціальних атак». Підрозділи льотчиків-самогубців називалися «сімпу токубецу ко геки тай» – «ударні загони „Божественний вітер”», злощасні пілоти іменувалися «сімпу», а слово «камікадзе» з’явилося… через некоректне читання союзниками японських ієрогліфів! Адже японська граматика настільки унікальна, що різні способи читання тих самих слів дають абсолютно несхожі звуки. Газети розтиражували помилку, і нині цей «неологізм» використовують у всьому світі, навіть у самій Японії.
«Божественний вітер» – одна з красивих метафор, що їх так полюбляють жителі Країни Вранішнього Сонця. За легендою, так називався тайфун, який у ХІІІ столітті двічі знищував флот монгольського хана Хубілая на підступах до берегів Японії. Як і в ті прадавні часи, восени 1944 року Японія перебувала на межі поразки. Перевага авіації та флоту союзників була очевидна, проте ані командування японської армії, ані рядові громадяни й чути не хотіли про капітуляцію.
«Дракони щастя» і «квітки вишні»
Після поразки Японії в битві біля атола Мідуей 4 червня 1942 р. протягом 1943–1944 років союзні війська, підкріплені індустріальною міццю США, просувалися до японських островів. Поступово авіація союзників здобула можливість бомбувати територію Японії, злітаючи з авіаносців та із завойованих баз…
«Батьком камікадзе» вважається віце-адмірал Такідзіро Онісі, який у жовтні 1944 року прийняв командування над 1-м повітряним флотом на острові Лусон, що насправді являв собою три десятки винищувачів «Зеро» та кілька бомбардувальників. Літаки Онісі мали прикривати з повітря сили японського флоту, завданням яких було запобігти вторгненню противника на Філіппіни. Проте за чисельністю, технічними характеристиками та рівнем підготовки пілотів виконати це завдання було неможливо – втрата найкращих кораблів була питанням часу. Підлеглі Онісі погодилися з тим, що єдиний спосіб завадити ворогу – таранити цілі винищувачами з бомбами на борту…
Рішення прийняли 19 жовтня. Наступного дня на базі Першого повітряного флоту був сформований підрозділ «сімпу», а зранку 21 жовтня почалася перша атака. Японці потопили один і вивели з ладу шість ворожих кораблів, зокрема літак із 200-кілограмовою бомбою, пілот якого залишився невідомим, врізався в палубні надбудови важкого крейсера «Австралія». Хоча бомба не вибухнула, екіпаж втратив близько 30 осіб, зокрема й командира корабля. 25 жовтня флагман австралійських ВМС зазнав ще одного нападу камікадзе, після чого крейсер довелося відправити на ремонт (він повернувся у стрій у січні 1945 року). Загалом же до кінця війни «Австралія» пережила ще чотири напади пілотів-самогубців.
Дебют камікадзе виявився вдалий, чого не скажеш про подальші спроби їх застосування. Варто зазначити, що цей спосіб ведення війни здається варварським носіям європейської і християнської культури та традицій. Проте японські вірування й менталітет досить специфічні: самогубство там ніколи не вважалося гріхом, а для людей військових узагалі не було вищої доблесті, ніж піти з життя «гідно» – згадаймо середньовічних самураїв з їх звичаєм харакірі (теж, до речі, некоректний термін, насправді японською він іменується «сеппуку»). До того ж не слід забувати про постійну мілітаристську пропаганду: у японських школах панувала казармена дисципліна, і військову справу там викладали з 12-річного віку. Зайшовши до класу, вчитель щоранку запитував у школярів про їхнє найзаповітніше бажання. На це діти повинні були хором відповідати: «Наше найзаповітніше бажання – вмерти за імператора».
Віддати своє життя заради Батьківщини вважалося за честь, до того ж не мало значення: загинути від рук ворога чи через самогубство. За статистикою, під час бойових дій у Другій світовій війні в полон ворогу здалися не більше… одного відсотка японських солдатів! Більшість із них, опинившись у повній безвиході, просто накладали на себе руки, знаючи, що в разі повернення на батьківщину на них та їхні родини очікувала ганьба…
Тож зрозуміло, чому від охочих записатись у «сімпу» не було відбою. До речі, ще однією поширеною помилкою є думка, що смертниками були лише льотчики. Насправді, «загони спеціальних атак» функціонували і в піхоті, і на флоті: там військовослужбовців свідомо готували до однієї-єдиної самовбивчої атаки. Відповідно й навчання тривало недовго. Все-таки, щоб власним тілом розміновувати мінні поля чи кидатися на ворожі танки з вибухівкою за плечима, потрібні не так навички та досвід, як рішучість і здатність до самопожертви.
Дещо більше знань та вміння мало бути в пілотів міні-субмарин типу «кайтен» (дослівно – «ті, що змінюють долю») – по суті, великих торпед, нашпигованих вибухівкою. Японський офіцер (незадовго до атаки морякам-камікадзе присвоювали офіцерські звання) мав лише набрати максимальну швидкість і спрямувати живу торпеду на ціль. Утім, ефективність «кайтен» та «фурукуй» («дракони щастя», плавці-смертники, озброєні бомбами, які належало підривати ударом по корпусу цілі) була дуже низька.
Схожі на «кайтен» за принципом застосування були пілотовані реактивні літаки-снаряди «Ока» («квітка вишні»). За деякими даними, німці поділилися зі своїми союзниками кресленнями ракети Фау-2, проте підводний човен, що доставляв ці документи, був потоплений. Дещо з паперів віднайшли водолази, а дещо, зокрема й документи з конструкції системи наведення, назавжди пропали в морській безодні. Та хіба такі «дрібниці» могли зупинити японське командування? Автоматику замінили живою «системою наведення», і наприкінці 1944 р. на авіаційних заводах розпочалося масове виробництво літаків-снарядів. «Ока» закріплювалися на бомбардувальниках і від’єднувалися від корпуса літака-носія на відстані 20-40 км від цілі. Проте «летюча торпеда» виявилася такою складною в керуванні, що лише справжні аси (та й то після тривалих тренувань) могли з нею впоратися. Між тим, досвідчених льотних кадрів в імперії майже не залишилося, і вербувати до загонів «божественного вітру» доводилося 17-18-річних юнаків… 21 березня 1945-го в повітря піднявся перший загін у складі 16 бомбардувальників, до яких було підвішені «Ока». Атаку розвинути не вдалося – на підході до цілі японців перехопили американські винищувачі. Охоплені полум’ям, японські літаки один за одним падали в море – уціліли лише три з них…
До речі, якщо камікадзе не вдавалося відшукати ціль або з якихось причин атакувати її, він теоретично міг повернутися на базу. Ось тільки не варто було розраховувати на тепле вітання – таких пілотів нерідко звинувачували в боягузтві й піддавали остракізму…
Родина лейтенанта Фудзі
Яким був портрет типового камікадзе? Вчорашній школяр, ідеаліст, найчастіше з багатодітної сім’ї (старших синів на таку службу не приймали – за традицією, вони мали бути спадкоємцями будинку й бізнесу). Тобто здебільшого в загони «сімпу» записувались юні новобранці, які діяли дедалі менш ефективно – і дедалі швидше гинули.
Щоправда, були й винятки. Трагічна історія родини лейтенанта Хадзімі Фудзі тривалий час залишалася засекреченою. Навіть фанатики, які відали в імперії воєнною пропагандою, розуміли: це може бути останньою краплею для змученого японського народу. Уже після війни японці дізналися про такого собі 30-річного досвідченого офіцера, обдарованого фахівця, який від початку створення загонів «сімпу» обіймав посаду командира роти однієї з армійських льотних шкіл. Підготовлені ним пілоти, випуск за випуском, ішли на своє перше й останнє завдання – не дивно, що Фудзі почувався без вини винуватим. Двічі він писав рапорти, в яких клопотав про переведення його до підрозділу самогубців, і двічі йому відмовляли: адже, по-перше, недоцільно втрачати такі кадри, а по-друге, хто в разі його загибелі дбатиме про сім’ю з двома малолітніми дітьми? Фудзі не приховував від дружини своїх намірів, і наприкінці 1944 року однієї ночі 24-річна Фукуко Фудзі разом із дітьми кинулась у крижану воду найближчої річки. Наступного дня їхні тіла виявили – мати та її одно- і трирічна доньки, яких вона прив’язала до себе мотузками, були одягнені в найкращі кімоно. У листі чоловікові були слова прощання й сподівання, що тепер йому ніщо не завадить здійснити свою мрію…
Звичайно, до цих людей можна ставитися по-різному – і як до лицарів-самураїв, що виявляли неабияку відвагу, віддаючи заради Батьківщини найдорожче, і як до засліплених пропагандою невдах, які намарно погубили своє життя. Та одне можна стверджувати напевно: таку мужність і вірність обов’язку не можна не поважати. Поява камікадзе змусила союзників змінити порядок організації бойової служби флоту: з’явилися радіолокаційні дозори, змінився склад палубної авіації. Відбивання та запобігання атакам пілотів-самогубців забирали в союзних моряків чимало часу й сил і пригнічували психіку екіпажів – усе-таки, важко мати справу з ворогом, що, по суті, не боїться смерті…
Підготувала Валерія АГІБАЛОВА,
м. Київ
