За нашу і вашу свободу!
Через різні історичні та геополітичні обставини в роки Другої світової війни чимало етнічних українців воювали в лавах армій США, Канади, Франції, Великобританії, Польщі, Чехословаччини та інших країн антигітлерівської коаліції, а також боролися в європейському русі Опору, зробивши значний внесок у розгром нацистської Німеччини та її союзників.
На теренах Франції
З перших днів Другої світової вихідці з України, що жили у Франції, зголосилися служити у французьких збройних силах – до канцелярії Українського народного союзу в Парижі з таким проханням звернулися понад 7 тис. добровольців. Із них 5 тис. були визнані придатними до військової служби й пішли на фронт (переважно у складі частин Іноземного легіону). У травні–червні 1940 р. вони брали участь у битвах у Фландрії, під Седаном, на річках Сомі, Сені, Марні, Луарі. Багато з них полягло в боях.
Згодом чимало українців воювало у складі французького руху Опору. Насамперед ідеться про радянських військовополонених, що втікали з нацистських концтаборів (загалом серед французьких партизанів понад 5 тис. становили втікачі – українці та білоруси). Дехто з них навіть очолював підрозділи, наприклад, у департаменті Кот-д’Ор партизанською ротою, до якої, крім французів, входило 50 українців, командував Іван Скрипаль.
Легендарним у Франції стало ім’я уродженця Вінниччини Василя Порика – лейтенанта Червоної Армії, який у липні 1941 р. пораненим під Уманню потрапив у полон і опинився в гітлерівському концтаборі Бомон (департамент Нор). Порик брав активну участь у діяльності підпільного комітету військовополонених. Влітку 1943 р., втікши з табору, він сформував і очолив партизанський загін, який воював із ворогом на півночі Франції. У липні 1944-го Василь Васильович потрапив у ворожу засідку, окупанти схопили його й після жорстоких тортур розстріляли. 1964 р. Василь Порик посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу та почесного титулу «Національний герой Франції» (деякі його особисті речі нині зберігаються в Меморіальному комплексі «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років»).
А влітку 1944-го у складі сил партизанів-«макі» з’явилися навіть цілі українські частини: перебивши німецьких командирів, на бік французьких патріотів перейшли два сформовані з українців поліцейські батальйони «шуцманшафт», які були перейменовані в курені імені Т. Шевченка та І. Богуна. Ще один загін на чолі з Осипом Круковським склали українці, які втекли з розквартированих у Франції підрозділів дивізії СС «Галичина». Ці частини вели успішні бойові дії проти окупантів, брали участь у визволенні країни. Після закінчення війни вони були розформовані, більшість особового складу завербувалася до підрозділів Іноземного легіону.
В одностроях американської та канадської армій
За різними джерелами, у роки Другої світової війни в канадській армії служили від 35 тис. до 50 тис. етнічних українців (фактично, близько 11 % української громади Канади), які брали участь у бойових діях на європейському й азійському театрах воєнних дій. Зокрема, Вільям Хміляр, розвідник 1-ї канадської армії, був учасником висадки військ союзників у Франції в червні 1944 р., а Пол Юзло потрапив до Південно-Східної Азії, з боями пройшов теренами Індії, Китаю та Бірми…
Близько 40 тис. українців стали до лав збройних сил США. Виявляючи справжній героїзм і самопожертву заради перемоги над агресорами, вони воювали в Тихоокеанському регіоні, Малій Азії та Північній Африці, допомагали здійснювати поставки в СРСР за програмою ленд-лізу, брали участь в операції «Оверлорд» і, нарешті, у травні 1945-го зустрілися на Ельбі зі своїми земляками – бійцями Червоної Армії.
Перший лейтенант Самюел (Самійло) Яскілка в складі екіпажу авіаносця «Принстон» брав участь у боях на Тихому океані, зокрема в битві в затоці Лейте (під час якої його корабель був знищений унаслідок атак японської авіації). Закінчивши війну в чині капітана, згодом С. Яскілка став чотиризірковим генералом, заступником командувача Корпусу морської піхоти США.
У складі армії Андерса та Війська Польського
Близько 112 тис. громадян Польщі українського походження служили у складі збройних сил, які першими вступили в двобій із нацистськими агресорами. 8 тис. із них полягли під час вересневої кампанії 1939 року. Десятки тисяч польських військовослужбовців, зокрема й декілька тисяч українців, були змушені залишити Батьківщину, переважно вони дісталися Румунії або Угорщини, звідки були евакуйовані до Франції, а потім – у Велику Британію, де розпочалося формування польських частин, підпорядкованих британському командуванню.
Частина польських вояків-українців потрапила в полон до Червоної Армії, разом з іншими громадянами Польщі вони були депортовані й ув’язнені в таборах ГУЛАГу. Проте невдовзі, після нападу Німеччини на СРСР, у липні–серпні 1941-го, радянське керівництво уклало з польським урядом у вигнанні, який очолював В. Сікорський, угоду, що передбачала створення в найкоротший строк на території Радянського Союзу з польських військовополонених армії, призначеної для спільної з військами СРСР та інших союзних держав боротьби проти гітлерівської Німеччини.
Лави цієї армії, яку очолив генерал Владислав Андерс, зголосилися поповнити багато українців, білорусів і євреїв (за даними, українців було близько 5 тис.). Перші дві дивізії почали формуватися восени 1941 р. у Поволжі, на початку 1942-го армія Андерса була переміщена до Середньої Азії, а згодом, із політичних міркувань, – під британське командування, в Іран, де перейменована в «Польську армію на Сході», яку в липні 1943 р. перетворили на 2-й Польський корпус.
У 1944 р., пройшовши шляхами Палестини, Єгипту та Лівії, корпус Андерса потрапив на італійський фронт у складі 8-ї британської армії. Тут польські війська особливо відзначились у битві під Монте-Кассіно – гори, що була ключовим пунктом німецької оборони на підступах до Риму. Успішний штурм цих позицій у травні 1944-го, після п’ятимісячних запеклих боїв, увійшов в аннали історії як символ польського героїзму й відваги, хоча у складі 2-го Польського корпусу воювали й поклали голови багато українців. Зокрема, серед більш як тисячі полеглих бійців, похованих на польському військовому цвинтарі біля міста Кассіно, – понад сто українців, про походження яких свідчать вказані на пам’ятниках прізвища загиблих, місце їхнього народження або написи про віросповідання.
Після виведення до Ірану армії Андерса, у 1943–1944 рр. на радянських теренах знову розпочалося створення польських військ: у травні 1943-го під командуванням полковника Зігмунда Берлінга була сформована 1-а піхотна дивізія ім. Т. Костюшка (у березні 1944 р. на її базі розгорнули 1-шу Польську армію, з липня 1944-го – Військо Польське). 1 вересня 1943 р. дивізія відбула з Селецьких таборів (Рязанська область) на радянсько-німецький фронт і пройшла бойове хрещення в боях під білоруським містом Леніним. Влітку–восени 1944 р. на території Житомирщини формувалися 1-а Польська армія, 1-й танковий корпус, 5-а та 6-а піхотні дивізії 2-ї Польської армії та інші з’єднання Війська Польського. До складу цих військ призвали щонайменше 2 500 житомирян (переважно етнічних поляків), які згодом брали участь у визволенні Білорусії та Польщі.
У січні 1945 р. у визволенні польської столиці Варшави брав участь підпоручик А. Є. Корнійчук, командир вогневого взводу 4-го винищувального протитанкового артилерійського полку 1-ї армії Війська Польського 1-го Білоруського фронту, окремі матеріали якого зберігаються у фондозбірні Меморіального комплексу. У боях за визволення міста полягло близько 5 600 польських воїнів, серед них багато й українців. Зокрема, у фондах Меморіалу зберігається сповіщення про загибель бійця Війська Польського Й. С. Сегальського…
У збройних формуваннях Чехословаччини
Значна кількість українців увійшла й до чехословацьких збройних формувань на території Радянського Союзу. У липні 1941 року між СРСР і Чехословаччиною була укладена угода про спільні дії проти нацистської Німеччини та створення військових частин із громадян Чехословацької Республіки. Для цього з радянських виправно-трудових таборів почали масово звільняти чехословацьких громадян (зокрема, етнічних українців), які у 1939–1941 рр. унаслідок окупації Закарпаття Угорщиною нелегально перейшли до СРСР і за це були засуджені. До чехословацьких військ, що створювалися на території Радянського Союзу, також дозволялося вступати радянським громадянам чеської і словацької національностей…
У лютому 1942 р. у місті Бузулуку почав формуватися 1-й Чехословацький окремий піхотний батальйон під командуванням підполковника Людвіка Свободи. Уже 30 січня 1943 р. до складу батальйону входило 974 воїни, серед яких 256 становили вихідці із Закарпаття.
Упродовж війни батальйон був розгорнутий у бригаду, згодом переформовану в 1-й Чехословацький армійський корпус. З 15 тис. осіб його особового складу понад 4 тис. закарпатських українців.
Від Бузулука до Праги – такий бойовий шлях, сповнений героїзму та відваги, пройшли чехословацькі воїни. У перших боях на підступах до Харкова біля села Соколового зі складу частини загинули 26 закарпатців… Згодом солдати Л. Свободи брали участь у визволенні Києва, Василькова, Черняхова, Фастова, Руди, Білої Церкви, Жашкова, Острожан, Бузівки та багатьох інших населених пунктів. Зокрема, одним із перших на вулиці Києва увірвався танк Чехословацької бригади «Лідіце». Лише за визволення української столиці 138 підлеглих полковника Свободи були нагороджені орденами й медалями СРСР і чехословацьким Військовим хрестом, до того ж троє удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Серед них 34 закарпатці, нагороджені посмертно…
Складний життєвий шлях пройшла Христина Василівна Грицюк (Магула). Народилась у селянській родині на Закарпатті 28 травня 1923 року. Навчалась у початковій школі, у Празькій російській гімназії. У 1939 р., після окупації нацистами Чехословаччини, Христина повернулася додому, а потім, шукаючи порятунку від угорського терору, разом із сестрою Ганною втекла до СРСР. 23 жовтня 1939 р. дівчата були заарештовані, засуджені до трьох років ув’язнення за нелегальний перехід радянського кордону.
Наприкінці 1942 р., після перебування в жіночому виправно-трудовому таборі у Воркуті, Христина дізналася про формування чехословацької військової частини в складі Червоної Армії і подала заяву на вступ до неї. Була зарахована на курси радистів, із 3 липня 1944 р. – старший сержант, зв’язківець штабної батареї артилерії 1-го Чехословацького армійського корпусу (з 28 липня 1945 р. – молодший лейтенант). Брала участь у боях на території Польщі, Словаччини, Моравії, у Карпатсько-Дуклінській наступальній операції. Перемогу зустріла в Празі. Учасниця Параду Перемоги на празькій Старомєстській площі. Разом із бойовим товаришем, Іваном Магулою, за власним бажанням були переведені в Червону Армію й повернулися на Батьківщину, у жовтні 1945 р. – демобілізувалися. 1946 р. Іван і Христина побралися, переїхали до Хуста, виховали доньку. Христина закінчила педагогічний інститут і викладала в Хустській школі-інтернаті, посаду директора якої понад 20 рокiв обіймав Іван Михайлович Магула (особисті матеріали подружжя акумульовані у фондозбірні Меморіального комплексу).
Володимир СІМПЕРОВИЧ,
кандидат історичних наук, завідувач наукового відділу з питань музейної інформації та комунікації Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років». Документи та знімки з фондозбірні Меморіального комплексу
