Великий син вірменського народу
«Його видатні організаторські здібності виявилися ще у складній обстановці початку війни. Він дуже вдумливий воєначальник, знає свою справу, спокійний, виважений, працелюбний, грамотний…» – так писав один із найвідоміших полководців Великої Вітчизняної Маршал Радянського Союзу Георгій Жуков про свого соратника та друга Івана Христофоровича Баграмяна.
Іван Христофорович Баграмян народився 2 грудня 1897 р. у селищі Чардахли поблизу Єлізаветполя (нині – місто Гянджа Азербайджанської Республіки) у родині незаможного робітника залізниці. Вірменські ім’я та по батькові – Ованес Хачатурович, – які мав від народження, згодом змінив на російські. Навчався у вірменській парафіяльній школі. У розпалі Першої світової війни закінчив Тифліське залізничне технічне училище, працював на єлізаветпольській станції.
У вересні 1915 р. він, як і багато молодих вірмен, добровільно став до лав Російської імператорської армії. Упродовж півтора року служив рядовим у різних частинах Кавказького фронту, у серпні 1917-го закінчив 1-шу Тифліську школу прапорщиків і, діставши офіцерське звання, був направлений до 3-го Вірменського стрілецького полку, що діяв у складі російського експедиційного корпусу на території Персії (нині – Іран).
На початку 1918-го молодий офіцер був переведений до 1-го Вірменського кінного полку, у складі якого на чолі кавалерійського ескадрону він брав участь у Сардарапатській битві, під час якої вояки армії новоствореної Вірменської Республіки зупинили наступ турецьких військ, що загрожував повним знищенням вірменському народу.
Проте в травні 1920 р. поручик Баграмян зі своїм підрозділом долучився до збройного повстання, яке в місті Олександрополі підняли проти правління буржуазної партії «Дашнакцутюн» місцеві робітники й селяни. Повстання придушили, Баграмяна заарештували. Від подальших репресій його врятувало листопадове вторгнення Червоної Армії, яке в радянській історіографії скромно іменували «радянізацією Вірменії» (як зазначав в автобіографії майбутній маршал, «майже всі офіцери були вилучені з полку й заслані до концентраційного табору в Рязані. А мене з трьома офіцерами залишили в полку…»).
Назавжди поєднавши долю з армією Країни Рад, Іван Христофорович продовжував службу в своїй частині, яка 1925-го була перейменована на Ленінаканський кавалерійський полк Вірменської стрілецької дивізії (командиром якого він був з 1923-го до 1931 року). Червоний командир Баграмян брав участь у встановленні радянської влади у Вірменії та Грузії, після захоплення Тифліса (нині – Тбілісі) протягом кількох місяців був секретарем Військового представництва Вірменії в Грузії. Двічі (у 1924–1925 рр. і 1930–1931 рр.) проходив навчання на курсах удосконалення командного складу, 1934-го з відзнакою закінчив Військову академію імені М. Фрунзе, служив начальником штабу розквартированої в Україні 5-ї Ставропольської кавалерійської дивізії, 1938 р. закінчив Військову академію Генерального штабу (навчався з майбутніми полководцями, з-поміж яких Г. Жуков і К. Рокосовський).
Варто зазначити, що в січні 1937-го був репресований молодший брат Баграмяна, Олексій, керівник одного з бакинських підприємств – і невдовзі полковник Баграмян був звільнений з Червоної Армії як «родич ворога народу». Але йому знову поталанило: вдалося «прорватися» на особисту зустріч з наркомом оборони К. Ворошиловим, після чого Іван Христофорович був поновлений на військовій службі. Він обійняв посаду старшого викладача академії Генштабу. Проте 1940-го Баграмян звернувся до тодішнього командувача військ Київського особливого військового округу генерала армії Жукова з рапортом: «Маю пристрасне бажання повернутись у стрій. Погоджуюся на будь-яку посаду…». Невдовзі полковник Баграмян очолив оперативний відділ штабу 12-ї армії, потім – оперативний відділ штабу Київського ОВО…
З початком Великої Вітчизняної війни Іван Христофорович брав участь в організації першого контрудару військ Південно-Західного фронту в районі Дубна, Рівного та Луцька, потому працював над зміцненням оборони столиці України (у серпні 1941-го йому було присвоєне звання генерал-майора). Як відомо, 70-денна оборона Києва завершилася катастрофою: у вересні 1941 р. війська ПЗФ опинились у ворожому оточенні, під час спроби прориву загинули командувач військ фронту генерал-полковник М. Кирпонос і більшість складу його штабу. Генерал Баграмян зумів не лише пробитися до своїх, а й вивести з оточення понад 20 тисяч (!) вояків. Він був призначений начальником створеного заново штабу ПЗФ, командувачем військ якого став Маршал Радянського Союзу С. Тимошенко.
Ціною неймовірних зусиль фронт на Південно-Західному напрямі був відновлений. Ось як оцінював обстановку Баграмян: «Пасивна оборона рівнозначна загибелі. Треба наступати». Тож восени 1941-го війська ПЗФ завдали ворогу контрудару, визволивши Ростов-на-Дону. Зазнавши значних втрат, німецька танкова армія генерала Клейста змушена була відступити на рубіж річки Міус.
Під час битви за Москву Іван Христофорович, очоливши штаб рухомої групи ПЗФ, розробив ефективний план наступу й розгрому ворожих військ, що прорвались у район міста Єльця. Під час Єлецької наступальної операції в грудні 1941 р. війська правого крила Південно-Західного фронту просунулися на 80-100 км, ліквідувавши так званий Єлецький виступ, при цьому були оточені й розгромлені значні сили 2-ї армії вермахту, що сприяло успіху радянського контрнаступу під Москвою. Баграмяна підвищили у званні – до генерал-лейтенанта – і посаді, його призначили начальником штабу Південно-Західного напряму. У січні 1942-го він керував плануванням Барвенково-Лозовської операції, під час якої радянські війська здійснили потужний прорив на Донбасі. Але влітку того ж року сталася нова катастрофа: унаслідок невдало організованого наступу на Харків ворогу вдалось оточити й знищити війська ПЗФ. Серед звинувачених у цьому провалі був і генерал Баграмян.
Від суду військового трибуналу його врятувало заступництво Жукова, який звернув увагу Верховного Головнокомандувача Сталіна на суттєві помилки, яких припустилися під час планування операції Ставка ВГК і Генштаб, та поручився за свого однокашника. Баграмян був призначений начальником штабу 28-ї армії, а згодом він змінив К. Рокосовського на посту командувача 16-ї армії, яка діяла на центральному напрямі. Відбивши ворожий наступ, ця армія в лютому – березні 1943 р. провела успішну Жиздринську наступальну операцію, за що її перетворили на 11-ту гвардійську армію.
Під час підготовки до Курської битви генерал Баграмян насмілився виступити з пропозицією, що суперечила вже узгодженим планам командувачів Західного та Брянського фронтів і керівництва Генштабу. Командарм зумів переконати Й. Сталіна в доцільності власного плану знищення Болховського угруповання вермахту, який згодом був успішно реалізований: фланговий удар 11-ї гвардійської армії виявився раптовим для противника, що й сприяло переможному наступу радянських військ.
У серпні 1943 р. Івану Христофоровичу було присвоєне звання генерал-полковника, а в листопаді того самого року – генерала армії, із призначенням на посаду командувача військ 1-го Прибалтійського фронту, який відіграв значну роль у проведенні влітку 1944 р. стратегічної наступальної операції «Багратіон», коли було розгромлене північне крило німецької групи армії «Центр». Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 липня 1944 р. генерал армії І. Баграмян був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Унаслідок низки потужних ударів війська фронту просунулися на захід на 600 км, визволивши Білорусь, значну частину Латвії і Литви та ізолювавши в Курляндії понад 30 дивізій ворожої групи армії «Північ». Рішення Баграмяна щодо перекидання протягом шести діб з одного крила фронту на інше на відстань до 200 км військ трьох загальновійськових й однієї танкової армій згодом увійшло до підручників як приклад сміливого стратегічного маневру.
У квітні 1945 р. на чолі Земландської оперативної групи військ генерал Баграмян керував штурмом міста-фортеці Кенігсберга, який Гітлер вважав «неприступним бастіоном німецького духу». Завдяки ретельному плануванню цієї операції, зазнавши потужних ударів артилерії та авіації, уже на третій день штурму гарнізон Кенігсберга капітулював.
День Перемоги Іван Христофорович зустрів у гирлі Вісли, де він приймав капітуляцію останнього ворожого угруповання у Східній Пруссії. Примітно, що в Параді Перемоги, який відбувся 24 червня в Москві, брав участь зведений полк 1-го Прибалтійського фронту (попри те, що цей фронт був офіційно розформований ще в лютому 1945-го). На чолі визволителів Прибалтики марширував генерал армії Баграмян…
У повоєнний час Іван Христофорович командував військами Прибалтійського військового округу. У травні 1954 р. він був призначений головним інспектором Міністерства оборони СРСР, а наступного року – заступником міністра оборони, був удостоєний звання Маршала Радянського Союзу. У 1956–1958 рр. Баграмян очолював Військову академію Генерального штабу, а потім його призначили заступником міністра оборони – начальником Тилу Збройних Сил СРСР. Протягом майже десяти років перебування на цьому посту він зробив вагомий внесок у зміцнення обороноздатності країни. Зокрема, 1962-го, під час Карибської кризи, Іван Христофорович керував операцією під кодовою назвою «Анадир», тоді на Кубу був відправлений понад 50-тисячний контингент радянських військ.
З 1968 р. Маршал Радянського Союзу Баграмян перебував у складі Групи генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР, 1977-го його вдруге удостоєно звання Героя Радянського Союзу. Старий полководець присвячував багато часу громадській діяльності, отримавши за активну участь у військово-патріотичному вихованні молоді неофіційний титул «комсомольського маршала». З-під його пера вийшло кілька книг, зокрема мемуари про події страшного 1941-го під назвою «Так починалася війна».
Людські якості Івана Христофоровича найкраще висвітлюють його стосунки з Маршалом Радянського Союзу Г. Жуковим у період, коли той перебував в опалі: Баграмян був чи не єдиним радянським високопосадовцем, хто не зрадив дружбі з «маршалом Перемоги». Він постійно відвідував Георгія Костянтиновича, а після смерті Жукова допомагав його родині.
Іван Христофорович помер у Москві 21 вересня 1982 року. Урну з його прахом поховано в Кремлівській стіні. Пам’ять про відомого полководця увічнено в назвах вулиць багатьох міст колишнього СРСР і станції єреванського метрополітену. У столиці Вірменії, народ якої шанує Баграмяна як одного з найвидатніших національних героїв, йому встановлено пам’ятник – кінну статую.
Лев КУДРЯВЦЕВ,
м. Київ
