Фашистський терор: від Львова до Криму
Масові вбивства, приниження й знищення радянських громадян як в Україні, так і на інших територіях, окупованих нацистською Німеччиною та її сателітами, коїли не тільки в концентраційних таборах, жахливих «фабриках смерті». Винищування було воістину тотальним, почуватись у безпеці з приходом на нашу землю окупантів не міг ніхто й ніде.
(Закінчення.Початок у «Моментах» № 3)
Неправильно й навіть злочинно було б намагатися списати неймовірні звірства фашистів на якісь «окремі випадки» або «ексцеси деяких виконавців». О, ні! До всіх злочинів, вчинених на окупованих територіях, була створена чітка «нормативна база», затверджена керівниками людиноненависницького Третього рейху й вермахту.
У попередній публікації ми, послуговуючись матеріалами Нюрнберзького процесу, розповіли вам про фашистський терор в окупованому Львові. А сьогодні повідаємо про жахи, що відбувалися на іншому кінці багатостраждальної української землі.
На процесі в Нюрнберзі був оприлюднений Акт Надзвичайної Державної Комісії про злодіяння німців у Керчі.
Керч – порівняно невелике місто. Від Львова воно відділене кількома сотнями кілометрів. Якщо в місті Лева німецькі загарбники були вже на початку липня 1941 року, то до Керчі вони дісталися лише в листопаді. У січні 1942-го фашистів вибили з цього міста частини Червоної Армії.
Тож період окупації (першої окупації, оскільки Керч була двічі окупована німцями) був нетривалим, близько двох місяців. Але ось які злочини були вчинені тут німецькими окупантами.
«Захопивши місто в листопаді 1941 року, гітлерівці негайно видали наказ, в якому йшлося: „Жителям Керчі пропонуємо здати німецькому командуванню все продовольство, що є в кожній родині. За виявлене продовольство власник підлягає розстрілу”. Наступним наказом німецька міська управа веліла жителям негайно зареєструвати всіх курей, півнів, качок, курчат, індиків, гусей, овець, корів, телят і робочу худобу. Власникам домашньої птиці суворо заборонялося використовувати її та худобу для своїх потреб без особливого дозволу німецького коменданта. Після опублікування цих наказів розпочалися масові обшуки – по всіх будинках і квартирах.
Гестапівці звірствували. За кожен виявлений зайвий кілограм квасолі або борошна вони розстрілювали главу сім’ї. Свої жахливі злочини в місті фашисти почали з отруєння 245 дітей шкільного віку. Їхні трупи бузувіри викинули в керченський рів.
«Згідно з наказом німецького коменданта, усі учні зобов’язані були з’явитися до школи в зазначений термін. 245 дітлахів, що прийшли з підручниками, відправили за місто в заводську школу нібито на прогулянку. Там змерзлим і зголоднілим школярам запропонували отруєні гарячу каву з пиріжками. Дітям, яким наїдків не вистачило, німецький фельдшер, викликавши в „амбулаторію”, змастив губи сильнодійною отрутою. За кілька хвилин усі школярі померли.
Старшокласників вивезли вантажівками за 8 кілометрів від міста й розстріляли з кулеметів. Туди згодом доправили й трупи отруєних дітей. Там розміщувався дуже великий і довгий протитанковий рів.
Ввечері 28 листопада 1941-го оприлюднили наказ гестапо, згідно з яким жителі, що були раніше в ньому зареєстровані, мали 29 листопада від 8-ї ранку до 12-ї години дня з’явитися на Сінну площу з триденним запасом їжі. Згадана вказівка стосувалась усіх чоловіків і жінок, незалежно від віку та стану здоров’я. За неявку фашисти погрожували публічним розстрілом. Ті, хто прийшов 29 листопада, були впевнені, що їх викликали для направлення на роботу. На 12-ту годину дня на площі зібралося понад 7 тисяч осіб. Тут були юнаки, дівчата, діти різного віку, літні люди й вагітні жінки. Усіх їх гестапівці відправили в міську в’язницю. Це злочинницьке винищення мирного населення, яке, обдуривши, запроторили у в’язницю, окупанти виконували за заздалегідь розробленою інструкцією гестапо. Спочатку в’язням пропонували здати ключі від своїх квартир і вказати точні домашні адреси коменданту буцегарні. Потім у всіх заарештованих відібрали цінні речі: годинники, прикраси... Попри холод, у полонених забирали чоботи, валянки, черевики, костюми й пальта. Багатьох жінок і дівчаток-підлітків фашистські покидьки відокремили від решти ув’язнених, замкнули в окремі камери, де бідолашним завдавали особливі, витончені тортури – ґвалтували, відрізали їм груди, розпорювали животи, відрубували руки й ноги, виколювали очі.
Після того, як червоноармійці 30 грудня 1941-го вигнали фашистів з Керчі, у дворі в’язниці виявили гору скалічених голих дівочих тіл, жахливо й цинічно понівечених фашистами.
Місцем масової страти гітлерівці обрали протитанковий рів поблизу села Багерового, куди впродовж трьох днів машинами звозили цілі сім’ї, приречені на смерть.
Коли Червона Армія зайшла в Керч, у січні 1942 року, під час обстеження Багеровського рову виявили, що він на кілометр завдовжки, на 4 метри завширшки та на 2 метри завглибшки був переповнений трупами жінок, дітей, підлітків, літніх людей. Біля рову були замерзлі калюжі крові. Там же валялися дитячі шапочки, іграшки, стрічки, відірвані ґудзики, рукавички, пляшечки з сосками, черевички, калоші разом з обрубками рук і ніг та інших частин тіла. Усе це було забризкане кров’ю й мізками.
Фашистські негідники розстрілювали беззахисне населення розривними кулями. На краю лежала понівечена молода жінка, що в обіймах тримала немовля, турботливо загорнуте в білу мереживну ковдру. Поруч неї лежали прострелені розривними кулями восьмирічна дівчинка та хлопчик років п’яти. Їхні рученята вчепились у плаття матусі».
Обставини розстрілу підтверджуються свідченнями численних очевидців, яким пощастило вибратися з рову смерті.
Ось два з них: «20-річний Анатолій Гнатович Бондаренко, нині боєць Червоної Армії, розповів: „Коли нас доправили до протитанкового рову й вишикували біля цієї жахливої могили, ми ще думали, що нас привезли сюди, щоб змусити засипати рів землею або викопати нові окопи. Ми не вірили, що нас привезли на розстріл. Але, коли пролунали перші постріли з наведених на нас автоматів, я зрозумів: нас розстрілюють. Тож миттєво впав у яму й причаївся поміж двома трупами. Так неушкоджений, у напівпритомному стані й пролежав майже до вечора. Лежачи в рову, я чув, як деякі поранені кричали катам, що їх розстрілювали: „Добий мене, мерзотнику!”, „Не влучив, негіднику, ще стріляй!”. Потім, коли німці поїхали, один наш односелець крикнув з ями: „Піднімайтеся, хто живий”. Я встав, і ми вдвох стали розкидати трупи, витягувати живих. Я був весь у крові. Над ровом стояв легкий туман і пара від холонучої купи тіл, крові та останнього подиху вмираючих. Ми витягли Науменка Федора й мого батька, але батько був убитий розривною кулею в серце. Пізньої ночі я добрався до своїх знайомих у село Багерове й там дочекався приходу Червоної Армії».
Свідок А. Каменєв згадував: «За аеродромом шофер зупинив машину, і ми побачили, що в рову німці розстрілювали людей. Нас вивели з машини й по десятеро почали підганяти до ями. Я з сином став у перший десяток. Дійшли ми до рову. Нас поставили обличчям до ями, а німці стали готуватися розстрілювати нас у потилицю. Син мій обернувся й крикнув їм: „За що ви розстрілює мирне населення?”. Але пролунали постріли, і син одразу впав у яму. Я кинувся за ним. У рову на мене падали трупи людей. Десь о третій годині дня з гори трупів піднявся хлопчик 11 років і закричав: „Дядечки, хто живий, вставайте, німці пішли”.
Я боявся підвестися, бо думав, що дитина кричить за наказом фашиста. Хлопчик вдруге став кричати, і на цей крик відгукнувся мій син. Він піднявся і запитав: „Тату, ти живий?”. Я не міг нічого сказати, тільки хитав головою. Син із хлопчиком витягли мене з-під трупів. Ми побачили ще живих людей, які кричали: „Рятуйте!”. Деякі з них були поранені.
Доки я лежав у ямі під трупами, чув крики та плач. Це після нас німці розстрілювали літніх людей, жінок і дітей».
Німецькі варвари у своїх незліченних знущаннях над радянськими людьми не шкодували й дітей. Вчителька М. Колесникова засвідчила, що німці вбили 13-річного хлопчика за те, що він взяв стару камеру від автомобільного колеса й хотів плавати на ній у морі.
Зі свідчень Сапельнікової Єфросинії встановлено такий факт: жителька Аджимушкая Бондаренко Марія, намагаючись врятувати трьох своїх дітей від голодної смерті, попросила в німців, які працювали на кухні, щось поїсти. Їй насипали в казанок ріденької каші. Сім’я жадібно поїла й за кілька годин усі були мертвими. Фашистські кати отруїли їх.
Зі свідчень Н. Шумилової встановлено, що в липні німецький офіцер розстріляв шестилітнього хлопчика за те, що він, ідучи містом, співав радянську пісню.
У саду імені Сакко й Ванцетті майже все літо висіло тіло хлопчика років дев’яти, якого стратили за те, що зірвав із дерева абрикосу.
Закінчуючи ознайомлення членів Міжнародного військового трибуналу з наведеним вище документом, головний обвинувач від СРСР Р. А. Руденко заявив: «Я зупинився на прикладі міста Керчі не тому, що злодіяння гітлерівців у цьому місті були надзвичайні за масштабами або вони особливо разюче виділяються за своєю жорстокістю з-поміж інших злочинів німців, матеріали про які є в радянського обвинувачення. Зовсім ні. Навпаки, Акт Надзвичайної Комісії я навів тому, що він дає детальний об’єктивний запис військових злочинів в одному з багатьох міст, приречених на те, щоб унаслідок жахливої війни, розпочатої німецько-фашистськими злочинцями, стати жертвою терористичного режиму.
Такі самі злочини фашисти чинили на всіх тимчасово окупованих ними територіях Радянського Союзу...».
Олександр ІВАЩЕНКО,
головний редактор
«Іменем Закону»
