Революцією мобілізований
11 грудня 1919 р. у день визволення більшовицькими військами Харкова й Полтави, у Москві відбулось об’єднане засідання Президії ВУЦВК і Раднаркому України. На ньому була ухвалена постанова про створення республіканського органу військово-революційної влади – Всеукраїнського революційного комітету, – який зосередив у своїх руках вищу законодавчу й виконавчу владу. До його складу ввійшли: від більшовиків – Г. Петровський (голова), В. Затонський і Д. Мануїльський, від українських комуністів (боротьбистів) – Г. Гринько, від українських лівих есерів (боротьбистів) – В. Качинський. 22 грудня на першому засіданні Всеукрревкому, яке відбулось у Харкові, розглядалося питання «Про розподіл роботи між членами Ревкому». Одностайним рішенням «п’ятірки» керування «внутрішніми справами» було доручене голові Г. І. Петровському, який очолив Відділ внутрішнього управління, утворений при Всеукрревкомі.
Петровський народився 4 лютого 1878 р. у с. Печеніги Волчанського повіту Харківської губернії в родині ремісника й прачки. Сім’я, в якій виховувалось троє дітей, жила досить убого. Коли Гриші виповнилося лише три роки, від туберкульозу помер батько. Тому, закінчивши два класи школи при Харківській семінарії, 11-річний підліток уже змушений був розпочати самостійне трудове життя. Спочатку працював учнем слюсаря в залізничних майстернях, а через чотири роки прийшов на Брянський металургійний завод у Катеринославі. У той час Григорій стає членом марксистського гуртка, знайомиться з революціонерами, що й визначило подальшу долю молодого робітника.
У 1897 р. він вступив до катеринославського «Союзу боротьби за звільнення робітничого класу» і став професійним революціонером. Переслідування поліції змушували Григорія часто змінювати місце роботи й проживання. Тож йому довелося працювати на підприємствах Харкова, Миколаєва, Маріуполя, Донбасу, де він водночас проводив підпільну партійну роботу. За участь у революційному русі Петровського неодноразово заарештовувала царська влада і, як згодом зазначалось у його автобіографії, він «…сидів у катеринославській, полтавській, бахмутській, луганській в’язницях».
Восени 1912 р. катеринославські робітники обрали Григорія Івановича депутатом ІV Державної думи. На той час він уже очолював більшовицьку фракцію і з думської трибуни виступив із понад тридцятьма промовами, в яких викривав антинародну політику царату. У листопаді 1914 р. за відмову голосувати за військові кредити царському уряду він разом з іншими депутатами-більшовиками був заарештований і засуджений на вічне поселення в Туруханському краї.
Після Лютневої революції 1917 р. Г. І. Петровський обирався головою Якутського комітету громадської безпеки та комісаром Якутської області. На початку листопада того ж року він прибув до Петрограда, де голова першого радянського уряду В. І. Ленін запропонував йому очолити Народний комісаріат внутрішніх справ РСФРР. Про цю зустріч у Смольному Григорій Іванович згадував так: «Коли я зустрівся з Леніним, він заявив, що я приїхав вчасно: потрібний наркомвнусправ. Я став відмовлятися. Володимир Ілліч зауважив, що під час революції відмовлятися від призначення не можна. „Дати йому двох пітерських робітників із гвинтівками, вони відведуть його до Міністерства внутрішніх справ, він там посидить і подумає, нехай спробує відмовитися”, – наказав Ленін підлеглим».
На посаді наркома внутрішніх справ РСФРР Петровський перебував майже півтора року. Саме в той час тривало становлення НКВС і налагодження його діяльності. Багато сил і енергії доклав Григорій Іванович для організації робітничо-селянської міліції, чіткого визначення її завдань і налагодження діяльності на місцях. «Я належав майже до перших засновників міліції», – писав він згодом.
Петровський брав участь у підписанні Брестського миру й розробці першої Конституції РСФРР (1918 р.). Обіймаючи високу посаду в столиці Країни Рад, він не переривав зв’язків з Україною. Коли делегація катеринославських трудящих приїхала до Петрограда, щоб добитися виплати заробітної плати робітникам, нарком особисто допоміг їм: відвів до Леніна в Смольний і всі питання були вирішені. Повернувшись до Катеринослава, делегати розповідали про нього: «На Петровському – стареньке пальто, в якому він повернувся із сибірського заслання, хутряна шапка та башлик. Виняткова простота й сердечність у спілкуванні, вміння з півслова зрозуміти робочу людину – все це змушувало нас забувати, що перед нами – член уряду, народний комісар».
Але слід нагадати, що, перебуваючи на посаді наркома, Петровський також був «…причетний до створення каральних органів радянської влади й розпочатого беззаконня й позасудового переслідування інакодумців». Зокрема, після оголошення урядом РСФРР «червоного терору», нарком внутрішніх справ Петровський 3 вересня 1918 р. розіслав усім повітовим Радам телеграму, в якій вимагав терміново заарештувати «всіх відомих правих есерів», а з середовища буржуазії та офіцерів «взяти значну кількість заручників». При цьому наголошувалося, що в разі найменшої спроби з їхнього боку чинити опір, місцеві губвиконкоми повинні застосовувати беззастережний масовий розстріл. «Ні найменших вагань, ні найменшої нерішучості в застосуванні масового терору», – йшлось у телеграмі.
У березні 1919 р. Григорій Іванович передав наркомівські справи Ф. Е. Дзержинському й був відряджений в Україну, де на ІІІ з’їзді Рад республіки він був обраний головою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК). А в грудні того ж року Петровський очолив Всеукраїнський революційний комітет, якому доручалось організувати всебічну допомогу Червоній Армії для розгрому білогвардійців, а також остаточно ліквідувати поміщицькі землеволодіння, встановити жорсткий революційний порядок і після утвердження Рад на більшій частині території України скликати їх ІV Всеукраїнський з’їзд.
Петровському як голові Всеукрревкому доручили керувати Відділом з внутрішнього управління – найважливішого структурного підрозділу ревкому, головним завданням якого було «…поновлення на місцях радянського державного апарату, первісно в формі ревкомів». Тому структура відділу була пристосована саме для вирішення цього питання і складалася з трьох підрозділів: інструкторського підвідділу, інформаційного підвідділу та статистичної частини.
Багато зусиль доклав Григорій Іванович для організації міліції. За його ініціативою в середині січня 1920 р. при Всеукрревкомі розпочали свою діяльність уповноважений головміліції О. М. Чайковський та його помічник К. П. Боков, відряджені НКВС РСФРР. Згодом в Україну прибули представники командного складу міліції та карного розшуку, мобілізовані з різних губерній Росії.
Зважаючи на складну політичну обстановку, яка утворилася в Україні, 2 лютого 1920 р. голова Всеукрревкому Петровський разом з іншими його членами підписав Постанову «Про застосування до активних контрреволюціонерів вищої міри покарання – розстрілу», в якій зазначалося, що у РСФРР скасовано смертну кару і що це є результатом розгрому контрреволюції на фронтах і остаточної перемоги Радянської влади. Далі в постанові зазначалося, що таке рішення «не може бути виконане в межах території України, де вищевказані умови, які загрожують Радянській владі на Україні, ще не ліквідовані». Тому Всеукрревком у боротьбі з різними спробами контрреволюційного характеру «не може зупинитися ні перед якими заходами, аж до застосування системи „червоного терору”». Водночас у постанові наголошувалося, що «ці тяжкі заходи будуть скасовані, як тільки-но зміцнення влади робітників і селян вважатиметься завершеним».
16 лютого 1920 р. Всеукрревком склав свої повноваження, оскільки виконав покладені на нього завдання. Було ухвалене рішення про відновлення діяльності ВУЦВК на чолі з Г. І. Петровським та Раднаркому, очолюваного Х. Раковським, який на початку лютого ввійшов до складу Всеукрревкому.
Головою ВУЦВК – вищого законодавчого органу УСРР – Григорій Іванович залишався (з деякими перервами) майже двадцять років. Від імені УСРР він підписав Договір про заснування СРСР (1924 р.) і був одним зі співголів ЦВК СРСР, а також обирався головою Всеукраїнського ЦК незаможних селян (1920–1923 рр.) і обіймав важливі посади в Комінтерні.
У цей період «всеукраїнський староста» проводив велику роботу зі становлення народного господарства республіки й країни, був організатором масового оборонного й широкого шефського руху трудящих України над частинами Червоної Армії і Флоту. У 1926 р. Петровський був обраний членом Політбюро ЦК ВКП(б), а місто Катеринослав на честь нього перейменовано на Дніпропетровськ. Слід також наголосити: як один із керівників республіки він брав активну участь у проведенні колективізації в Україні, що призвела до небувалого голоду в 1933–1934 роках.
Після ухвалення в 1936 р. нової Конституції СРСР, яка затвердила нову систему Рад, Петровський був обраний депутатом Верховної Ради СРСР і призначений заступником голови Президії Верховної Ради СРСР. Незважаючи на високі державні та партійні посади Григорія Івановича, «великий терор» 1930-х років не обминув і його сім’ї. У 1938 р. були заарештовані й розстріляні старший син Петро та зять С. А. Загер. Петровський неодноразово звертався до Ворошилова, Сталіна та інших державних діячів із проханням звільнити їх з-під арешту, однак відповідей на свої листи так і не отримав. Його молодший син Леонід, генерал-лейтенант, командувач військами Московського військового округу, два роки провів у гулагівських таборах. Звільнений 1940 р., він на початку Великої Вітчизняної, намагаючись вийти з оточення, застрелився, щоб не потрапити в полон до гітлерівців.
У травні 1939 р. розпочалося цькування й самого Г. І. Петровського. Його звинуватили в потуранні «ворогам народу» з-поміж заарештованих керівників України, звільнили із займаної посади й вивели зі складу Політбюро та ЦК ВКП(б). Більше півроку Григорій Іванович залишався без роботи. Лише завдяки директору Музею революції Федору Самойлову – колишньому колезі-депутату ІV Держдуми – йому ледве вдалося влаштуватися заступником директора музею з адміністративно-господарської частини, тобто фактично стати завгоспом. На цій посаді він пропрацював понад 15 років.
Після смерті Сталіна Григорій Іванович у листі до Голови Ради Міністрів СРСР Г. М. Маленкова писав: «Через виявлені зрадницькі та провокаторські справи для партії і Батьківщини, які чинили Берія і свого часу – Єжов, необхідно особливо суворо проконтролювати НКВС і МВС. Очевидно, що ці тимчасові виконавці мали надто велику владу й чинили свавілля в усіх сферах керівництва. Вони немало знищили чесних комуністів, які насмілилися критикувати цих сатрапів». Далі Григорій Іванович пропонував переглянути всі справи членів партії, репресованих органами МВС і НКВС за час керування наркомів Берії та Єжова. Для цього, на його думку, необхідно було створити особливо авторитетну комісію й надати їй право самостійно розглядати кожну справу й заяви членів партії та доповідати Президії ЦК КПРС.
Після ХХ з’їзду партії (1956 р.), на якому був засуджений культ особи Сталіна, Петровський знову розпочав активне політичне життя. Він написав кілька літературних праць, серед яких: «Великое начало. Воспоминания» (1957 р.), «Наш мудрый вождь» (1970 р.), «Вибрані статті й промови» (1978 р.), «Избранные произведения» (1987 р.). Григорій Іванович був нагороджений двома орденами Леніна, орденом Червоного Прапора й трьома орденами – Трудового Червоного Прапора.
Помер Г. І. Петровський 9 січня 1985 р. у Москві. Його прах покоїться в Кремлівській стіні.
Володимир Чисніков,
м. Київ
