Тривожна весна країни
Наш тижневик продовжує вивчати ситуацію в регіонах, до яких прикута увага всієї країни через відому соціально-політичну напругу. Цього разу ми вирушили в Південну Пальміру. Мегаполіс на березі Чорного моря зустрів кореспондентів прохолодним весняним бризом, дію якого пом’якшувало обнадійливо яскраве сонце. Одесити, як і завжди, діловито сновигали вулицями. Багато з чого – «обсадженої» наметами з російськими триколорами площі Куликове поле, балконів та автівок, прикрашених жовто-блакитними прапорцями, – можна зробити висновок: кожен із городян справді має власний погляд на те, куди тепер «поспішати». При цьому місто демонструє збалансованість і відносно хорошу спроможність тамтешніх еліт домовлятися й не підбурювати людей. Нині багато що, зокрема те, чи вдасться утримати громадянський мир і спокій в регіоні, залежить від скоординованих зусиль влади й силовиків. Звісно, провідна стабілізаційна роль традиційно належить міліції.
Народ знає своїх «подразників»
Першим пунктом журналістського десанту «ІЗ» став офіс міліцейського главку на Єврейській, 12. Заходимо в кабінет очільника ГУМВС в Одеській області полковника міліції Петра Луцюка. Попри величезну напругу й завантаженість, він все ж таки знаходить час поспілкуватися з пресою.
– Одещина – найвидовженіша область держави: з півночі на південь вона розтягнулася майже на 600 кілометрів. Протяжність кордону з Молдовою становить 836 кілометрів, з Румунією – 183, а ще додайте 400 кілометрів морських рубежів. Така «географія» суттєво впливає на нашу роботу, передусім, у сенсі управління, – зауважує Петро Сергійович. – Цей край багатонаціональний, але ніяких проблем на цьому ґрунті не виникає, кожен спілкується тією мовою, якою зручно, і ходить до тієї церкви, до якої кличе душа. Одразу після призначення я заявив, що громада має затямити: сюди не приїдуть наводити порядки наші сусіди, це маємо робити тільки ми самі. Українці не повинні сперечатися, хто й за кого цю роботу виконає, треба гуртуватися навколо практичних ідей, що саме варто зробити, щоб ми зажили краще й досягли стабільності. Моє життєве кредо таке: краще порозумітися, аніж сваритися чи битися. Ми знаємо, кому вигідні сценарії на кшталт кримського, і такого одесити аж ніяк не хочуть.
Днями в мене брали інтерв’ю російські ЗМІ, – веде далі співрозмовник. – Одне із запитань стосувалося «бандерівців». Я відказав: в Одесі немає сепаратистів, як і «Правого сектору», тут є люди, які хочуть з усіма жити в злагоді. І загалом, Україна – мирна держава, яка прагне порозуміння всередині країни й точно ні на кого не збирається нападати. Російським журналістам я сказав, що їхня влада упевнено може відводити війська від наших кордонів, бо в тім «брязканні» зброєю немає потреби.
Полковник Луцюк розповів про свої дебютні кроки після призначення керівником одного з найбільших підрозділів міліції держави. Передусім, він одразу звільнив головного даївця регіону.
– Народ знає, у чому там причина, – каже Петро Луцюк. – Ця особа, скажімо так, була суттєвим подразником для громади. Щоб нікого не ображати, скажу обтічно: були чутки про епізодичні аморальні вчинки працівників служби. У цьому підрозділі ми, не зволікаючи, провели суттєву кадрову реформу, визначившись з кандидатурами керівників районних відділів, тими, хто заслуговує на перепризначення. Уся процедура відбулася за два дні за участю автомайданівців, представників «Дорожнього контролю», інших активістів, які разом з нами вирішили, хто з посадовців продовжить службу. Звісно, врахували й висновки служби внутрішньої безпеки. Змінили й філософію надання міліцією певних послуг. Маю на увазі видачу довідок про несудимість. Мудрий законодавець передбачив термін видачі документа до одного місяця, а «розумні» одесити в погонах на тому вирішили заробити, змушуючи платити клієнтів за «швидкість». Я поклав край такій практиці, «пожертвувавши» для того приміщенням у громадській приймальні. Тепер відповідний фахівець упродовж двох робочих днів опрацьовує заявки й видає те, за чим прийшли громадяни.
– Яку філософію кадрової політики ви нині сповідуєте? – запитуємо в начальника главку.
– Відповім так, – каже він після нетривалого обдумування. – Я часто ходжу містом пішки в цивільному одязі й мені не соромно зустрічатися та спілкуватися з людьми. Коли їду на авто, намагаюся зупинитись у людному місці: на базарі, автовокзалі тощо. Такий обмін думками з громадянами має бути щирим, відвертим. Коли є бажання, будь-який можновладець може знайти оцю безцінну хвилину на розмову. Переконаний: керівник має так вчиняти, подаючи підлеглим приклад. Населенню теж варто донести цей публічний сигнал від нас, бо авторитет міліції нині потребує «клінічної реанімації». Нікого не збираюся виховувати чи звільняти під якусь кампанію. Нині не час читати нотації, нині потрібна тяжка й невдячна робота до сьомого поту. Захищатиму міліціонера сумлінного й фахового, але якщо громада матиме до нього претензії – хай не ображається, бо ми добре подумаємо про його подальше перебування в наших лавах. З іншого боку, маємо велику проблему – руйнація морального духу міліціонера, що інколи перебуває на межі деморалізації. Я не раз був у колишньому «Беркуті», розмовляв там із хлопцями й казав їм: «Друзі, після буремних подій в Україні вже інакший народ, та й міліція вже не та, що була». Дехто з них надломився, дехто відчув: поводитися так, як раніше, уже неможливо, треба змінюватися. А реорганізація не вийде безболісною, бо це своєрідне хірургічне втручання.
Час складати «пазли»
Потрібно вирішити й багато інших проблем, зокрема породжених новим КПК. За словами пана Луцюка, тепер на слідчих в області тисне величезне навантаження. У деяких підрозділах кількість кримінальних проваджень сягає 300 на одного працівника! Якщо «зашиваються» досвідчені, що робити вчорашньому випускникові відомчого вишу? Також на часі внесення змін у Положення про проходження служби в ОВС, як і запровадження гнучкої системи відбору й перестановки кадрів. Тут варто делегувати на місця більше повноважень.
– От скажіть, – запитує полковник, – для чого приймати сержанта в райвідділ у Кілії чи Котовську, погоджуючи це з главком? Нехай на місці начальник бере його на роботу й повністю за нього відповідає!
За півтора місяця головний міліціонер регіону встиг об’їхати значну частину районів і провів там прийоми громадян, які і скаржилися, і дякували за роботу правоохоронців. Приміром, візит в Ізмаїл Луцюк почав вранішньою прогулянкою й непротокольними розмовами з містянами щодо відгуку про діяльність колег. Той променад тривав кілька годин і допоміг скласти своєрідний соціологічний «пазл». Картину доповнив візит-знайомство до керівників місцевої влади. А в Котовську люди виказували побоювання щодо сепаратизму, навіяні існуванням під боком невизнаної Придністровської Молдавської Республіки, а представники громадської організації «Патріоти Котовська» навіть висловили готовність долучитися до процесу люстрації тамтешньої міліції. На одному з прийомів подивувала делегація Одеської кіностудії. Кіношники запропонували зброю, яку громадяни добровільно здали в ОВС, власним коштом вивести з бойового стану й надалі використовувати на зйомках як реквізит.
Попри відносний спокій на вулицях, одеській міліції, особливо блоку служб громадської безпеки, нині не позаздриш. Та й у сищиків роботи додалося. Тепер усі їхні зусилля спрямовані на запобігання кримінальним проявам, що дестабілізують ситуацію в суспільстві. Правоохоронцям вдається знешкоджувати групи радикалів, які акумулюють зброю й амуніцію саме для застосування в окремих акціях протесту, зокрема поблизу ОДА. Важливо, що встановлюють й організаторів тих загонів. Наприклад, бозівці перевірили інформацію про завезення на початку березня на один з одеських складів значної кількості ящиків з армійським маркуванням. З’ясувалося, що керував процесом 38-річний очільник ради організації «Козацьке коло Одещини», а бойовиків тренував учасник війни в Нагірному Карабасі. Він же встановлював контакти з проросійськи налаштованою молоддю задля вербування. Згадані ящики були ущерть заповнені ножами, палицями, битами, балаклавами тощо. А на квартирі іншого учасника сумнозвісних подій 19 лютого, коли попід ОДА побили активістів Євромайдану та медійників, оперативники знайшли безліч зброї та боєприпасів, спецзасоби й агітки – «добро», спеціально заготовлене для провокацій. Ще приклад. Важко уявити, що було б, якби в осіб, що здійснили напад на базу ресурсного забезпечення та проведення аварійно-рятувальних робіт ДСНС у с. Жеребковому Ананьївського району, все вийшло так, як вони планували. Тринадцятеро бандитів одягли камуфляж, маски й налетіли на вартового та відібрали в нього карабін і патрони. Ситуацію врятував інший вартівник, що почав стріляти. Лиходії, відстрілюючись, утекли. Тут також професійно спрацювали місцевий УБОЗ і любашівські міліціонери, які напрочуд швидко затримали згаданих фігурантів – зі зброєю, раціями, біноклями, бронежилетами, арбалетом й іншими речовими доказами серйозності намірів. А плани в захоплювачів були наполеонівські. Вони хотіли заволодіти вмістом складів колишньої в/ч Д1002: автоматами, кулеметами, пістолетами, гранатометами й боєприпасами. Навіть пригнали для того автівку «ГАЗ Соболь»…
На Куликовому полі й під час нашого відрядження до Одеси стояли наметове містечко й барикади прибічників референдуму. Ми навідали той майдан. Хтось з одеситів підтримує сепаратистів, але чимало – ні. От і ми стали свідками сутички, що тривала на площі кілька хвилин. Кажуть, зловили й вивели за межі майдану «бандерівського провокатора». Звісно, це не бійка на кшталт відомої «штовханини вихідного дня» поблизу пам’ятника Дюку Рішельє. Однак атмосфера тут таки нервова, видається, що тамтешнє зібрання чекає на щось гірше. Та чи варто зносити малі архітектурні форми великої політики? Питання складне. Он у столиці торік намагалися «знести», і бачимо, до чого це призвело. Тут потрібен значно тонший, делікатніший, але дієвий інструментарій – переговори й системна робота з лідерами громадських рухів, учасниками протестів. Вочевидь, це й дасть поштовх до початку «полюбовної деескалації». Звісно, коли маєш справу з озброєними терористами, прийоми дипломатії втрачають актуальність…
Чим «прив’язати» хорошого дільничного?
– Систему ОВС треба було по-справжньому реформувати дуже давно. Тепер країна переживає той період, коли є хороша нагода для змін – упровадження сучасної моделі відомства, що спирається на три кити – превенцію (профілактичні служби), кримінальний блок – оперативників та слідчих, і логістику, тобто допоміжну ланку. Нині ж подеколи остання чисельно й за значущістю є значно потужнішою. Так було ще за радянських часів, – зазначає заступник начальника ГУМВС у Одеській області полковник міліції Дмитро Фучеджи. – Цю ретроградну піраміду варто перевернути якомога скоріше. Ми вже будуємо інше суспільство, де не потрібні загони всемогутніх політруків. Так, потрібні час та чималі ресурси на виковування нового міліціонера, але альтернативи немає. Так само треба раз і назавжди визначити формат діяльності муніципальної міліції. Її можна створювати, на мою думку, навколо Державної служби охорони, продумавши принципи фінансування й управління. Подивіться, наскільки самофінансована профільна структура краще забезпечена, аніж райвідділ. Також варто вдосконалити форми участі громадян в охороні правопорядку. Потрібна нова, адаптована до особливостей регіону нормативна база таких структур. Приміром, у Луганську опівночі вулиці майже порожні, а в Одесі, та ще й улітку, життя тільки починається.
Міліція, за словами співрозмовника, має бути підзвітною від дільничного до міністра. Але треба дочекатися «дозрівання» громадянського суспільства, як і дати час на забезпечення правоохоронців усім необхідним. На часі вирішення багатьох проблем, зокрема житлової. Адже відомо: хорошого дільничного можна «прив’язати» до території, надавши йому житло. У державі з перемінним успіхом упродовж останньої десятирічки намагалися реалізувати програму будівництва універсального житла для сільських «шерифів». Суть її в тім, що молодому фахівцю надавали службовий дім для сім’ї, де облаштовували і його робочий кабінет – щоб він міг, так би мовити, жити на роботі. Програма забуксувала – звісно, винні діряві бюджети. Проте ідею ще зарано ховати. Ми в цьому переконалися, завітавши до Сергія Слівінського – господаря дільничного пункту міліції у с. Маяки Біляївського району. Сергій мешкає там із дружиною, вчителем біології, та двома доньками – 4-річною Софією та Поліною, якій лише сім місяців.
– Ідею щодо будинку «шерифа» в Маяках виголосили 2004-го, а реалізували за 8 літ. Дякуємо на тім, бо таких щасливців, як я, небагато. Я прослужив шість літ дільничним, а позаторік вселився у відомчий будинок, 144 квадратних метрів якого вистачає як для роботи, так і для повноцінного проживання сім’ї. Іще мені надали для служби сучасний позашляховик. Про це мріють безмір колег в Україні, – зауважує старший лейтенант Слівінський. – То хороший стимул, заохочення дільничного до якісної та тривалої праці на одній території. Спершу було дещо некомфортно: приходив різний контингент, і вдень, і вночі, й у вихідні. Доводилося розбиратися здебільшого з правопорушеннями на побутовому ґрунті. Згодом родина звикла. До того мешкали в моїх батьків. Та які б вони не були рідні, але всім хочеться жити у власній оселі…
Українці «кучкуються», але наступати не будуть
Натепер працівники ОВС держави посилено охороняють правопорядок у прикордонні. Організовано спільне патрулювання із прикордонниками й громадськістю – майже 130 блокпостів, більшість із яких розташована на рубежах із РФ. Облаштовано їх і на кордонах із Білоруссю, Молдовою та ПМР. На ділянці з останньою нині розгорнулись оперативно-профілактичні заходи «Рубіж» за участю практично всіх силових відомств. Згаданий «придністровський» сегмент на Одещині вдалося відвідати й нам.
Полковник міліції Дмитро Фучеджи зазначив: міліція нині тісно взаємодіє з органами СБУ й Держприкордонслужбою. Поки що вдається убезпечити регіон від суттєвих провокацій, завезення дестабілізаційного елементу, диверсантів і недозволених речей, зокрема зброї. Загалом в області сформовано 13 блокпостів, із них п’ять – в Одесі. У пунктах пропуску здійснюють посилений контроль за перетином кордону й прискіпливо оглядають автотранспорт. У кожному районі діють пошукові групи загальною чисельністю 150 міліціонерів, які несуть службу в складі 48 нарядів, що наглядають за оперативною обстановкою та стежать за пересуванням організованих гуртів громадян. Особлива увага прикута до Придністров’я, де розташовано значний контингент російських військ. Тут посилили відпрацювання, ущільнили наряди, розробили інші різновиди «кооперації» поміж силовиками, залучили до процесу громадськість.
Ми вирішили з’їздити у Великомихайлівський район, що має 73 км спільного кордону з ПМР. Там є два відділи прикордонної служби – «Гребеники» та «Великоплосківський».
Начальник місцевого райвідділу міліції Валерій Кара зауважує: колеги нині виконують звичайну роботу – вивчають оперативну інформацію, затримують правопорушників, не відчуваючи особливої напруги. Хіба що стали частішими гостями в офісах «дружніх» структур.
– Ми готові затримувати і банальних кримінальників, і сепаратистів, які намагатимуться підняти народ на бунт, – запевняє очільник Великомихайлівського РВ. – Тут дотаційний аграрний район, де розміщено 82 населені пункти – невеличкі села й хутірки, чиї жителі хочуть спокою та миру. Чимало земляків із майже 30 тисяч люду на заробітках, переважають пенсіонери. Молоді повтікали в міста або геть світ за очі. Населення не так багато, проте площі територій обслуговування дільничних – а їх тільки у мене 14 – справді великі. А дільничним же потрібно завітати до громадян, опрацювати заяви й матеріали. Інша проблема – бездоріжжя: значна частина шляхів – поганої якості, або ж звичайні ґрунтівки. Почасти тут можна проїхати тільки УАЗом або штатним квадроциклом вартових кордону. Шляхи місцевого значення хоч якось «животіють» завдяки фермерам, що постійно пропускають по них грейдери після зими та злив. Цими ж «рокадами» їздять і прикордонники з міліціонерами. Нині додався ще один клопіт – боремося з чутками, що підігрівають градус тривоги. Днями якось зателефонував придністровським колегам, запитав про обстановку. Вони жартують: чекають, коли ми наступатимемо, мовляв, на своєму березі бачать, як українці кучкуються. Я ж у відповідь іронічно кажу: «А ми думаємо, що ви підете воювати»…
На переднім рубежі
У Великій Комарівці, дорогою до якої траплялись автівки, що розвозили наряди прикордонників, нас зустрів старший дільничний майор міліції Михайло Знакован і доповів: усе спокійно, несемо ратну службу, а небайдужі земляки й активісти допомагають, як можуть.
– Працюю дільничним із 1991-го практично без змін, – каже Михайло Дмитрович. – Я за те, щоб «шерифи» якомога довше трудилися на своїх територіях, краще знали людей, а люди – їх. Нині приходять молоді, а в них бракує практичних знань, доводиться навчати.
Перший заступник начальника відділу прикордонної служби «Велика Комарівка» старший лейтенант Олександр Тодощенко також задоволений результатами роботи спільних нарядів із правоохоронцями.
– Охороняємо громадський порядок, несемо посилену службу на блокпостах задля недопущення незаконного перетину кордону, переміщення вантажів, транспортних засобів, зброї, наркотиків, – розповідає керівник відділу. – Досі особливих ускладнень не виникало. Напевно, далося взнаки нещодавнє суттєве поповнення – півсотні військовозобов’язаних. Їх розмістили в спортзалі школи. Ми налагодили належне харчування та постійний вишкіл новобранців. А від дільничного чекаємо оперативної інформації, яку, як і завжди, відпрацьовуємо разом.
– Нині відчувається певне навантаження на органи місцевої влади, але воно некритичне, – коментує ситуацію голова сільради Великої Комарівки Михайло Колораєв. – Новобранців зустріли хлібом-сіллю. У школі влаштували тимчасову казарму, фермери й підприємці допомогли з ліжками й постільною білизною. Навіть телевізор-плазма в солдатів є… Знаєте, тут по-різному ставляться до подій у державі. Тим паче тепер, коли хвилювання від центру докотилося до нас, адже значна частина односельців має рідню в ПМР, та й у мене діти й онуки там живуть. Люди побоюються військових операцій, відстежують події у ЗМІ. Проте їх заспокоює те, що силовики працюють не покладаючи рук. Звісно, хочеться, щоб влада більше звертала увагу на наші віддалені села. Якби ви знали, як тут потрібні нормальні дороги! Коли падає сніг чи дощ, деякі села опиняються «відрізаними» від світу.
Завітали ми й на цілодобовий пункт пропуску «Великоплоський» українсько-придністровського кордону. Увагу привернула пані в однострої і з автоматом. Знайомимося: сержант Інна Котенко, яка вже 15 років стереже рубежі держави.
– У цій службі приваблює хоч і невеличка, але стабільна зарплата. Та й житлом нашу сім’ю (чоловік – офіцер-прикордонник, уже на пенсії. – Авт.) тут забезпечили. Важливо й те, що ми любимо нашу землю й цей дружний колектив. Благовірного нещодавно мобілізували, – мовить пані Інна. – Тепер відновлює вишкіл у Великій Комарівці. Сьогодні вони поїхали на стрільбище. Гадаю, хлопці не підведуть. Нині військові тут серйозніше ставляться до виконання обов’язків. На душі тривожно, але ми зібралися, бо це наша робота. Нам усього вистачає, хіба що є деякі побутові «деталі». Маю особливу місію – перевіряю документи, – але кухня також залишається моїм клопотом. Намагаюся догодити всій нерозлучній зміні чимось смачненьким.
* * *
…Покидаючи цей пункт пропуску місцевого значення, який немов загубився серед неозорого степу, ловлю себе на думці, що пишаюся вами, мої любі, дорогі земляки! Вами – прикордонниками, дільничними міліціонерами, дружинниками, тими кількома хлопцями й пані сержантом, що вийшли провести нас і побажати щасливої дороги. Ми поїхали, а ви залишилися там, на рубежі. Нехай Господь оберігає вас і нашу Україну!
Геннадій КАРПЮК, «ІЗ».
Фото Олега ТАБОРОВСЬКОГО
