Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Епіцентр
10/04/2014 14:11

Атестація під мікроскопом

Згідно з наказом Міністерства внутрішніх справ, в Україні пройшла переатестація працівників розформованого спецпідрозділу міліції «Беркут». Вихідною подією для «перезавантаження» одного з найпідготовленіших та найзгуртованіших загонів правоохоронної системи держави стало тривале громадянське протистояння в столиці й фінальний його акорд – кривавий лютий 2014-го. Прикро, та «Беркут», що уславив себе впродовж років існування майстерним затриманням небезпечних злочинців, успішним силовим забезпеченням оперативних заходів і професіональним виконанням зав­дання з підтримання правопорядку під час масових зіб­рань, суспільство віднедавна почало сприймати більш ніж негативно. Та хоч би як там було, а тим «беркутятам», що знайшли в собі сили пережити приниження, здолати внутрішнє спустошення від усвідомлення того, що їх використали в нечесній політичній грі, нині надано шанс відновити честь спецпризначенця. Віднині ці хлопці служитимуть у підрозділі іншого формату.

Перетворені на жупел

Нещодавно кореспондент «ІЗ» побував у Донецьку, щоб дізнатись, як минула для тутешніх, уже колишніх, беркутівців атестація та які настрої й сподівання панують серед особового складу. Перший візит був  до розташування реформованого підрозділу. Перед ворітьми – пікет із кількох десятків активістів. Зібрання заспокоює начальник штабу спецбатальйону донецької міліції підполковник Ігор Радкевич. Хвилин за 10-15, дещо угамувавши пристрасті, він запрошує на розмову.

– Я спостерігав за вашими перемовинами з пікетувальниками. Видно, що більшість побоювань людей є нічим іншим, як гіпертрофією й без того чудернацьких, висмоктаних із пальця чуток, – кажу керівнику штабу.

– Інтернет нині перетворився на помийну яму, куди хто завгодно й що заманеться «зливає». Надто мало відповідальності та надто багато можливостей поширювати неперевірену, а часто й неправдиву інформацію, – підхоп­лює мою думку Ігор Станіславович. – От, увесь Донбас чекав навали членів «Правого сектору». Але нічого такого ми не спостерігали. Однак хтось невтомно поширює серед населення цю «дезу». Нині «Правий сектор» перетворили на такий собі жупел. А там, переконаний, варто остерігатися лише деяких персоналій. До цього таким жупелом був «Беркут». Дайте людям інформаційний привід, а кожен уже додумає те, що забажає.

Що ж до гурту перед ворітьми спецпідрозділу, то, як зауважив Ігор Радкевич, ці люди прибули для того, щоб спецназ не залучили до «розгону демонстрацій», які нині відбуваються на Донеччині. Керівництво главку твердо запевнило: підрозділ «розгоном демонстрацій» не займатиметься. Не хочуть цього і колишні беркутівці.

– Коли нас неодноразово збирали на різних об’єктах у Києві, які ми боронили, то запевняли: «Хлопці, так тримайтеся й надалі, виконуйте свою роботу, на вас дивиться вся Україна. Ми вас не покинемо, ми за міліцію стоїмо горою, ніхто нікого не забуде!». І от однієї миті вся ця «підтримка» кудись щезла, – продовжує Радкевич.

Люди мали право протестувати заради змін на краще, але ці протести слід було проводити мирно. Нині народ треба заспокоїти, не можна вдаватися до занадто імпульсивних, різких висловлювань. Не можна нагнітати обстановку, казати, що, мовляв, усіх посадимо, покараємо. Треба розібратися, відділити зерна від полови… Ми тут, на Південному Сході, також за зміни, але не хочемо, щоб такої мети досягали через захоплення адміністративних будівель чи вивішування російських прапорів. Моя мати росіянка, у Росії живе рідний брат. Але я не піднімаю триколор на будівлі держустанови. Спробуйте щось подібне зробити в будь-якій іншій цивілізованій країні, і одразу побачите реакцію громадян та правоохоронців. Як і люди на майдані Незалежності, на площах Донецька чи під нашими ворітьми, ми єдині в думці: влада не повин­на замикатись у своєму «клубному» інтересі, а народ має реально впливати на політику, якість життя й ухвалення рішень у цій державі. Це нам забезпечить безумовне виконання законів.

– Окремим підрозділам «Беркуту», які тимчасово дислокувалися під Києвом у грудні – січні, не давало виїжджати місцеве населення, а тепер блокують вдома, – зауважую офіцеру.

– Ладен щось сказати лише про свій підрозділ, – конкретизує Радкевич. – Коли нас просто «злили», заявивши, що ми вільні й можемо повертатись у Донецьк, але про зворотну дорогу маємо думати самі, ми саме п’яту добу, без перепочинку, перебували в Кабміні. Поволі зібралися, поїхали в пансіонат під Києвом, де мешкали, заплатили гроші за квартирування й узялися мізкувати, як звідси вибиратися із спецзасобами та зброєю. Ми знали: на всіх виїздах стоять блокпости з представників громадськості. Нам порадили звернутися до депутатів, які представляли тодішню опозицію, щоб вони допомогли залишити межі столиці.

Колона машин із представниками тодішньої опозиції супроводжувала донецький «Беркут» майже по всій Київщині. Проте навіть із «політичним ескортом» долати шлях було непростим завданням. Нардепам доводилося повсякчас із кимось домовлятися. 70 кілометрів вони їхали аж п’ять годин! Уявіть, який настрій був в особового складу.

 

У кожного є власний стрижень. Але різний за міцністю

Процес переатестації працівників колишнього «Беркута» завершився буквально перед нашим приїздом. Нічого страшного не відбулося: штати майже ідентичні попереднім, переформатований підрозділ залишається повноправним міліцейським спецназом. Та й кардинальних змін у його функціях, напевне, не буде. У Донецьку  запевнили: атестація була реальною та серйозною. У відомстві хочуть мати упевненість у належних якостях бійців, яких посилатимуть на затримання злочинців, нерідко озброєних. Атестацію проводила спеціальна комісія, до складу якої ввійшли представники керівництва главку та куратори з МВС. Більшість особового складу пройшла цю процедуру, за винятком поранених і тих, хто на лікарняному, але і їм цього не уникнути. На момент мого перебування у відрядженні із 171 працівника на службі в спецпід­розділі залишилося близько 140 бійців. Дехто забажав працювати оперативником, дільничним чи помічником дільничного. Зауважмо: був ризик, що тих фахівців просто розберуть різноманітні структури, зокрема забажають забрати до себе кримінальні. Деякі відторгнуті й ображені «беркутівці» могли переступити певні моральні «кордони».

– Є речі неприпустимі для спецназівця. Я колегам завжди кажу: «Затримуєте особу, а вона чинить спротив, – будь ласка, застосовуйте до неї всі дозволені законом методи: прийоми рукопашного бою, спецзасоби тощо. А якщо затримали – усе, людина й так обмежена у своїх правах, не варто над нею збиткувати, бити…» – розповідає Ігор Радкевич. – Що б не казали, наш підрозділ повсякчас вирізнявся силою духу й спроможністю якісно виконувати поставлені зав­дання. Тут немає й не буде жодного поділу за регіональною ознакою. У Києві ми були єдиним цілим, стояли плече до плеча – Волинь, Дніпропетровськ, Луганськ, Закарпаття, Донецьк, Львів… Ми співпрацювали й досі спілкуємося, телефонуємо одне одному, допомагаємо в організації відпочинку, лікування.

На думку співрозмовника, є чоловіки, які просто створені для роботи у спецназі. А командири мають відбирати, вишукувати й вишколювати тих бійців, розкривати найкращі їхні якості. І якщо хтось народився для цього, йому байдуже, яку назву матиме підрозділ, де він служитиме. А ностальгічні зіт­хання за «Беркутом» Радкевич сприймає як відмовки від подальшої служби. Декого відрядження в Київ зламало. Певно, зимові події стали своєрідною перевіркою підрозділу на витривалість. Але жодного рішення колег підполковник не засуджує: у кожного є власний стрижень. Просто він буває різний за міцністю…

 

Щоб знову не зробили крайніми

Виходжу надвір після розмови із начштабу. Перед ворітьми спецбатальйону залишається стояти кілька десятків людей у цивільному, приблизно третина – жінки. Усі схвильовані, дехто одягнений у камуфляж, навколо, дещо далі, проходжаються спортивного вигляду чоловіки в балаклавах. Фотографуватися присутні категорично відмовилися, а от поговорити раді. Дізнавшись, звідки й хто до них приїхав, у кілька голосів запевнили: «Іменем Закону» знаємо й читаємо. Імовірно, з-поміж пікетників були ветерани міліції, колишні «беркутівці» та члени їхніх сімей.

– Що вас страхає? – запитую в зібрання.

– Ми боїмося, щоб наших хлопців знову не відправили на якусь бійню й потім не зробили крайніми. Досить! Вони приїхали з Києва додому й мають залишитися тут, живими й здоровими, – знер­вовано, на підвищених тонах, каже білявка.

– Цих хлопців палили, їм очі виколювали, вони спали на підлозі, а їх зрадили, – долучаються до товаришки інші блокувальниці. – Ми мирні люди й у нас мирні наміри. Не дамо ображати своїх…

– Добре, добре… Але зрозумійте: ухвалено рішення про переформатування «Беркута» – хто захоче, той і залишиться на службі, ніхто не виганятиме їх на вулицю, – намагаюся надати розмові конструктивізму.

– Та ми не проти такого. Не надто важливо, як називатиметься підрозділ, де вони служитимуть, – долучається до розмови чоловік середнього віку, якого підтримало кілька «басів» із гурту. – Але ми допомагатимемо їм такими акціями, як тепер… Нехай вони залишаються на місці дислокації й захищають нас від ульт­раправих. Це не завада в їхній роботі, це вияв нашої громадянської позиції.

Гурт і справді не перешкоджає заїзду-виїзду службового транспорту підрозділу. Але спецпризначенцям ще довго доведеться працювати «під мікроскопом»…

 

Ми чотири місяці плакали…

Наступним пунктом візиту стала обласна клінічна лікарня. Саме в тутешнє відділення невідкладної кардіології нещодавно з Києва привезли Ігоря Самеріна – сержанта колишнього донецького «Беркута», який пропрацював у підрозділі майже чотири роки. Медикам ледь вдалося вирвати Ігоря з обійм смерті. Вогнестрільні поранення в серце й легеню замалим не стали для хлопця фатальними…

Беркутівець у столиці перебував три місяці – від початку подій. Як і колеги, виконував завдання з охорони громадського порядку.

– Мені ніхто не міг особисто мститися, я нікого не вбивав і не катував, – говорить спецпризначенець. – Звісно, брав участь у сутичках… Однак мене підстрелили ще 18 лютого, а тоді в нас, крім кийків, ніякої зброї не було. Усе сталося на перехресті Інститутської й Шовковичної, де підрозділ вишикувався в бойових порядках. Підоспів водомет, і ми почали тиснути на протестувальників. Нам скомандували відійти на лівий фланг для посилення. Щойно визирнув з-за водомета, як відчув: у грудях сильно запекло. Уже потім довідався – це пістолетна де­в’я­тиміліметрова куля. Я був у бронежилеті, але того типу, що  витримує лише холодну зброю. Щоправда, не бачив, прострелили його чи ні, бо знепритомнів. Пам’ятаю: зробив кілька кроків назад – і все... Періодично приходив до тями й бачив, як мене тягнуть хлопці – їм допомагали начштабу батальйону й мій командир. Я був не першим пораненим – кілька колег впали ще до висування вперед водомета. Мене донесли до намету, а потім повезли в 17-ту лікарню Києва. Там і врятували…

Новин Ігор не дивиться, каже, що тепер там лише політика, а вона не сприяє одужанню. Сержант почувається значно краще після двох операцій. Проте й досі не ладен збагнути, як вдалося вижити: «Може, я щасливчик, а може, у мене такий янгол-охоро­нець, хтозна… Тепер потихеньку проходжуюся. Проте ніяк не можу збагнути: чому когось нині називають героями, а нас вважають ворогами народу? Як із цим жити?». Я просто промовчав, бо не знав, що на це відповісти. Але час розставить усе по своїх місцях. Головне, Ігор хоче служити далі. Щоправда, чи дозволить це йому здоров’я?

Тим часом Анна Федорівна – мати Ігоря, яка не відступає від нього ні на крок, – уважно слухала нашу розмову. Зрештою втрутилася, бо мала що сказати: «Найосновніше зробили київські хірурги. Вони унікальні фахівці, молодці! Коли сину покращало, його перевезли в нашу обласну кардіологію. Напевне, найстрашніше вже позаду. Дякуємо лікарям, друзям та колегам Ігоря!».

– Не шкодуєте, що син став правоохоронцем? – цікавлюсь у жінки.

– Вибір професії залежав не від мене, а він сина, – чую у відповідь. – На його місці міг бути інший хлопчина, а на моєму – інша матір. Ми чотири місяці плакали, а є й ті, хто плаче й нині – за загиб­лими синами. І хто відповість нам, батькам: «За що? Чому?». Усі ми стали навіть не заручниками, а жертвами якоїсь фантастичної несправедливості. Кому тепер вірити?

– Ігор народився в сорочці, – переконаний заввідділенням невідкладної кардіології обласної клінічної лікарні Борис Ракитнов. – Куля зачепила ліву легеню, серце й діафрагму. Врятував професіоналізм київських колег. А ми займаємося реабілітацією цього незвичайного пацієнта – таких тут ще не було. Ніколи й подумати не міг, що щось подібне побачу. Звісно, я йому не раджу служити в спецназі. Але якщо молода людина цього захоче, то все можливе.

 

Зрозуміти одне одного

– Нині лікуємо 16 працівників міліції, більшість – беркутівці, багатьох уже готуємо до виписки, – зауважує Валерій Олефіренко, начальник відділу медзабезпечення ГУМВС у Донецькій області. – Першу партію, 14 поранених, нам доставили літаком із Києва. В одного з них куля засіла під великим грудним м’язом. Операція пройшла вдало. Нещодавно привезли Самеріна, ще один боєць перебуває у столиці з важкою травмою голови. Добре, що в Самеріна не виникло тяжких ускладнень. Нині в нього позитивна динаміка, він одужує. Зрозуміло, хлопців лікуємо не лише пігулками – наві­дуємо їх, анекдоти розповідаємо, піднімаємо настрій, як можемо. Вони в нас молодці!

Заходимо в палату місцевого шпиталю МВС до двох поранених беркутівців. Прізвища хлопці називати не захотіли, відрекомендувалися просто – Микола та Анд­рій.

– У мене вогнестрільне поранення руки – 9-мм куля прошила її навиліт, – каже Андрій. – Якоїсь значної підтримки, окрім від своїх родин, у Києві не відчували, – у «майданівців» із тим склалося значно краще. Просто виконували свою роботу, хоча розуміли: ситуація не на нашу користь... Можливо, у протестувальників була благородна мета, та ми тісніше мали справу з тими, хто кидав у нас коктейлі Молотова, стріляв...

– А чи був у них інакший варіант дій? – запитую в бійців.

– Гадаю, що так. Адже вже наставало перемир’я, затишшя. Нас почали менше виставляти на охорону порядку, та й з того боку активність спала, – каже поранений у коліно 18 лютого Микола. – Аж от почався похід на Верховну Раду. Ніхто не думав, що все так завершиться. Проте у вплив «третьої сили» щось не віриться… Мітингарі тоді заявляли, що «Беркут» захищає бандитську владу, а ми навзаєм пояснювали, що є силовим органом і боронимо правопорядок незалежно від прізвища президента – був то Ющенко чи Янукович. У Києві ми стояли один за одного. Виходить, мені пощастило, бо той хлопець, який лежить нині в лікарні в тяжкому стані, 18 лютого стояв поруч у строю, і невідомо, що з ним ще буде. Якщо чесно, ми не були готові до згаданих подій, сподівалися невідь на що… Має статись якесь диво, щоб нам, усій країні, краще зажилося. Таких наслідків «майдану» ніхто не передбачав, а нині вже інша історія почалася – захоплення Криму, конфлікт із Росією… Потрібно щось робити з внутрішньоукраїнською напругою: на порозі значно страшніше лихо, аніж наші давні супе­речки поміж сходом і заходом.

* * *

Тяжкою видалася ця фінальна розмова в палаті. Але я переконаний: нам конче необхідно слухати й намагатися зрозуміти одне одного – усім, від Львова й до Донецька.

Геннадій КАРПЮК, «ІЗ».

Фото Олега ТАБОРОВСЬКОГО

друкувати
Додати коментар

Інші статті