За принципом м’якої сили

У страху великі очі

Нинішній час можна назвати мирним із певною умовністю – у повітрі витають тривога, знервованість, страх перед невідомістю, очікування приходу незрозумілих змін і навіть війни. Хоч більшість співгромадян займаються звичними справами, але за лічені години ці люди, підігріті подіями, чутками, накопиченими емоціями, здатні перетворитися на розгніваний натовп, де панують далеко не ті правила й закони, що діють у черзі в супермаркеті. Розчарування й розпач охопили український Південний Схід після падіння режиму Януковича. Люди відчували себе обманутими, покинутими напризволяще, в їхніх душах вирували й досі вирують різновекторні думки та поривання, що заважають визначитись особисто. Упродовж березня на Донеччині пройшло кілька десятків маніфестацій з політичним підтекстом. Наймасовіші зібрання із тисячами учасників відбуваються у вихідні у великих містах – Донецьку, Маріуполі й Горлівці. Та от після спілкування з багатьма жителями краю розумієш: їхні страхи здебільшого породжені пропагандою. Вони ностальгують за радянським минулим і мріють про «сильну руку», яка вказує шлях у світле майбутнє. Але скільки б тут не мітингували, не шукали «бандерівських засланців» із автоматами Калашникова, ще жоден донеччанин, як і ми, так і не бачив «загонів майдану». Напевне, і не побачить. Але в страху великі очі...

Влада на місцях прагне взяти ситуацію у свої руки, правоохоронці теж оговтуються, намагаючись виконувати всі свої службові функції та при цьому діяти за принципом м’якої сили, щоб не збурити протестні настрої ще більше. Звісно, на застосування зброї серед гурту люду наклали суворе табу – нам і без того вистачає пролитої крові. І вже є видимі ознаки суспільного заспокоєння, але це лише симптоми, які ще не гарантують повного «одужання». Проте найголовніший і найстійкіший сигнал, який транслюють нині міліція та інші силовики Донбасу, – «ми вже знаємо, що робити». І справді, натепер видно, наскільки зібраніше та ефективніше вони діють після сумнозвісної колотнечі 13 березня, коли загинув прес-секретар обласної організації ВО «Свобода» Дмитро Чернявський і дістали поранень три десятки людей. Сепаратисти відчувають у кожному розпочатому кримінальному провадженні щодо спроб захопити владу, адмінбудівлі й розколоти країну конкретне попередження й привід задуматися. До речі, як зауважив очільник міліцейського главку області Костянтин Пожидаєв, нині встановлено всіх фігурантів таких справ, із ними проводять необхідні слідчі дії. Про те, що далеко не всі місцеві мітингарі налаш­товані суто мирно, свідчать неод­норазові штурми будівель СБУ, прокуратури, обл­держадміністрації, погроми в кімнаті ветеранів, бухгалтерії ОДА, держскарбниці. Нині коло тих, хто інспірував заворушення й бешкетував, починаючи з 3 березня, а тепер ходить на допити до слідчих, постійно розширюється, кількість таких осіб перевалила за сотню. До того ж більшість із них є таки донеччанами, а не «путінськими туристами», хоча зрозуміло, що до розхитування українського «човна» причетні як внутрішні, так і зовнішні сили.

Триває і досудове розслідування за фактом вибуху 8 березня в Кіровському райвідділі міліції Донецька. Трьох правоохоронців, які дістали осколкові поранення, нині лікують. Біди наробив нетверезий відвідувач, що зайшов у вестибюль перед черговою частиною й кинув на підлогу бойову гранату. Тоді міліціонерів врятували броньовані двері, за якими ті сховалися. Але ударна хвиля далася взнаки: бігти за злочинцем уже не вистачало сил. Стан здоров’я постраждалих був важким, один із них втратив багато крові, але медики добре впоралися зі своєю роботою.

Костянтин Пожидаєв зауважує: попри відсутність у регіоні активного «політичного туризму», його підлеглі уважно відстежуватимуть персоналії, що організовують і фінансують сепаратистські рухи на Донбасі. Нині в розпорядженні відповідних служб є багато інформації для опрацювання. Є й перші успіхи. Зокрема, це встановлення підозрюваного в убивстві Чернявського – кримінальника на прізвисько Кат – й інших заколотників «чорного четверга». Очільник міліцейського главку у зверненні до земляків зауважив, що він вірить у народ Донбасу й закликає не піддаватися на провокації, не заохочувати безладів і заворушень. Також генерал сподівається на підтримку громадян і дякує тим, хто вже пліч-о-пліч несе службу з міліціонерами, запевнивши у власній відкритості для спілкування.

До охорони громадського порядку в регіоні тепер залучено понад 900 міліціонерів і півтисячі членів громадських формувань, що допомагають патрулювати вулиці. Звісно, додалося клопотів дільничним інспекторам, які вимушені буквально ночувати у ввірених кварталах чи селах заради здобуття оперативної інформації, встановлення довірливих стосунків із населенням та ведення роз’яс­нювальної роботи. Найголовніше, що нарешті правоохоронний блок запрацював на запобігання й локалізацію загроз. Натепер усі офіси держустанов, обласних телеканалів, об’єкти життєзабезпечення Донеччини перебувають під посиленим захистом підрозділів МВС, а працівники останніх отримали чіткі інструкції, як діяти. Такі заходи безпеки вже визнано безпрецедентними. Проте сил тутешньої міліції для наведення порядку вистачає, по допомогу до колег з інших ре­гіонів тут не зверталися. Тим паче, до несення служби залучили бійців колишнього «Беркуту». Після переатестації вони ввійшли у склад спецзагону особливого призначення.

Пильнуючи порядок під час проведення мітингів, міліціонери не забувають і про свою звичайну роботу. Приміром, нещодавно оперативники змогли розкрити вбивство літнього горлівчанина, вчинене ще торік у жовтні. Сищики таки вийшли на слід негідників – двох волоцюг, що мали проблеми із законом, а нині промишляли розбоями. Викрили в Горлівці й аферистку, яка вже відсиділа вісім років за грабіж та шахрайство й спромоглася привласнити понад 25 тис. гривень довірливих земляків. Крутійка обходила квартири пенсіонерів, відрекомендовувалася працівницею соцслужби, пропонуючи обмін «старих» купюр на «нові». Водночас бозівці затримали угруповання професійних квартирних злодіїв. Примітно, що члени цього кримінального квартету познайомились у соцмережі. Діяли класично – проводили попередню розвідку, а потім обчищали оселі, витрачаючи на все не більше як 7 хвилин. Забирали зазвичай гроші й вироби із золота, навіть якось прихопили сейф із цінностями. Встановлено й тих, хто скупляв крадене.

Союз сильних духом

Такої активної громадянської позиції, як тепер, українці ще не виявляли. І це стосується не лише «вуличної демократії». Народ заповзявся реанімувати майже забуті інститути допомоги правоохоронним органам. На Донбасі, напевно, не залишилося міста чи селища, де не відбулися б сходи громадян, на яких постановляли поновити ті чи інші форми співпраці з міліцією або ж унормувати такий прояв самоорганізації громади.

Одними з перших, ще на початку березня, такі зібрання відбулися у м. Сніжному. Там, окрім обговорення питань правопорядку, громада заслухала звіт місцевих правоохоронців про проведену роботу. Те ж було й у Маріуполі. Наприклад, у Приморському районі міста зустрічалися керівники райадміністрації, міліції й актив комітетів самоорганізації населення. А в Орджонікідзевському районі якнайкраще проявила себе «Асоціація громадського порядку». Це майже 130 козаків «Гетьманського полку» – працівники підприємств, викладачі та студенти вишів. Доб­ровольці щоденно посилюють своєю участю наряди патрульної служби. Нещодавно їм вдалося допомогти викрити особу, що викрала мисливську зброю. Загалом у місті діє п’ять офіційно зареєстрованих громадських формувань, у складі яких – колишні міліціонери, військові, «афганці» тощо. Кожного з них ретельно перевіряють на наявність судимості, переконуються в належному фізичному та психічному здоров’ї.

А в Торезі за круглий стіл порозуміння сіли очільники секторів дільничних інспекторів, голови селищних рад і представники громадськості. Тоді ж визначили, як небайдужі люди братимуть участь в охороні громадського порядку під орудою працівників ОВС. Найактивнішими тут виявилися жителі торезького мікрорайону «30 років Перемоги». А от у селищі Старобешевому подібне зібрання вийшло доволі оригінальним. Міліціонери й активісти зібрались у меморіальному музеї ім. Паші Ангеліної. Поговорили, вдарили по руках, а заразом ознайомилися з тутешньою експозицією. Також чимало містян тепер із міліціонерами патрулюють вулиці Краматорська. У Харцизьку на варту спокою став окремий козачий кіш ім. І. Богуна та члени ГО «Союз сильних духом», яких благословили священики. Активістів націлили протидіяти розгулу сепаратистських «волевиявлень» і проявам хуліганства.

Саме завдяки допомозі громадськості міліції (у регіоні діє 70 громадських формувань правопорядку, це майже 2 тис. членів) вдалося затримати організаторів блокувань військових частин і колон техніки, зокрема неподалік Маріуполя й Новоазовська. Кількох із народних «блокувальників» тримають у СІЗО, стосовно півсотні осіб склали адмінпротоколи, близько ста проросійських активістів перебуває в розшуку.

Ми готові до всього. Але маємо вистояти, витерпіти…

– Ситуація в нас контрольована, але напружена, – говорить заступник начальника ГУМВС у Донецькій області Валерій Штанченко. – Весь блок міліції громадської безпеки нині постійно на вулиці, як і оперативні підрозділи. Помітно спокійніше в будні, а от у вихідні активність процесів значно зростає. Нині інтенсивність мітингів дещо послабилася, як і їхня агресивність. Далися взнаки наші намагання діяти на запобігання та перемовини з лідерами політичних осередків, громадських об’єд­нань. Навіть аналізуємо чутки, хай би якими абсурдними інколи ті не були: ціна помилки надто велика – людські життя та стабільність у державі. Моніторимо ЗМІ, інтернетресурси, телефонні сповіщення тощо. Приміром, була інформація, що хтось уночі збирається штурмувати одну з найбільших зброярень. На сигнал відреагували оперативно, виїхали посиленою групою, взяли об’єкт під охорону, на базі УДСО створили депозитарій, де складали озброєння після зустрічі з господарями таких крамниць і мисливцями. Зрозуміло, нині тісно співпрацюємо з прокуратурою, СБУ, підрозділами Мін­оборони, прикордонниками. Це перевірка нашої спроможності консолідувати й координувати зусилля в надзвичайних обставинах.

Того, що сталося 13 березня, у Донецьку ніколи не було, – продовжує співрозмовник. – Скільки відбувалося масових заходів – і ніяких трагедій. А тут... Звісно, організатори обох мітингів запевняли: все мине добре. Але знайшлися провокатори, що вміло збурили атмосферу. Ми готові до всього. Але маємо вистояти, витерпіти, не застосовувати до громадян брутальної сили, щоб не довести ситуацію до соціального вибуху.

Варто сказати, що міліції підсобили не лише громадські активісти. Скажімо, дев’ятьох із десяти учасників нашумілих сепаратистських акцій встановили за допомогою різної техніки й системи відео­спостереження Центру оперативного реагування міліції. ЦОРМ у Донецьку добре себе проявив під час Євро-2012, як і в подальшій роботі. Насиченість міста відеокамерами сприяла ефективному управлінню силами та засобами, а також дала можливість фільмувати й документувати всі події, правопорушення, а потім встановлювати заколотників безладів.

Інша важлива тема, якою нині опікуються донецькі правоохоронці, – кампанія з добровільної здачі зброї. Може й не так активно, та донеччани таки несуть «стволи» і боє­припаси. Упродовж місяця вони позбулися п’ятьох десятків одиниць зброї (з початку року – понад 130) й чимало вибухівки та набоїв. Наприклад, у Волновасі чоловік приніс у відділок незареєстровану рушницю «Зімсон» і 10 патронів до неї.

Попри складнощі історичного моменту, донецький главк продовжує втілювати в практику різні новаторські ідеї. Приміром, на дільничних пунктах міліції Донецька нині монтують устаткування для під’єднання Інтернету та встановлення програми «Скайп». Це роб­лять для апробації нового формату спілкування з громадянами. З необхідною оргтехнікою допомагає міська влада. «Пілотний» досвід у Куйбишевському районі засвідчив, що жителям зручніше саме так зв’язуватися із дільничним або ж з мобільного телефону. Громадяни мають змогу отримувати віртуальні консультації або ж заявляти про правопорушення не виходячи з домівки. Таку інформацію обов’язково вносять у журнал обліку. Жителі схвалюють нововведення, адже воно дозволяє заощаджувати час. Скайпадреси «шерифів» тепер відомі жителям мікрорайонів.

– Ідея скайпспілкування в мене виникла ще коли я працював керівником єнакіївської міліції, – розповідає Валерій Штанченко. – Там було сім опорних пунктів, і ми запровадили там цю технологію. Річ у тім, що дільничний не має зайвого часу й повинен постійно працювати із людьми й розглядати безліч матеріалів. Поширення ініціативи дуже нам допомагає, і ми розвиватимемо її як елемент прозорості в стосунках із громадянами. Люди так само можуть зв’язатися зі мною і, приміром, поскаржитися на якість обслуговування дільничними. Але означену проблему якості зможемо вирішити, коли знімемо інше гостре питання –  оплати праці. Що тут вдієш… Однак маємо великі сподівання щодо нашого майбутнього.

Тоді ж нам вдалося побувати і в ОДА. Попід будівлею стояли на сторожі зо два десятки бійців внут­рішніх військ, а всередині – їхні досвідченіші колеги з міліцейських підрозділів. Навколо площі чергують кілька екіпажів патрульної служби, двійко автозаків та «люди в цивільному». Вояки та офіцери упевнені, що за будь-яких обставин виконають завдання.

Розверніть гармати в той бік, там я живу!

Кореспонденти «ІЗ» відвідали й Тельманівський район – він має 27 кілометрів спільного кордону із Росією. Там, у майже прифронтових умовах, без спочинку, нині працює міліцейський відділ. Його начальник Федір Гріппа зустрів журналістів радо й гостинно, проте на його обличчі читалася неабияка втома…

– У цьому райвідділі я служу вже 22 роки, із них сім – очільником, – каже Федір Іванович. – Декілька днів тому, коли в район почали прибувати десантники із Дніпропетровська, у нас виникли перші труднощі. Люди заповзялися блокувати колони вояків. Зізнаюся: організаторами «заторів» були здебільшого маріупольці, вони й наших підбурювали. Багато місцевих повірило чуткам, що сюди їде наводити порядки якийсь «сектор» із Заходу. А справжня мета тих акцій одна – дестабілізація. Нам вдалося провести один батальйон із бронетехнікою ближче до кордону. Другий був заблокований у Волноваському районі, неподалік селища Анадолі. Ми зустрілися з командуванням, визначили алгоритм взаємодії. Вояків я запевнив: наш район не заполітизований, а тутешнім селянам важливо, щоб їм не заважали працювати на землі та й усе.

Згодом збунтувалось уже Мічуріне – народ став вимагати прибрати військовиків. Мовляв, вони гармати направили на школу, – веде далі полковник Гріппа. – Я командиру тоді голосно, щоб всі почули, сказав: «Розверніть гармати в той бік, там я живу! І показав рукою туди, де стоїть мій дім». Треба було робити все можливе, щоб знизити градус напруги. Люди заспокоїлися, а надвечір навіть почали зносити наїдки для військових.

Аж тут нове сповіщення: у селі Гранітному якийсь гурт перекрив міст через Кальміус – єдине місце, де можна потрапити з одного берега району на інший, – згадує полковник. – Зібралося десь чотири сотні люду. Гріппа приїхав і туди. З’ясувалося: громада не проти служивих, проте вона, за «допомогою» тих же маріупольських «агітаторів», закликала не пускати десантників далі. Товариству пояснювали, що вояки прибули посилювати кордони, та ось хтось вигукнув: «Ці солдати били людей!».

Я одразу відреагував: «Шановні земляки, я вам гарантую, що поїду та розберуся, знайду винуватця, тільки назвіть прізвища потерпілих», – говорить Федір Іванович. – Гурт змовк. Не зволікаючи, телефоную комбригу, змальовую ситуацію. Домовляємося: троє активістів зі мною їдуть у частину. Прибуваємо й бачимо: навпроти блокпоста стоїть кілька десятків якихось цивільних. Це батьки солдатів, зокрема й місцеві, яких я знаю. Запитую в одного: «Михайлович, друже, скажи, були тут якісь конфлікти чи бійки?». Той відповідає, що ні. Тоді вишикували бійців, і серед них бешкетників не знайшли. Вертаємось у село. Майже північ, а народ стоїть, не розходиться, очікуючи новин. Довелося ставати за трибуну: «Людоньки! Я обіцяв і тепер доповідаю: жодного побиття не було, це ганебні вигадки!». Активісти це підтвердили. Тільки заспокоїли тут, «вибухає» Мічуріне півтисячною сходкою. Отак їздили туди-сюди. Ми тоді з військовими вигадали певні «маневри» й зуміли вдало передислокувати загони. Якось навіть цілу колону сховали на території старого гранітного кар’єру. Потім даївці провели її через міст, звівши разом два батальйони.

Нам нема чого боятись одне одного

Перед нашим приїздом Гріппу засипали дзвінками з повідомленнями, що люди в камуфляжі відбирають і рвуть українські паспорти. Навіть назвали прізвище «потерпілого» з Первомайського. Полковник телефонує в сільраду, з’ясовує: то побрехенька. На перевірку тих чуток довелося витрачати безмір зусиль. Добре, що люди зорганізувалися, щоб припинити нікому не потрібне самозалякування. Громада зібралась у райадміністрації, прийшли козаки, правоохоронці. Вирішили: міліція діятиме спільно з полком українського козацтва ім. гетьмана Сагайдачного, Новомиколаївським юртом Всевеликого війська Донського й мисливцями, разом патрулюючи вулиці. Розробили графіки, маршрути. І сталось цілком очевидне – люди почали краще ставитися до міліції.

– Днями наш наряд разом із прикордонниками затримав кореспондента російської газети «Аргу­менты и факты» із Санкт-Петер­бурга, що незаконно перейшов кордон, – оповідає співрозмовник. – Редакція дала йому завдання поїхати в Крим і підготувати репортаж. Але росіянина не пустили в Україну. Тоді він знайшов «вікно» на кордоні й якось там перебрався. Простував у темноті й тягнув за собою величезну валізу на коліщатах. Ті маневри помітили відповідні служби. Приїхали фахівці із СБУ і розвідки прикордонників, узялися розмовляти з журналістом, розглядати його апаратуру – ноутбук, фотокамеру, диктофони… Звісно, була версія, що то ефесбешник, який має для прикриття документ «акули пера». Бідолаху довго розпитували. Вранці склали протокол про незаконний перетин держкордону, а суд «упаяв» три доби адмін­арешту.

Наступного дня мені доповідає черговий: наш кореспондент оголосив голодування. Привели його до мене, – продовжує Гріппа. – Почали розмову. Показую йому картуза російської поліції, на якому українською вишитий надпис «Честь і відвага». І кажу: «Я дружу з ростовськими колегами й у мене навіть є нагорода від міністра внут­рішніх справ Росії та безліч грамот від донського козацтва». Затим веду далі: «Хлопче, ми прос­ті люди, не політики. І з колегами-братами як товаришували, так і товаришуватимемо. Ловитимемо бандитів спільно, як і колись... От у Пітері в мене друг був хороший – оперативник, так його відморозки убили. Скільки житиму – пам’я­та­тиму цього офіцера з великої літери». Він поволі відтаяв. Я нагодував гостя салом із хлібом та цибулею, потім дав ще й гарячого чаю. Петербуржець зрештою зізнався: його настрахали ворогами, яких начебто чимало в Україні і які ладні запросто «кончить русского». Отака там підла пропаганда працює проти нормальних стосунків між українцями та росіянами...

– У такі важкі часи міліції треба допомагати, – говорить громадський активіст Євген Антонов. – Колись я очолював загін ДНД у селищі Коньковому. Ми брали участь у патрулюванні й відчували, що впливаємо на оперативну ситуацію. Звісно, у міліції багато проблем. Є окремі недоліки, але люди готові ще трішки потерпіти й дочекатися реальних реформ органів правопорядку. Дуже обнадіює новина, що під час кадрових призначень у міліцію та владу враховуватимуть думку громади.

Водночас отаман округу донських козаків Олександр Ісаєв зауважує: «Нас збурило побоювання приїзду бойовиків, які вказуватимуть, як жити та якою мовою розмовляти. Ми зібрались у п’ятірки, трійки (загалом в області діє 17 козачих формувань з охорони правопорядку. – Авт.) і патрулюємо до глибокої ночі з тельманівською міліцією. Звертаємо увагу на автомобілі, особливо з чужими номерними знаками. Але ще нікого «ворожого» тут не бачили й не затримували. У нас нормальні стосунки поміж козачими організаціями: ми збираємося, обговорюємо проблеми, доходимо згоди. Серед братів є колишні міліціонери, прикордонники, військові».

***

Відвідали ми й пост на околиці Новоазовська, де на автошляху спільно несуть службу працівники ДАІ й прикордонники. Місцеві жителі допомагають служивим продуктами, привозять гарячі пиріжки, підтримують морально. І от який, шановне наше товариство, на думку спадає висновок київському гостеві на донецькій землі: «Друзі, нам нема чого боятись одне одного!».

Геннадій КАРПЮК, «ІЗ».

Фото Олега ТАБОРОВСЬКОГО