Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Історія
13/03/2014 16:10

Засуджений до розстрілу

КОЦЮБИНСЬКИЙ Юрій Михайлович (1896–1937 рр.), народний секретар внутрішніх справ з 25 березня по 18 квітня 1918 року.

25 березня 1918 р. у Таганрозі, де на той час перебував радянський уряд України, постановою ЦВК народним секретарем внутрішніх справ республіки був призначений колишній прапорщик царської армії, народний секретар військових справ і командувач військами Російської республіки в Україні, 21-річний більшовик Юрій Коцюбинський.

Юрій Михайлович Коцюбинський народився 7 грудня 1896 р. у м. Вінниці в сім’ї відомого українського письменника Михайла Коцюбинського. Його мати – Віра Устимівна, походила з дворянського роду, прапрадід якої був знат­ним військовим товаришем Війська Запорізького. 

Коли Юрію виповнився лише рік, батьки переїхали на постійне місце проживання до Чернігова. Середню освіту він здобув у місцевій гімназії, пройнявшись там ідеями соціалізму. У січні 1913 р. 16-річний юнак вступив до РСДРП (б) і ввійшов до складу її чернігівського комітету. Він активно займався пропагандистською діяльністю. Під час Першої світової війни був мобілізований в армію. Спочатку військову службу проходив у під­го­товчо-навчальному батальйоні, що дислокувався в Чернігові. Наприкінці грудня 1916-го був направлений в Одеську військову школу прапорщиків, яку закінчив у квітні 1917 року. Після випуску прапорщик Коцюбинський відбув до Пет­рограда, де дістав призначення на посаду молодшого офіцера 180-го піхотного запасного полку. Невдов­зі він був обраний членом Військової організації при Пет­роград­ському комітеті РСДРП(б), брав участь в організації мітингів, виступав на зборах у військових частинах столичного гарнізону, друкувався в більшовицькій газеті «Солдатська правда». За антивоєнну пропаганду серед військ був тричі заарештований Тимчасовим урядом. Востаннє – після липневих революційних подій у Петрограді. Під арештом Юрій Михайлович разом зі своїми соратниками провів майже півтора місяця й був звільнений під заставу на вимогу міського комітету більшовиків, про що наступного дня повідомила газета «Новая жизнь».

 

Діяльність більшовика Коцюбинського не обмежувалася лише агітаційно-пропаган­дистською роботою. У цей час Юрій Михайлович брав активну участь у військових і партійних конференціях, різних засіданнях та зборах. Був делегатом Всеросійської конференції військових організацій більшовицької партії, що проходила в Петрограді в червні 1917 р., учасником другої загальноміської конференції більшовиків Петрограда та конференції фабзавкомів Московсько-Заставського району столиці, на якій обирався начальником Червоної гвардії й комендантом цього району. 

У жовтні 1917 р. прапорщик Коцюбинський стає комісаром Семенівського гвардійського резервного полку. Під час більшовицького перевороту разом із загоном матросів він охороняв міст, до якого мав підійти крейсер «Аврора». Згодом на чолі двотисячного червоногвардійського загону брав участь у боях із військами Керенського – Краснова. У грудні того ж року Юрій Михайлович за розпорядженням голови ВЦВК Я. М. Свердлова був відряджений в Україну для організації захисних загонів проти козаків, що поверталися на Дон і Кубань.

У грудні 1917 р. у Харкові на І Всеукраїнському з’їзді Рад Коцюбинського обрано до складу першого українського радянського уряду. Спочатку він обіймав посаду заступника народного секретаря з військових справ В. Шахрая. А коли той виїхав до Брест-Литов­ська з метою проведення мирних переговорів, – виконував його обов’язки. У січні 1918 р. 21-річного прапорщика Коцюбинського призначено головнокомандувачем військ Російської Федеративної Республіки в Україні. Як пізніше писав його наступник на цій посаді В. Антонов-Ов­сієнко, це призначення було суто формальним, бо, як і раніше, на чолі діючих проти Центральної Ради військ залишався їхній командувач, колишній полковник М. Муравйов. Від Юрія Коцюбинського вимагалося лише «політично очолювати бойові операції…», тобто прикривати його дії своїм іменем.

Звістка про те, що наступ на Київ російських радянських військ очолює син видатного українського письменника Михайло Коцюбинський викликала справж­ній шок серед представників свідомого українського суспільства. Відомий вчений-літератор, громадський діяч С. Єфремов звернувся до Юрія Коцюбинського з відкритим листом зі сторінок газети «Нова Рада», в якому звинувачував «командувача українського війська» й «народного секретаря» пана Коцюбинського в «усіх заподіяних злочинах» у Києві, де кількість жертв кривавого терору обчислювалася тисячами.

 

1 березня 1918 р. Юрій Михайлович звільнився з посади главкома «за власним бажанням» і разом з українським радянським урядом був змушений виїхати до Полтави. 5 березня він і народні секретарі Є. Бош, С. Бакинський та інші члени уряду звернулися до ЦВК із проханням дозволити їм вирушити на фронт, щоб особисто керувати бойовими операціями. Відставка Коцюбинського була прийнята і йому дозволили виїхати в район бойових дій.

17–19 березня 1918 р. у Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ), де на той час перебував український радянський уряд, відбувся ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад. У його роботі активну участь узяв і Юрій Коцюбинський, якого обрали до складу нового ЦВК Ради України. Невдовзі, у зв’язку зі складною обстановкою, уряд переїхав до Таганрога, де 25 березня Юрій Михайлович був призначений народним сек­ретарем внутрішніх справ і введений до складу Надзвичайного пов­новажного посольства, яке делегувалося до Москви для переговорів з урядом РСФРР.

Під час громадянської війни Ю. Коцюбинський обирався членом Надзвичайної комісії Народного секретаріату для захисту країни й революції, членом Пов­станського народного секретаріату – «де­в’ят­­ки», Всеукраїнського вій­сько­во-революційного комітету. Входив до складу Тимчасового робітничо-селянського уряду України, був членом Реввійськради Українського фронту, головою Чернігівського губвиконкому, секретарем ревкому КП(б)У, членом Зафронтового бюро ЦК КП(б)У.

На початку 1919 р. Юрій Михайлович одружився з донькою Євгенії Бош Оленою. Наприкінці того ж року він був призначений членом Полтавського губревкому. Вороги радянської влади неодноразово погрожували Коцюбинському помстою. й вони свого домоглися. У травні 1920 р., коли він з групою полтавських делегатів виїхав до Харкова, щоб узяти участь у роботі ІV Всеукраїнського з’їзду Рад, дорогою на потяг, що зупинився на станції Ковяги, напала одна з банд, які орудували в тій місцевості. Лиходії ввірвались у вагон, в якому їхали делегати, витягли їх на перон і почали жорстоко бити й знущатися. Окрім злісного побиття, Юрію Михайловичу ще й поранили вилами бік, а потім, знесиленого й скривавленого, кинули в підвал старої комори помирати.

На щастя, одному з делегатів вдалося непомітно заскочити до потяга, що вже рушив із місця, благополучно доїхати до Харкова й повідомити про все, що сталося. На станцію Ковяги був терміново направлений військовий загін, який і врятував Юрія Михайловича від неминучої загибелі. У тяжкому стані його доставили в лікарню, де він пробув кілька тижнів.

Після одужання Коцюбинський був направлений до Москви й понад два роки очолював представництво радянської України при Народному комісаріаті у справах національностей РСФРР. У грудні 1922 р. рішенням Політбюро ЦК КП(б)У він був призначений першим Повноважним Представником УСРР (послом) в Австрії. Майже 10 років він віддав праці в дипломатичних місіях у Польщі, Чехословаччині та Австрії. (За цей час у нього народився син Олег, у майбутньому – заступник завідувача агітпропвідділу Харківського губкому партії й завідувач оргвідділу Головного управління професійної освіти Народного комісаріату освіти УСРР.)

У січні 1930 р. Юрія Михайловича призначають заступником, а незабаром – головою Держплану України й заступником голови Ради народних комісарів УСРР. У той час органи НКВС починають розкручувати в державі маховик боротьби з «ворогами народу». 22 жовтня 1934 року Оргбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання з характерним для тих часів формулюванням: «Про контрреволюційну роботу залишків націоналістів і сприяння їм із боку гнилих та ліберальних елементів». У рішенні бюро зазначалося, що після розгрому націоналістів на Україні окремі троцькістські елементи через послаблення пильності керівництва пролізли до радянських установ. Одним із таких був названий і Юрій Коцюбинський. Мовляв, він як керівник Держ­плану особисто сприяв начальнику сектору легкої промисловості «дворушнику контррево­лю­ціонеру-троцькісту, професору Д. Б. Наумову-Лекану», заарештованому органами НКВС УСРР у липні 1934-го. Рішенням від 3 листопада 1934 року Політбюро ЦК КП(б)У вивело Коцюбинського із членів ЦК, звільнило із займаних ним посад і відрядило до Москви «в розпорядження ЦК ВКП(б)».

 

На початку 1935 р. рішенням ЦК ВКП(б) Юрій Михайлович був висланий до Алма-Ати, де через місяць його заарештували. Загалом у тій справі до відповідальності були притягнені 25 осіб. Під час слідства вони під фізичним і психологічним тиском слідчих НКВС назвали очільника Держплану УСРР Коцюбинського «керівником Всеукраїнського контрреволюційного троцькістського центру». На допитах Юрій Михайлович тримався мужньо й категорично не визнавав висунутих йому обвинувачень. Справа проти нього була виділена в окреме провадження й розглядалася Особливою нарадою при НКВС СРСР. Цей позасудовий орган виніс рішення: 5 років заслання в село Каргасок Західно-Сибір­ського краю.

5 жовтня 1936 р. група енкаведистів України прибула до Сибіру і без санкції прокурора вдруге за­арештувала Коцюбинського. Звідти його етапували спочатку до Мос­кви, а потім до Києва. Цього разу йому інкримінували «участь у контрреволюційній троцькістській організації, яка 1 грудня 1934 р. вчинила вбивство С. М. Кірова й підготовляла в наступних 1934–1936 рр. терористичні акти проти керівників ВКП(б) і Радянського уряду».

Майже півроку тривало слідство. Юрій Коцюбинський проходив у цій справі як «ініціатор створення в Україні контрреволюційної терористичної організації та троцькістського центру, здійснюючи зв’язок із союзним троцькіст­сько-терористичним центром у Москві через члена центру П’ята­кова».

8 березня 1937 р. у Москві під головуванням армійського юриста В. Ульріха відбулося закрите засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР, яке тривало лише 15 хвилин і закінчилося вироком: «Коцюбинського Юрія Михайловича присудити до вищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією всього особистого майна. Вирок остаточний, оскарженню не підлягає…». Того ж дня Юрія Михайловича, якому виповнилося лише 40 років, розстріляли.

Тривалий час точна дата його загибелі замовчувалася. Голова військової колегії Верховного Суду СРСР генерал-лейтенант юстиції Чепцов на звернення дружини репресованого О. П. Бош-Коцюбин­ської про долю її чоловіка відповів, що він, відбуваючи покарання, помер 11 травня 1938 року. До того ж невідомим залишається й точне місце його поховання. Символічну ж могилу Юрія Михайловича можна побачити на Новодівочому цвинтарі в Москві, поряд із могилою його соратниці й тещі Євгенії Бош. 25 жовтня 1956 р. Ю. М. Коцюбинський був посмертно реабілітований завдяки клопотанням його друзів та рідних, зокрема сестри Ірини Михайлівни. 

Володимир Чисніков, м. Київ

друкувати
Додати коментар

Інші статті